Навчальний матеріал

Загальне завдання: вивчаючи тему, накопичуйте матеріал щодо головних ФАКТІВ, ПОНЯТЬ, ЗВ’ЯЗКІВ І СЕНСІВ, щоб у кінці зробити структурно-методичний аналіз матеріалу.

1.1. Періодизація історії християнства.

(Прочитайте, виділіть головні положення, випишіть періодизацію)

Християнство – одна з трьох (поряд з ісламом й буддизмом) світових релігій. Відноситься до релігій об’явлення. Виникнення християнства як релігійної системи й Християнської церкви як специфічного релігійного інституту (виконує, за Л.Гумільовим, три функції – релігійну, соціальну і ментальну) звичайно пов’язується з періодом початку н.е. (відлік часу – Anno Domini, або від Різдва Христового).

Конкретніше можна говорити про широке й вузьке розуміння цього поняття. У широкому розумінні йдеться про перші три століття існування нової релігії, її еволюції від общини сектантського типу, яка спочатку розглядалася владою як опозиційна сила, до єпископальної церкви, яка згодом набула офіційного статусу. У вузькому сенсі про виникнення християнства йдеться, коли мають на увазі події, що відбулися в Палестині та інших частинах Римської імперії на початку 30 – наприкінці 60-х рр. І століття. Ці події описані у новозаповітних біблійних писаннях і численних свідченнях християнських і нехристиянських джерел. Йдеться про життя та проповідь засновника нової релігії Ісуса Христа, його жертовну смерть, чудесне воскресіння, вознесіння, сходження Святого Духа на учнів Христа – апостолів, початок апостольського служіння, виникнення Єрусалимської громади, апостольської проповіді, виникнення церков на різних географічних теренах.

Звичайно в теології розрізняються такі основні періоди в історії християнства: 1) Епоха отців церкви; 2) епоха Середньовіччя (від Августина до Лютера) й 3) Новий час (від Реформації до сьогоднішнього дня).

Можна побачити, що Християнська церква так донині й не оправилася від удару, завданого їй Реформацією, в ній і досі йде боротьба реформаційної й контр-реформаційної тенденцій, в якій прихильники тієї й іншої мають як свої здобутки, так і поразки.

Специфіка православного терену полягає в тому, що він не знав Реформації (на що були свої історичні причини), тому тут ортодоксія зберегла свої позиції. Зате тут нищівний удар по церкві й вірі в цілому на величезних теренах колишнього СРСР було нанесено владою більшовиків. Отже, щодо християнських теренів України (як і Росії) треба вживати дещо іншу періодизацію, в якій слід виділяти ще період новітнього часу, як такий, під час якого ця релігійна система існувала в умовах жорсткого державного атеїзму (1917 – 1991 рр.).

1.2. Джерела з історії перших християн.

(Прочитайте, виділіть головні положення, випишіть найголовніші джерела)

Писемні документі з історії перших християн поділяються на:

– римські (Тацит, Светоній, Пліній Молодший). Оповідають про гоніння на перших християн;

– іудейські: іудейський історик Йосиф Флавій (робота «Іудейські старожитності») – подає оповідь про «мудрого чоловіка Ісуса», який «творив чудеса та навчав людей» і був страчений унаслідок доносу. Інший різновид свідчень міститься у Талмуді – вони спрямовані на розвінчання християнства та особистості Христа;

– християнські: твори новозаповітної традиції – писання (Євангелія, Діяння, апостольські послання та настанови). Найдавнішими писаннями новозаповітної писемності були аграфи – записані висловлення самого Христа, т.зв. логії. Аграфи, власне, й були першоджерелами як для апокрифів, так і для писань, що стали канонічними. З апокрифів назвемо: євангелія евіонітів (ебонітів) та євреїв, Євангеліє від Петра (т.зв. «П’яте»), Протоєвангеліє Якова, Євангеліє дитинства. Дещо окремо стоїть корпус гностичних Євангелій – від Фоми, від Філіпа, а також Апокриф Іоанна. Ці писання містять не стільки історичні описи, скільки виклад поглядів на сутність та природу Ісуса Христа. Більшість цих творів згодом церквою була відкинута. Канонічні джерела – це писання Нового Заповіту (Євангелія від Матвія, Марка, Луки та Іоанна), де переважає нарративний (оповідний) компонент, а також історична книга Діянь Апостолів та корпус апостольських послань.

