3. Організаційно-правові засади проведення досудового слідства в овс України

Процес досудового (попереднього) слідства, який здійснюється уповноваженими законом посадові особи ОВС, включає 3 початкові етапи загального кримінального судочинства – стадію порушення кримінальної справи, стадію проведення дізнання та стадію попереднього слідства.

Метою досудового (попереднього) слідства є всебічне та об’єктивне вивчення обставин справи; встановлення осіб, причетних до вчинення злочину; збір матеріалів та доказів, що свідчать про ступінь їх вини, виявлення обставин, що пом’якшують та обтяжують їхню відповідальність. Захист прав людини на стадії досудового слідства є одним з головних завдань, виконання якого забезпечують посадові особи органів внутрішніх справ України.

Основними суб’єктами процесуальних дій з боку органів внутрішніх справ є 4 категорії працівників:

Крім працівників ОВС, основними учасниками досудового слідства є також підозрюваний, обвинувачуваний, свідок, понятий, експерт, перекладач, адвокат. У цілому ж учасниками кримінального процесу є всі державні органи, службові та приватні особи, які ведуть кримінальний процес або залучаються до нього, вступають між собою в процесуальні правовідносини, набуваючи процесуальних прав і виконуючи процесуальні обов’язки.

На стадії проведення дізнання основними процесуальними діями є:

– встановлення підстав для затримання та доставки особи до службового приміщення органу дізнання;

– затримання особи у разі спроби втечі, вчинення опору, вилучення зброї та доказів;

– супроводження затриманої особи до службового приміщення;

– складання протоколу затримання, заповнення статистичної картки, забезпечення участі адвоката, оповіщення прокурора, рідних та близьких, проведення особистого обшуку, дактилоскопірування, фотографування;

– встановлення підстав для застосування до затриманого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту;

– вручення копії протоколу затриманому, направлення протоколу до прокурора.

Складання протоколу затримання або винесення постанови про обрання запобіжного заходу свідчить про набуття особою статусу підозрюваної, який за своїм терміном не повинен перевищувати 10 діб. Якщо протягом цього терміну підозрюваній особі буде пред’явлено обвинувачення, вона стає обвинуваченою, інакше запобіжний захід скасовується і особа перестає бути підозрю­ваною. Стислі строки проведення дізнання диктуються вимогами статті 6 Європейської Конвенції з прав людини, яка акцентує окрему увагу на необхідності розгляду справи кожної особи в розумний строк. Дотримання обмежень у часі з боку посадовців ОВС, які проводять процесуальні дії, розглядається, таким чином, як одна з найважливіших запорук законності та захисту прав особи у сфері здійснення правосуддя. Національним законодавством України строки для проведення основних процедур на стадії досудового слідства встановлюються положеннями Кримінально-процесуального кодексу, виконання яких є обов’язковими для всіх працівників органів внутрішніх справ.

Слід зазначити, що між розробниками вітчизняного та міжнародного права немає повної узгодженості щодо дотримання прав людини на стадії досудового слідства. Так, європейські законодавці дотримуються тієї точки зору, що вирішення дозволу на побачення та інших питань життя заарештованого не повинно залежати від особи, яка проводить розслідування. Забезпечити, щоб побачення не зашкодили процесу розслідування, є справою виключно персоналу місця утримання під вартою. Тому положення ст. 162 КПК України, згідно з яким можливість зв’язку арештованого з зовнішнім світом цілком залежить від розсуду слідчого, розцінюється експертами Європейського суду з прав людини як невиправдане та негуманне обмеження, яке легко може бути використане як додатковий засіб тиску на обвинуваченого.

Наступним суттєвим моментом є розбіжності між декларованим та реальним рівнем захисту прав обвинуваченого у вітчизняному законодавстві. Практикуючі адвокати вказують, що в Україні захисник фактично виключений з процесу допиту підозрюваного й обвинуваченого та під час проведення з останнім очних ставок, оскільки позбавлений права ставити запитання. Це прямо витікає з положення п.4 ст. 48 КПК щодо прав адвоката: «Бути присутнім на допитах підозрюваного, обвинуваченого та при виконанні інших дій, виконуваних з їх участю або за їх клопотанням чи клопотанням захисника, а при виконанні інших дій – з дозволу дізнавача, слідчого». Право адвокатів ставити запитання з’являється лише в суді, як це визначено п.7 ст. 48 КПК. Позбавлення права ставити запитання учасникам допиту можна обґрунтовано вважати суттєвим порушенням права на захист, оскільки мінімум два місяці під час досудового слідства захисник не має достатніх повноважень для захисту інтересів обвинуваченого.

