6.2. Українська греко-католицька церква.

(Прочитайте і виділіть основні риси)

Діяльність уніатської церкви у ХVІІ ст. відбувалась в умовах міжконфесійного та суспільного протистояння. Незважаючи на підтримку з боку польського уряду та Римського папи, уніатська церква сильно страждала від реакції на неї з боку православних, які в боротьбі за свої права опирались, зокрема, на козацтво. Римо-католицькому єпископату часто була байдужою її доля, бо розглядав її як невдалу спробу повного покатоличення та чинник нестабільності в суспільстві. За таких умов уніати в українських землях опинилися в меншості.

На зміцнення уніатської церкви спрямовували свої зусилля митрополити Іпатій Потій та Йосиф Вельямин Рутський, проводячи перетворення в церкві на засадах Контрреформації. Було впорядковане чернече життя, зокрема, у 1617 р. створено окрему капітулу ордену василіан, які виводилися з-під юрисдикції місцевих єпископів. З 1635 р. уніатські єпископи висвячувалися тільки з василіан. За сприяння римської Конгрегації пропаганди віри духовенство отримало змогу навчатися в європейських семінаріях та колегіях. Однак за своїми впливали уніатська церква поступалася впливами православної Київської митрополії, реформованої у 30 – 40-х рр. ХVІІ ст. Митрополитом Петром Могилою.

Безперспективність міжконфесійного конфлікту усвідомлювалася всіма його сторонами. У результаті протягом 20 – 40-х рр. ХVІІ ст. значного поширення зазнала ідея «універсальної унії» – об’єднання «Руси з Руссю» під омофором єдиного й незалежного Київського патріархату. В цьому виявляли зацікавленість і Митрополит Петро Могила, і митрополит Рутський, і король Володислав ІV. Але кілька практичних спроб у цьому напрямку зазнали невдачі – через різні погляди сторін на умови й шляхи об’єднання, «крутійство» щодо того Риму та через початок повстання Б.Хмельницького.

Хмельниччина ж мала загалом антипольське й антиуніатське спрямування, скасування унії було одної з головних вимог повстанців. Уніатська церква зазнавала тоді значних втрат. На терені Гетьманщини, приєднаної після 1654 р. до Московії, унія була ліквідована. Але Андрусівська угода 1667 р. посилила позиції унії на Правобережжі – польській частині України. Після цієї угоди на Правобережжі католицизм розпочав нову хвилю своєї експансії, як у формі римо-католицизму, так і в формі уніатства.

Польський уряд зміцнював свій союз з Католицькою церквою, протидіючи шляхетській анархії та зовнішньому політичному тиску, насамперед з боку Москви. Правобережна шляхта та церковні ієрархи переходили до католицтва, бажаючи здобути вищий соціальний статус та матеріальні вигоди, заручитися підтримкою влади проти визвольної боротьби народних мас.

Покатоличення на Правобережжі часто здійснювалося насильницьки. В 70 – 90 рр. ХVІІ ст. тут була проведена масштабна унійна акція, очолювана єпископами Інокентієм Винницьким та Йосифом Шумлянським. А з 1712 р. й до кінця ХVІІІ ст. тут православні єпархії не діяли взагалі. Римо-католицькі осередки особливо активно розвивалися на Волині й Поділлі. У ХVІІІ ст. там виникло в 25 разів більше костьолів та монастирів, ніж за всі попередні часи. Слід мати на увазі, що, хоч римо-, хоч греко- католицькі церкви підпорядковувалися прямо Римському папі, тому мали певну автономію від держави.

Римська церква мала на Правобережжі три єпархії-дієцезії – Луцьку, Київську й Кам’янець-Подільську, а також митрополію в Галичині. Дієцезії складалися з деканатів, на чолі з деканами, а ті – з парафій. Римо-католицькі єпископи призначалися королем і затверджувалися Апостольською столицею, керувалися юридичним імунітетом, були польськими сенаторами, засідали в сеймах, мали заступників-суффраганів та наступників-коад’юторів. Парафії посідали священики (плебани, провощі, прелати). Діяло близько 20 чернечих орденів. Крім духовних, священики відали також майновими й громадянськими справами, у т.ч. – контролем за освітою, друкарством, збиранням десятини тощо.

