4.1.2. Розвиток професійної компетентності студентів-філологів у процесі вивчення лінгвістичних дисциплін

Студіювання наукових джерел і практичного досвіду підтверджує: існуюча глобальна соціомовна ситуація, новий напрям етнолінгвістичних розвідок, основним предметом дослідження яких виступає національна ментальність та духовна культура етносу, усвідомлення високого призначення української мови у сфері комунікації, мисленні, етиці, естетиці, соціальному житті, потреби у формуванні мовної особистості, яка має новий стиль лінгвістичного мислення, досконало володіє рідною й іноземними мовами, здіснення багаторівневої освіти проектують пошуки нових підходів до лінгвістичної підготовки. Неоантропоцентричні тенденції детермінують змістову модернізацію традиційних мовних і мовознавчих дисцилін, наповнюючи їх елементами сучасних наукових напрямів (психо-, соціо-, етнолінгвістики, неориторики, словесності, прагматики, лінгвістики тексту, лінгвокультурології та ін.), розширюють лінгвоісторичні, культурологічні складові, сприяють вихованню особистості вчителя-словесника як просвітителя і ритора-громадянина.

Лінгвістичний блок у педагогічних університетах представлений широким колом навчальних дисциплін (перелік навчальних дисциплін подано в дод. Ж, табл. Ж.2), кожна з яких в тісному взаємозв'язку одна з одною та загальнокультурним, психолого-педагогічним, методичним блоками на відповідних освітньо-кваліфікаційних рівнях виконує певні науково-освітні та виховні функції. Зазначимо, що основними принципами побудови навчального матеріалу виступають системність, педагогізація, особистісно-діяльнісний, компетентнісно-орієнтовний підхід. Мовні навчальні курси, як показує аналіз навчальних програм і посібників [156; 220; 224; 312; 340; 458; 460; 466; 559; 625; 626; 627; 643] спрямовані на глибоке наукове осмислення природи й сутності мови як засобу спілкування, її суспільних функцій, походження й закономірностей історичного розвитку, формування лінгвістичної, мовної, комунікативної, культурознавчої компетенцій. На лекціях, практичних заняттях, в години самопідготовки пропонуємо застосовувати особистісно зорієнтовані технології, спрямовані на розвиток таких здібностей, як здатність аналізувати, трансформувати інформацію, здійснювати самостійну, пошуково-дослідницьку діяльність тощо.

Загальномовознавчі предмети ознайомлюють студентів з основними поняттями науки про мову, її історію, прищеплюють інтерес до поглибленого вивчення української мови, формують навички аналізу конкретного мовного матеріалу. Початкову підготовку бакалавра до свідомого й активного включення в самостійну навчальну, наукову, виховну діяльність, установку на оволодіння професійними знаннями забезпечує пропедевтичний курс "Вступ до мовознавства". Завдання такого курсу добре окреслив професор С.Дорошенко: "від знань шкільної граматики, побудованої на засвоєнні граматичних даних для практичного їх застосування в усному і писемному мовленні, - до усвідомлення наукової граматики, пов'язаної із заглибленням у діалектичну сутність мовних одиниць" [169, с.12]. Відомий мовознавець наголошує на недоцільності перетворення початкового курсу теоретичного мовознавства в історію лінгвістичних учень; навпаки, слід допомогти першокурсникам усвідомити сутність мовознавства як науки і його предмета – мови, розкрити особливості мовних одиниць у їх виникненні, існуванні та змінах.

Узагальнення теоретико-мовознавчої підготовки відбувається в курсі "Загальне мовознавство". Оволодіння мовною теорією передбачає розуміння студентами мови як динамічної системи, усвідомлення системних відношень, знання мовних рівнів, а також процесів і закономірностей, які визначають використання різних виражальних засобів відповідно до сучасних норм. Досвід показує важливість ознайомлення студентів з різними напрямками, течіями, концепціями, поглядами лінгвістів на ту чи іншу мовну категорію, залучення їх до аналізу спільного й відмінного у тлумаченні мовних явищ. Такий підхід у вивченні теоретичного матеріалу сприяє активній мисленнєвій діяльності студентів, стимулює науковий інтерес, розвиває дослідницькі якості. На заняттях доречними є й такі форми і методи роботи з мовним матеріалом: "прозорі" ілюстрації з рідної та інших мов до кожного нового терміна, використання таблиць, схем, малюнків, які розвивають слухову і зорову пам'ять, логічне мислення.