Крім того, ст. 48 КПК «Обов’язки і права захисника» прямо не передбачає право захисника подавати клопотання та заяви, яка реально з’являться лише під час судового розгляду справи. Таким чином, слідчий має право, посилаючись на це положення, відмовляти у задоволенні клопотань захисника, що безпідставно, з точки зору суті правосуддя, звужує обсяг прав обвинуваченого.

У національному законодавстві не досить чітко прописано вимоги стосовно нерозголошення адвокатом таємниці слідства, оскільки положення КПК України містить лише обов’язок захисника не розголошувати дані, які йому стали відомі у зв’язку з виконанням його обов’язків та не перешкоджати встановленню істини у справі. Таке досить загальне формулювання не може вважатися задовільним, оскільки до категорії «розголошення даних» формально можуть бути віднесені дії адвоката, який звертається за підтримкою до громадськості після того, як ним було встановлено такі порушення прав людини стосовно його підзахисного в ході слідства, як заподіяння тілесних ушкоджень працівниками ОВС, використання незаконних методів проведення слідства тощо.

Суттєвим моментом для розуміння принципів досудового слідства є також забезпечення права людини на приватність та охорону її приватного життя під час реалізації оперативно-розшукових та слідчих дій.

Приватність – фундаментальне право людини, визнане в Загальній декларації прав людини ООН, Міжнародному пакті про громадянські та політичні права й у багатьох інших міжнародних і регіональних угодах. Приватність тісно пов’язана з людською гідністю й іншими ключовими цінностями, такими як свобода асоціацій та свобода слова. Визна­чен­ня приватності дуже різняться між собою і залежать від контексту, проте в цілому приватність можна розуміти як право особи бути захищеною від втручання в її особисте життя та стосунки чи її родини безпосередньо фізичним шляхом або через публікацію інформації. Одночасно в міжнародній практиці виокремлюють три складових елементи приватності: таємність, анонімність та усамітнення. З огляду на дію принципу приватності, можна також виділити кілька її різновидів:

 інформаційна приватність, що включає в себе встановлення правил збору та обігу персональних даних, таких як інформація кредитних установ та медичні записи;

 тілесна приватність, що стосується захисту від втручань сто­совно фізичного стану людей, наприклад, тестування щодо вживання наркотиків та обстеження порожнин;

 комунікаційна приватність, тобто безпека та приватність поштових відправлень, телефонних розмов, електронних повідомлень та інших видів комунікацій;

 територіальна приватність, що стосується встановлення обмежень на втручання в домашнє та інше навколишнє середовище, наприклад, робоче місце чи громадське оточен­ня.

Окрім загальних положень, що містяться в міжнародних документах, слід мати на увазі, що практика Європейського суду з прав людини дозволяє деталізувати принципи проведення таких оперативних дій, як перехоплення повідомлень. Так, перехоплення повідомлень має здійснюватися на підставі закону, який має бути доступним (тобто щоб людина мала можливість переконатися, що перехоплення відповідає законодавчим нормам, які використані в даному конкретному випадку), передбачуваним (тобто людина повинна бути здатна передбачити наслідки своїх можливих дій) і задовольняти необхідний критерій якості. В цілому перехоплення повідомлень має також здійснюватися як необхідне в демократичному суспільстві, тобто «тільки такою мірою, яка необхідна для безпеки демократичних інститутів», і «за виняткових умов, що необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки та/або попередження заворушень чи злочину».

Якщо порівняти ці принципи з українською практикою, то українське законодавство є явно недостатнім для того, щоб задовольнити критерій «якості», оскільки воно не містить досить ефективних гарантій проти зловживань. По-перше, відсутні чіткі вказівки про тривалість процедур негласного стеження, по-друге, майже нічого не сказано про передачу, використання і збереження зібраних матеріалів, про складання підсумкових доповідей, по-третє, незалежний нагляд за законністю ОРД є явно недостатнім, особливо якщо порівнювати його з європейськими процедурами парламентського контролю.

Слід також відзначити, що перелік злочинів, за яких допускається прослуховування приватних розмов в Україні, є надмірно широкий, не деталізований, що несе потенційну загрозу для масових зловживань. Так, за повідомленням одного з суддів Верховного Суду України, у 2002 році було надано більше 40 000 дозволів на зняття інформації з каналів зв’язку, з них найбільше – приблизно 4000 – в Харківській області. Ця цифра є дуже великою, адже в європейських країнах надають сотні дозволів за рік, а в такій країні, як США, де рівень злочинності значно вищий, ніж в Україні, кількість дозволів коливається на рівні 1000-1300 на рік.