Ієрархія уніатської церкви з ХVІІІ ст. вибудовувалася на зразок римо-католицької (єпископи, заступники-вікарії, коад’ютори, декани, ігумени монастирів, священики). П'ять уніатських єпархій поділялися на деканати. Церквою керував митрополит, призначений владою й затверджений Римом. Провідну роль в цій церкві відігравали ченці-васіліани, об’єднані, за західним зразком, в орден-конгрегацію. Римо-католицьке духовенство й уніатський єпископат походили в основному з польської або спольщеної шляхти; уніатське – переважно з українців. Католицькі церкви були великими землевласниками, маючи з цього значні доходи.

У 1720 році уніатський Замойський синод закликав шляхту до якнайактивнішого поширення унії і значно латинізував уніатський обряд. Ще більше посилила натиск католицького духовенства на релігійне життя «Генеральна конфедерація» 1732 р. У 1768 році польський сейм затвердив «Генеральні права», які, хоча й зрівнювали православних у правах з католиками, але й оголошували католицизм державною релігією, а вихід з нього – злочином. Релігійний тиск став одним з основних причин повстання 1766 – 1768 рр., яке увійшло в історію під назвою Коліївщина, і являло собою грандіозний соціально-національно-релігійний вибух з виразним антикатолицьким забарвленням. Радикальна католицька шляхта у відповідь зорганізувалася у т.зв. Барську конфедерацію (1768 р., м. Бар), спрямовану проти «схизми» та «схизматиків» (так римо-католики називають православних, уніати – більш делікатно: «нез’єднані»).

Перший поділ Польщі (1772 р.), антикатолицька політика Росії в приєднаній тоді Білорусі викликали нову хвилю покатоличення на Правобережжі: тільки в 1776 році на унію там було переведено більше 800 парафій.

Поділи Польщі між Російською імперією, Австро-Угорщиною й Прусією в 70 – 90-х рр. ХVІІІ ст. змінили становище католицьких спільнот в українських землях. Почався централізаторський вплив абсолютистських монархій, складниками якого були секуляризація майна та одержавлення церковних структур. Але інтенсивність такого впливу абсолютизму та його наслідки були різними в православній Росії й католицькій Австро-Угорщині.

Включення Правобережжя до складу Російської імперії істотно послабило позиції католицизму. Під час правління Катерини ІІ влада форсувала навернення уніатів до державного православ’я. У 1795 році було ліквідовано уніатську митрополичу кафедру, всі єпископії переведено на православ’я, закрито десятки василіанських монастирів.

У подальшому, за часів Павла І та Олександра І, які симпатизували католицтву, силовий тиск на церкву послабився, але церковна реформа, започаткована Катериною ІІ, продовжувалася. Скорочувалося земельне й майнове володіння, закривалися монастирі; на відновлені українські уніатські єпископії (Берестейську та Луцьку) єпископів призначав імператор. У Петербурзі церковними справами відала Римсько-католицька колегія, підпорядкована міністерству внутрішніх справ. У ній діяв уніатський департамент (пізніше – Греко-уніатська духовна колегія). У 1840 р. цілком утратив чинність Литовський статут, який забезпечував відносну автономію церковних осередків від держави.

Протягом 1841 – 1843 рр. було введено державне отримання «штату» духовенства, яке поставило церкву в економічну залежність від держави. Царський уряд послідовно перетворював церкву в специфічне державне відомство, а священиків – в чиновників, які мали наглядати за паствою.

Секуляризація стала причиною політичної опозиції серед католицького духовенства та монахів, які взяли участь у польських повстаннях 1830 – 1631 та 1863 рр. У 1832 р. на Правобережжі було закрито 61 католицький монастир, ліквідовано василіанський орден; їхнє майно було передано Православній церкві, або конфісковане; відмінялися католицькі свята, обмежувалося Богослужіння. У 1839 р. на Полоцькому соборі частина уніатського духовенства на чолі з Йосифом Семашком оголосила про приєднання до православ’я. «Греко-уніатська церква» стала офіційно підпорядковуватися обер-прокурору Святійшого Синоду в Петербурзі. У 70-х рр. ХІХ ст. унія була ліквідована також на Підляшші та Холмщині. Вона залишилася тільки в австрійських володіннях.

Викорінення уніатства на Правобережжі, заміна його на державне московське православ’я об’єктивно стали чинниками денаціоналізації українського населення. Відносно римо-католицизму слід сказати, що в 40–60 рр. кількість римо-католицьких костьолів та монастирів була зменшена до «штатного» мінімуму, решта була закрита або передана православному духовенству. Римо-католицька церква перетворилася в обмежену в своїх можливостях одержавлену структуру, керовану з Петербурга.

Так Росія позбувалася впливу закордонного релігійного центру (Ватикану) на своїй території.