Наскрізним на етапі підготовки бакалавра є курс сучасної української літературної мови. Його мета – на основі досягнень сучасної вітчизняної та світової лінгвістики, в тому числі функціональної та комунікативної, психолінгвістики і лінгвістики тексту, з урахуванням вимог сучасної освітньої політики здійснювати мовне навчання і виховання студентів, спрямоване на "усвідомлення значення мови ... як найважливішого джерела формування інтелекту і духовно-емоційної сфери особистості через її органічний зв′язок з національними традиціями" [625, с. 4]. У викладанні акцентуємо увагу на новій філософії мови, основних змістових лініях формування мовної особистості – лінгвістичній, комунікативній, культурознавчій, діяльнісній, про які наголошується в Державному стандарті базової і повної загальної середньої освіти. Водночас вивчення програми із сучасної української літературної мови [626] показує, що вона не задовольняє сучасних вимог щодо формування відповідних умінь і навичок володіння мовним матеріалом для забезпечення потреб спілкування. Головне місце при вивченні курсу, як показує практика, має відводитися опису самої мови в усіх її формах і проявах, системній характеристиці найважливіших явищ усіх мовних рівнів літературного еталону, комунікативного й естетичного значення різних мовних фактів з орієнтацією академічного матеріалу на шкільне вивчення.

Одним із актуальних завдань сучасної лінгвістики і педагогіки є дослідження тезаурусу й лексикону мовної особистості ХХІ століття. Це необхідно для осмислення словникового запасу нашого сучасника, реалізації низки практичних завдань щодо формування науково обґрунтованих моделей навчання української мови. Вивчення закономірностей системних відношень і функціонування мовних одиниць різних рівнів спрямовуємо на розгляд звукових процесів, функціонування лексичних явищ, дериваційних процесів, семантико-морфологічних властивостей частин мови, різних типів речень, складного синтаксичного цілого. Враховуючи актуальність текстоцентричного підходу, вже на початку курсу сучасної української мови ознайомлюємо студентів з ознаками тексту. Це сприятиме кращому усвідомленню значення мовних одиниць у тексті.

Формуванню національно-мовної особистості сприяють глибокі знання з усіх розділів науки про мову на засадах українознавства, уміння і навички їх використання у практичній діяльності. Отже, однією із складових змісту навчання української мови має стати етнокультурознавчий, національно-регіональний компонент. Він відображає специфіку світобачення і світосприйняття українців, визначає типові особливості українського побуту, національних традицій і найбільш повно реалізується в лексико-семантичній і фразеологічній системах. Набуває важливості процес формування лінгвокультурознавчої компетенції, умінь і навичок здійснювати етнолінгвістичний аналіз літературної і говіркової лексики, в категоріях мовної системи розглядати народний світогляд, народне світорозуміння.

В умовах білінгвізму зростає вага порівняльних досліджень з етимології, науки про походження слів, завдання і мета якої – здійснити аналіз давніх (первинних) значень та форм лексем і фразеологізмів, які зберігають відомості про звичаї, традиції, вірування, обряди, ремесла українців, показують складний історичний процес формування української мови. Не применшуючи роль жодної з мов, показуємо красу і філософсько-психологічну своєрідність насамперед української мови. Б.Грінченко доводив: значення й образ слова в українській та російській мовах часто відмінні, тому дають різний напрям думки. Наприклад, українське слово "свято" походить від "святий", тоді як російське "праздник" – від "праздный"; українське слово "залицятись" означає "женихатись" (до дівчини), а російське "ухаживать" тяжіє до "ухаживать за старушкой" тощо. Виконання завдань і вправ з етимології, етимологічний аналіз слів, характеристика праць видатних лінгвістів сприяють поглибленню знань з інших розділів науки про мову, з історії, географії, літератури, культури, вдосконаленню умінь і навичок наукового аналізу мовних явищ, роботи з науковими джерелами, різними видами словників.

Антропоцентричні тенденції гуманізують заняття з української діалектології, де центральною постає проблема взаємозв'язків діалекту, культури, етносу. На сучасному етапі курс набуває лінгвометодичного забарвлення, цілеспрямовано готує студентів до здійснення лінгвокраєзнавчої роботи. Студенти спрямовуються на різноаспектне вивчення місцевих особливостей мови: мови села, міського просторіччя і літературно-розмовного мовлення різних соціальних груп, мови окремої сім'ї, особистості, місцевої художньої творчості, регіональних виявів (топоніміки, мікротопоніміки, жаргонізмів), на проведення етимологічних спостережень. Теоретично це важливо тому, що саме знання особливостей українських говорів допомагають краще усвідомити закони історичного розвитку мови, а практичне значення полягає в подоланні орфографічних та орфоепічних помилок, зумовлених впливом місцевої говірки. Студентам, як показує досвід, імпонують диференційовані навчальні завдання, екскурсії в дослідницьку лабораторію діалектолога, робота з електронною фонотекою говорів та електронними варіантами лінгвогеографічних праць, складання лінгвістичних портретів, написання лінгвокраєзнавчих розвідок, проведення експериментальних досліджень під час пасивної педагогічної практики.

