16.4. Зовнішня політика України: інтереси і пріоритети

Міжнародні контакти українського народу мають глибокі тенденції, які сягають у глибину століть. Навіть за часів Радянські Союзу, коли наша держава була позбавлена можливості проводити власну зовнішню політику, в Україні існувала плеяда дипломатів зі світовим ім'ям.

Утім, справжньою датою народження зовнішньої політики України слід вважати 16 липня 1990 р., коли Верховна Рада України прийняла Декларацію про державний суверенітет.

У цьому історичному документі Україну було проголошено суб'єктом міжнародного права і рівноправним учасником міжнародного спілкування, уперше заявлено про безпосередню участь України в загальноєвропейському процесі та європейських структурах.

Прийняття декларації було першим надзвичайно важливим кроком до реального міжнародного визнання України. Важливою для всього подальшого розвитку нашої держави стала проголошена у цьому документі теза про те, що Україна має намір бути постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів.

Реалізуючи положення цього документа, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила Акт проголошення незалежності України. Отже, саме згадані принципі зовнішньої політики були визнані основоположними для новонародженої незалежної держави.

Період від 16 липня 1990 р. до 1 грудня 1991 р. (проведення референдуму на підтвердження Акта незалежності України) можна назвати першим етапом формування засад зовнішньої політики незалежної України.

Потрібно визнати, що зовнішньополітичні можливості України на цьому етапі були доволі обмеженими, оскільки де-юре наша держава залишалася союзною республікою у складі СРСР.

Другий етап – етап міжнародного визнання України – розпочався в перші дні після референдуму. Хвиля визнання і встановлення дипломатичних відносин України з іноземними державами була безпрецедентною. Вона засвідчила, що міжнародне співтовариство розглядає незалежну Україну як запоруку стабільності на терені колишнього СРСР і гарантію незворотності демократичних процесів у Східній Європі.

30 січня 1992 р. Україна стала членом Конференції з безпеки й співробітництва в Європі (нині Організація з безпеки і співробітництва в Європі), а дещо пізніше, 10 березня 1992 р. приєдналася до Ради Північноатлантичного співробітництва (з травня 1997 р. – Рада євроатлантичного партнерства).

Згаданий етап поряд з міжнародним визнанням незалежної України характеризувався також процесом визначення її основних зовнішньополітичних інтересів і пріоритетів.

Пізніше ці завдання були конкретизовані в ухвалених 2 липня 1993 р. Верховною Радою України «Основних напрямах зовнішньої політики» – базовому документі, на якому грунтується міжнародна діяльність України.

Серед завдань, визначених у цьому документі, основними були утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; включення національного господарства у світову економічну систему; збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів; поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Одним із перших вагомих зовнішньополітичних кроків України стала практична реалізація курсу на без'ядерний статус.

24 жовтня 1991 р. Верховна Рада України ухвалює Заяву про без'ядерний статус України, а 9 квітня 1992 р. – постанову «Про додаткові заходи щодо забезпечення набуття Україною без'ядерного статусу».

Значну увагу Україна приділяла й іншим питанням роззброєння. Важливими подіями стали ратифікація Конвенції про заборону хімічної зброї та приєднання нашої держави до режиму контролю за ракетними технологіями.

Природно, що одне з центральних місць серед пріоритетів України під час згаданого періоду посідали відносини із сусідніми державами. Адже для будь-якої держави, особливо ж для України з її чутливим геостратегічним розташуванням, врегулювання двосторонніх відносин із сусідами є питанням першочерговим.

Зрозуміло, що безумовною домінантою тут було врегулювання відносин з Російською Федерацією, від чого значною мірою залежало майбутнє не лише України, а й усієї Європи.

Отже, в середині 1997 р. було в цілому завершено оформлення відносин України із сусідніми державами, створено договірно-правову основу для розвитку з ними дружніх добросусідських відносин, вирішено всі так звані історичні проблеми кордонів.

Серед пріоритетних напрямків двостороннього співробітництва на цьому етапі розбудови зовнішньої політики України було визнано також розвиток відносин з найрозвиненішими країнами Заходу – державами «великої сімки», яким належить провідна роль в сучасній міжнародній системі, зокрема, у всесвітньому економічному комплексі й в міжнародних інституційних механізмах управління глобальними й регіональними процесами.

Особливого значення для України, яка робила перші незалежні кроки на міжнародній арені, набули відносини із Сполученими Штатами Америки – країною, яка після закінчення періоду «холодної війни» залишилася, по суті, єдиною наддержавою у світі.