На українських землях, що увійшли в склад Австро-Угорщини – Галичині та Холмщині, наприкінці ХVІІІ ст. переважали католицькі церкви. Уніатська церква в Австрії отримала назву Греко-католицької. В 1898 р. була утворена Галицька греко-католицька митрополія. Водночас церковні реформи Марії-Терезії та Йосипа ІІ (70 – 80-ті рр.) були також спрямовані на підпорядкування церкви державі. Було скасовано становий характер духовенства, позбавлено його феодальних привілеїв, проведена секуляризація майна та земель, створено «релігійний фонд» для державного утримання духовенства (як і в Росії), обмежено автономію церкви. Духовенству заборонялося самостійно зноситися з Римом. І хоча католицькі церковні структури формально підпорядковувались Риму, держава регламентувала й контролювала всю їх діяльність.

Для розвитку української уніатської спільноти ж реформи в Австрії мали позитивне значення. Уряд, з політичних міркувань, обмежував традиційні прагнення польської шляхти та католицтва асимілювати українців. Галицькі греко-католики отримали рівні з римо-католиками права; австрійський уряд, заснувавши в 1774 р. духовні семінарії у Відні, а в 1783 р. – у Львові, турбувався про освіту українського духовенства. «Релігійним фондом», створеним за рахунок секуляризованого церковного майна, греко-католики користувалися на рівні з католиками. Фонд забезпечував навчання бідних студентів, платню клірікам, пенсії сиротам та вдовам священиків (греко-католицьке біле духовенства, як і православне, одружується).

Після відновлення Галицької митрополії церква поступово повернулася до Богослужіння та проповіді українською церковною («язичієм») та народною мовою, що було дуже актуальним, адже й до сер. ХІХ ст. більша частина греко-католицького духовенства все ще залишалася дуже полонізованою. Помітну роль у національному відродженні відіграло засноване у 1816 році митрополитом Михайлом Левицьким «Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення просвіти на культури серед вірних на основі християнської релігії». З ініціативи саме Левицького у школах українських парафій дітей почали навчати українською церковною та народною мовами. Українське національне відродження в Галичині, започатковане «Руською трійцею», гуртувалося саме навколо патріотичних церковних кіл. І Головна Руська Рада, створена в 1848 р. й очолена саме єпископом – Григорієм Якимовичем, уже висунула перед урядом вимогу автономії для Східної (української) Галичини – ідею, яка буде присутня в політичному житті австрійських українців весь час аж до створення ЗУНР у 1918 році.

З 1901 р. й до 1944 р. Греко-католицьку церкву очолювала визначна особистість у церковній історії – митрополит Андрей Шептицький. Він був графського походження поляком, але свідомо перейшов ще в молодому віці в уніатство і все своє життя присвятив зміцненню Греко-католицької церкви, був патроном української культури в Галичині й за часів австрійського, а потім і польського панування. Він розширював мережу українських шкіл, турбувався про відкриття українського університету. Його захист церкви особливо був актуальним у 20 – 30-х рр. ХХ ст., коли польський уряд та Римо-католицька церква прикладали великих зусиль до асиміляції українців та латинізації їх церковного життя.

Особливу місію Української церкви Шептицький убачав у поєднанні християнського Сходу й Заходу, був провідником українського екуменізму ХХ ст., видним діячем світового екуменічного руху, продовжував лінію митрополитів Могили й Рутського, у т.ч. й щодо ідеї заснування Київського патріархату, спільного для православних і греко-католиків.

Смерть Шептицького в 1944 р. та встановлення радянської влади в Західній Україні відкрили трагічну сторінку в історії українського католицизму східного обряду. У 1945 – 1946 рр. практично весь єпископат Греко-католицької церкви був підданий репресіям, а сама церква була ліквідована офіційно на Львівському соборі 1946 р. З того часу вона існувала в Україні підпільно (такий стан церкви називається «церква в катакомбах»), а в діаспорі – під назвою (уже) УКЦ (Українська католицька церква).

До Греко-католицької церкви в Галичині тяжіли й Мукачівська та Пряшівська уніатські єпархії на Закарпатті, яке підпорядковувалося угорській владі. Проголошена ще в 1646 році «Ужгородська унія», стала засобом збереження національної та релігійної ідентичності русинського (українського) населення в римо-католицькому та протестантському оточенні, під чужоземною угорською владою. Хоча мадяризація, яка особливо розгорнулася після угорської національної революції 1848 – 1849 рр., в якій українці підтримали Габсбургів та введені Росією в Угорщину війська, позначилася й на священиках – вони в своїй більшості користувалися українською церковною мовою тільки в церкві, в побуті ж були мадяризовані. Надії на Росію (типові для слов’янських народів Європи, поневолених австрійською та турецькою владами) та проросійська (москвофільська) агітація серед русинів сприяли поширенню там православ’я, набагато масштабнішому, ніж у Галичині.