Досвід показує: діалектологічна практика як завершальний етап такого курсу може бути ефективною за умови, якщо студенти професійно здійснюють спілкування з носіями говору: уважно слухають, фіксують і аналізують усі мовні особливості, проникають у сутність мовних явищ, виявлених у живому мовленні. Усе це підсилює потребу використання на заняттях відео-, магнітофонних записів спонтанного говіркового мовлення різновікових соціальних груп населення. Це дозволяє в аудиторних умовах проаналізувати особливості вокалічної і консонантної систем говору, специфіку інтонації, темп мовлення, ритміку діалектної фрази, розвиває фонетичний слух, навички сприйняття та аналізу діалектного матеріалу.

На українознавчій основі, із залученням фактів етно-, соціолінгвістики, історії України, історії української літератури будуємо історико-лінгвістичні курси. Їх вивчення розширює розумовий світогляд бакалаврів, розвиває дослідницькі здібності, створює атмосферу творчості, схильність до пошуку, виховує логічність, послідовність, арґументованість у викладі питань. Ми спираємося на розуміння того, що без пізнання законів мовної еволюції, ґенези української мови, її зв'язків з іншими мовами досить складно розуміти процеси сучасного розвитку.

Ефективне опанування світом української мови, її логікою, граматичними законами неможливе без використання знань з історичної граматики, старослов'янської мови. На зміну асоціаціям про ці предмети як застиглі форми давнини і механічне зазубрювання старослов'янської парадигматики, що продовжують панувати в пам'яті більшості випускників-філологів, приходить розуміння необхідності історичного осмислення мовних фактів. Майбутньому шкільному фахівцеві важливо знати, чому дієслова в теперішньому часі змінюються за особами і числами, а в минулому – лише за родами, чому в займенниках наявні суплетивні форми тощо, і вміти в цікавій формі донести таку інформацію учням. Тому заняття із старослов'янської мови, наприклад, спрямовуємо на набуття вмінь аналізувати мовну систему на всіх рівнях: від графічного і фонетичного до синтаксичного і текстологічного. Набуті знання й уміння сприятимуть формуванню лінгвістичної свідомості, розвитку лінгвістичних здібностей, мовного чуття, виховуватимуть об'єктивність щодо мовних фактів, допоможуть глибше витлумачити мовні явища тощо.

Без знання історії культури народу опис мови перетвориться на певний збір незрозумілих фактів, тому курс історії української літературної мови відкриває можливість не тільки фахового, світоглядного зростання, а й духовного виховання майбутніх педагогів. Опановуючи цю навчальну дисципліну, студенти-дослідники у співпраці з викладачами аналізують історико-лінгвістичні студії М.Драгоманова, П.Житецького, А.Кримського, П.Куліша, Д.Овсянико-Куликовського, О.Павловського, О.Потебні, особливості мови художніх творів, знайомляться з письменниками як мовними особистостями.

Однією з важливих складових процесу реалізації особистісно-орієнтованого навчання вважається мовний розвиток студентів, що найкраще реалізується через роботу з текстом. Тому вивчення стилістики студентами доцільно спрямовуємо на вивчення національної своєрідності системи функціональних стилів, набуття вмінь і навичок стилістичного аналізу мовних явищ різних рівнів. Наприклад, корисно проаналізувати, як у тексті передається цілісність звучання народного слова і його філософія: "Ми йдемо через сінокіс, і темніє над нами небо, і дзвенить земля на тисячу ладів, і я слухаю. Слухаю небо, і слухаю землю, і слухаю дідову мову. І в серце моє вливається якась незрима сила, що на віки вічні прив'яже мене до цієї землі і до цієї тихої мови" (В.Симоненко "Дума про діда").