Певною мірою проливають світло на віровчення й церковні звичаї, що існували в епоху раннього християнства, й такі пам’ятки, які отримали назву писань «мужів апостольських» (кін.І – поч. ІІ ст.) Найважливіші з них такі: Перше й Друге Послання Климента, Послання Ігнатія, Послання Полікарпа, Послання Варнави, Пастир Єрми, Фрагменти Папія, Учення дванадцяти апостолів (Дідахе).

Перші століття християнства – період формування християнської міфології та основ релігійного вчення (релігійної філософії й ідеології). З V ст., від Аврелія Августина та Ансельма Кентерберійського починається вже безпосередня розробка теології християнства та його історичної теорії (Августин /Захід/, Псевдо-Діонісій Ареопагіт /Схід/).

На сьогодні вчені, які детально вивчили те, що вони звуть «іудаїстичними коренями християнства» (до чого дає підстави вже наявність у складі Біблії Старого Заповіту, що містить у собі п’ятикнижжя Мойсея в якості визнаного писання), уживають термін «іудео-християнство». Але все ХХ ст. у науці визрівав інший підхід до християнства, прихильники якого зверталися до його античних коренів, твердячи, що християнство треба виводити не з іудаїзму, а з язичництва, бо той же Августин і Ансельм багато чого запозичували при створенні християнської релігійної філософії в античних греків. Це – факт незаперечний.

Проте деякі вчені (Р.Штайнер з його школою та деякі інші), не погоджуючись із терміном «іудео-християнство», звертають увагу на те, що мається глибокий зв’язок між культом Митри – Аполлона – Христа. Якщо це сполучити з тією запеклою боротьбою, що її вів той же Августин й інші ранні християнські теологи з гностицизмом (течія в християнстві, яка опиралася на зороастрійську традицію), то саме через митраїзм ми й вийдемо на зороастризм. Так що, об’єктивну основу такі думки вчених мають.

Найцікавішим джерелом гностицизму є Апокриф Іоанна, а в ньому – зороастрійська основа. І це теж є об’єктивним, бо апостол Іоанн виходив на місію під назвою «Азія»; в Азії ж, серед народів індоєвропейської раси й був розповсюджений зороастризм.

Усе зазначене дає підстави до припущення, що існувало два головних варіанти християнства: «південно-західний» (він і зберігся й перетворився в те, що нині зветься іудео-християнством) і «північно-східний». Останній і мав за базу саме зороастризм, а не іудаїзм. Його теологія – гностицизм – у запеклій боротьбі з ортодоксією, що народжувалася, потерпіла поразку й на ІІІ ст. майже зовсім згасла. Так переміг перший варіант християнства, який і визнав Старий Заповіт в якості Священного писання.

Цей «північно-східний» варіант, вочевидь, вельми локалізовано, існував на азіатських теренах і через територію колишньої азіатської Скіфії може бути сполучений з місією апостола Андрія Первозванного – «Скіфія». Андрій же – це вже терен майбутньої Київської Руси й значних територій Європи аж до Риму (бо Андрій «ходив у Рим», як відомо з «Повісті минулих літ», в якому знаходився його брат – апостол Петро, який власної місії як уособлення теренів майбутньої церковної організації не мав, у нього було своє завдання, що мало здійснюватися в самому Римі як важливому організаційному центрі майбутньої церкви).

Цікавим виявляється й той факт, що українці й росіяни не мали перекладу Старого Заповіту слов’янською мовою аж до кінця ХVІ ст. (зроблено його було вже силами викладачів Острозької академії), тоді як Євангеліє, «писане руськими письменами», з Корсуня до Риму привіз один із «слов’янських апостолів» Кирило ще у 863 році. А посланник англійської королеви в Московії Дж.Флетчер наприкінці ХVІ ст. фіксує, що в старій Московській церкві не визнавали п’ятикнижжя Мойсея (Див.: його твір «О государстве Русском»). Отже, тут є проблема, ще не досліджена належним чином, і вона тісно пов’язана з нашою вітчизняною історією та розвитком християнства на наших землях.