Особливості стану католицьких церков в СРСР.

За часів радянської влади в ДПУ-НКВС діяв спецпідрозділ, що наглядав за католицьким духовенством. В українській комуністичній пресі 20 – 30 рр. публікувалися численні антикатолицькі матеріали. Частими були судові розправи над католицькими священиками – на підставі звинувачень у шпигунстві на користь Польщі. Навчання молодих священиків у Польщі (нелегальне) теж уважалося тяжким злочином.

Сильний удар по духовенству нанесений був в період насильницької колективізації – «ворожу руку костьолу» влада вбачала в діях усіх невдоволеннях селян. Політбюро ЦК КП(б)У спеціальною постановою оголосило Римо-католицьку церкву «класовим супротивником» і передбачала жорстокі заходи в боротьбі з нею. Заклик папи Римського Пія ХІ до солідарності з переслідуваними в СРСР християнами призвів до справжньої «антикатолицької істерії». До антикатолицької кампанії, крім каральних органів, були залучені Спілка войовничих безбожників та органи народної освіти. Вони вели пропаганду та збирали компромат у більш ніж 400 польських школах по Україні.

В 30-ті рр. унаслідок репресій перестали існувати осередки римо-католицизму в УРСР, їх члени або були виселені, або репресовані режимом, або самі виїхали під час Другої світової війни.

Римо-католицизм існував до 1939 року як державна релігія лише в тих частинах України, які належали міжвоєнній Польщі. Радянізація цього краю в повоєнні роки призвела до максимального скорочення його осередків. Ватикан розглядався радянською владою як «агент міжнародного імперіалізму», державна політика була спрямована на протидію « гегемоністським зазіханням Ватикану», викорінення його впливу в СРСР.

Це спричинило ліквідацію греко-католицизму (на «Львівському церковному соборі» 1946 р.) й суттєве обмеження римо-католицизму в країні. Ця конфесія протягом десятиліть була маргінальною релігійною меншиною переважно в західних та центральних регіонах України. На відміну від греко-католицизму, римо-католицизм був багатонаціональною конфесією, що й надавало йому більших можливостей у роботі серед національних меншин в Україні.

Греко-католицизм після Львівського собору 1946 р. існував тільки підпільно. Він відіграв важливу роль у розвитку релігійного напрямку українського дисиденства у 60 – 80-х рр., а також на початковому етапі українського національного відродження кінця 80-х рр. ХХ ст.

У незалежній Україні УГКЦ відновлена. Центр її – м. Львів. Але давні суперечки навколо канонічних та внутрішніх проблем, зокрема, щодо ступеня внутрішньої автономії від Риму, встановлення Києво-Галицього патріархату та ін. залишаються й донині. Рим увів безпосередній контроль на великій частині греко-католицьких єпархій в Україні, що, безумовно є проявом втручання закордонного центру в релігійне життя країни. Державна влада України не надавала і не надає досі цьому необхідної уваги.

ВИКОНАННЯ ЗАГАЛЬНОГО ЗАВДАННЯ:

Проведіть структурно-методичний аналіз теми за такою таблицею:

Факти	Поняття	Зв’язки	Сенси	Загальні вміння	Творчо-пошуковий аспект	Ціннісно-смисловий аспект	Комунікація
Які факти в темі є головними?	Які поняття є зістовними для теми?	Які зв’яки ви встановили?	Які сенси ви встановили?	Необхідні для засвоєння теми вміння	Які творчо-пошукові дії необхідні для засвоєння теми?	Яке ціннісне й змістовне навантеження даної теми?	Як треба використовувати набуті знання в педагогічній практиці?

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ТА САМОПЕРЕВІРКИ:

1. Визначить передумови і чинники поширення католицизму в Україні.

2. Назвіть осередки римо-католицизму в Україні та ордени, що проводили місійну діяльність на українських землях.

3. Як і коли формувалося привілейоване становище римо-католицької Церкви в українських землях?

4. Назвіть причини, з яких православний єпископат звернувся до унії з Римом.

5. Як розвився греко-католицизм в Україні у ХVІІ – ХІХ ст.?

6. Яким було становище католицизму в СРСР?

6. Львівський церковний собор 1946 р. та його оцінка православними і греко-католицькими авторами. Церква в «катакомбах» – що це таке?