Контрастивні стилістичні студії відкривають можливості для ознайомлення з іншими мовними культурами світу, а через них – для повнішого і глибшого усвідомлення особливостей рідної мовної культури. Наприклад, при перекладі рядків балади Т.Шевченка "Тополя" "рушниками, що придбала, спусти мене в яму, нехай попи заспівають, а дружки поплачуть" на російську мову дослідник О.Безименський українське слово "рушник" (український символ заміжжя і поховання) замінив на російський відповідник "полотенце" (шматок полотна): "на беленых полотенцах спусти меня в яму". Це призвело до втрати національного колориту. З метою з'ясування сутності таких обрядових реалей залучаємо студентів до виконання лінгвістичного аналізу національно-орієнтованих лексем і фразем кожного із народів. Такий вид роботи сприяє розвитку навичок комунікативної та лінгвістичної компетенції, вдосконаленню вмінь розрізняти функціонально-стилістичні особливості лексем і фразем, засвоєнню прийомів розкриття смислового й етнокультрознавчого змісту номінацій. Потреби вербалізації культурної свідомості в сучасному інформаційному просторі спонукають до впровадження елементів інтерактивної стилістики, спрямованої на здійснення ефективної комунікації, вибудовування оптимальної комунікативної стратегії, оптимальної взаємодії із співрозмовником.

Учитель-словесник як носій мовної культури має не тільки дбати про дотримання чинних норм, а й усвідомлювати свою відповідальність за стан мови, її повноцінне функціонування в суспільстві. Наявний стан вседозволеності у ставленні до мови, падіння інтересу до читання художньої літератури, збільшення кількості мовленнєвих помилок, звуження словникового запасу в носіїв мови і наближення мови студентів до просторічно-розмовного рівня, невиправдане проникнення діалекту, арготизмів, елементів лайки актуалізує курс культури мови. Різноманітні форми занять спрямовуємо на дослідження особливостей мовної політики, проблеми лінгвоекології, підвищення рівня практичного володіння багатим комунікативним, пізнавальним та естетичним потенціалом сучасної української літературної мови в різних сферах її функціонування в письмовому та усному її різновидах, на формування комунікативної компетенції у процесі діалогічних і полілогічних ситуацій спілкування.

Мовна особистість учителя найкраще реалізується в індивідуальному стилі мовної діяльності: досить важливими є і тон мовлення, і манера спілкування, і міміка руху, жестів, і здатність орієнтуватися в мовній ситуації, володіти мистецтвом розмови, публічного виступу, дискусії. Отже, підвищується роль риторики як лінгвопедагогічної дисципліни, яка поглиблює професійно значущі знання і вміння студентів, розширює змістову сторону їх мовленнєвої культури, привчає дотримуватися етичних норм у мовленнєвій діяльності.

З'явилися навчальні програми, посібники з риторики (Г.Клочек, Л.Мацько, О.Мацько, Г.Сагач), цілісна програма системи формування риторичної особистості студента педагогічного ВНЗ вироблена професором Г.Сагач. Зміст системи передбачає створення передумов для теоретико-практичного оволодіння студентами вміннями вести розгорнутий монолог з фахової проблематики, володіти полемічним мистецтвом, культурою конструктивного діалогу та полілогу, етикою оратора, розуміти і виявляти риси національної специфіки виступів і риторичних текстів тощо [507]. Процес формування культуромовної особистості вчителя-словесника, мовної, комунікативної компетенцій продовжується в курсі загального мовознавства, зокрема в розділі соціолінгвістики. Знання цієї науки допомагають правильно вибрати оптимальний варіант для побудови соціально коректного висловлювання, виконати соціокомунікативний аналіз тексту.

Удосконалюючи мовну підготовку майбутнього вчителя, дотримуємося твердження В.Сухомлинського. Викладання мови, - переконує видатний Майстер слова, - це "виховання розуму, формування думки, копітке різьблення й ліплення найтонших рис духовного обличчя людини, ...це людинознавство, бо в слові поєднуються думки, почуття, ставлення людей до всього навколишнього світу..." [623, с.1].

Доповнити, розширити отримані мовознавчі знання важливо при вивченні психолого-педагогічних дисциплін, де необхідно поглибити сутність понять "мова і мислення", "мова і особистість", "психологія говіркового мовлення" тощо.

Сучасні культурні реалії в Україні та в усьому світі, вплив технологічних досягнень цивілізації на розвиток світової мовної індустрії змінюють і мету викладання іноземної мови у ВНЗ. Враховуючи потреби міжкультурної комунікації третього тисячоліття, навчання іноземної мови спрямовується на формування здібностей використовувати цю мову як інструмент спілкування в діалозі культур і цивілізацій сучасного світу, як спосіб загальноєвропейського співробітництва, полікультурного розвитку і водночас формування таких якостей особистості, як відкритість, толерантність, готовність до спілкування.