Починаючи з 1996 р. українсько-американські відносини вийшли на рівень стратегічного партнерства, а роль України у зовнішній політиці США постійно підвищується. Це партнерство стало вагомим чинником євроатлантичної стабільності й безпеки, важливим елементом нової архітектури безпеки у XXI ст.

Успішний розвиток двосторонніх відносин із сусідніми країнами й провідними державами світу дав змогу Україні зосередитись на більш глобальних завданнях, основним з яких, безумовно, є інтеграція до європейських і євроатлантичних структур.

Так, уже в 1993 р. в «Основних напрямах» перспективною метою української зовнішньої політики було визначено членство України в Європейському Співтоваристві (Європейському Союзі), а також інших західноєвропейських або загальноєвропейських структурах.

14 червня 1994 р. Україна першою серед держав СНД підписала угоду з ЄС про співробітництво в широкому колі політичних, економічних і гуманітарних питань, яка є правовою основою для органічного включення нашої держави в європейські інтеграційні процеси.

До важливих політичних й соціально-економічних чинників та мотивів вступу до ЄС можна віднести такі:

по-перше, ЄС захищає економічні інтереси держав, що входять до його складу. Проведення спільної економічної та валютної політики, усунення митних бар'єрів, створення вільного конкурентного середовища сприяють зміцненню національних економік, зростанню добробуту населення. За сприяння більш розвинених та заможних країн Союзу надається фінансова та технічна допомога тим країнам, що потребують її. як членам ЄС.

по-друге, бажання певної країни вступити до ЄС означає, що країна поділяє його політичні пріоритети і очікує на підтримку своєї зовнішньої політики. Прагнення країн Центрально-Східної Європи залучитись до сфери впливу ЄС багато в чому пояснюється втраченими можливостями за часів перебування у соціалістичному таборі.

Інтеграція в ЄС для України є не самоціллю, а досягненням європейського рівня життя. Вона є шляхом модернізації економіки, подолання технологічної відсталості, залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій, створення нових робочих місць, підвищення конкурентної спроможності вітчизняного товаровиробника, вихід на світові ринки, насамперед на ринок ЄС. Основними політичними вигодами послідовної європейської інтеграції є зміцнення стабільності демократичної політичної системи та її інститутів, модернізація правового поля і забезпечення прозорості національного законодавства, поглиблення культури демократії і повага до прав людини.

Усупереч усім труднощам, які виникали на шляху співробітництва України з Євросоюзом, відносини з ЄС загалом розвивалися логічно і поступово.

Перші позитивні зміни у ставленні Європейського Союзу до України були зафіксовані в прийнятих Радою Міністрів ЄС 31 жовтня 1994 р. спеціальній резолюції і рішенні про спільну позицію щодо України від 28 листопада 1994 р., які започаткували процес реалізації ініційованої Європейською Комісією стратегії ЄС щодо України.

Активно закладалися основи співробітництва з ЄС і в самій Україні. 11 червня 1998 р. Указом Президента України було затверджено Стратегію інтеграції України до ЄС, в якій визначено основні напрямки роботи органів виконавчої влади з метою набуття нашою державою статусу асоційованого, а в майбутньому – повноправного члена ЄС. Саме набуття асоційованого членства в ЄС було визначено Президентом нашої держави пріоритетним завданням зовнішньої політики України на найближчу і середньотермінову перспективу.

Досягнення істотного прогресу в співробітництві з ЄС дало можливість Україні наблизитися до вирішення одного з найголовніших питань – розробки спільної стратегії ЄС щодо України. У грудні 1999 р. Рада Європи затвердила Спільну стратегію Європейського Союзу щодо України. Цей програмний документ передбачає підтримку процесу демократичних і економічних перетворень в Україні, створення правових засад її зовнішньої політики, проте не стверджує, що Україна в найближчому майбутньому стане повноправним членом ЄС. Країни Європейського Союзу дотепер дипломатично замовчують питання про європейські перспективи України.

Україна розвиватиме тісні відносини з НАТО. Реально про початок тісного співробітництва України з Альянсом можна говорити з часу приєднання нашої держави (першою серед країн СНД) до Програми «Партнерство заради миру» (лютий 1994 р.).

Паралельно з європейським і євроатлантичним розвивався і регіональний напрямок зовнішньої політики України.

Геополітичне розташування України зумовлює її об'єднуючу роль у багатьох процесах, що відбуваються у центрально-східноєвропейському, чорноморському й балтійському регіонах.

Так, вона стала однією з провідних країн Організації Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), заснованої у червні 1998 р.

Важливе місце у зовнішньополітичних пріоритетах України з перших років її незалежності посідало питання взаємовідносин з країнами Співдружності Незалежних Держав. Курс на інтеграцію нашої держави до європейських і євроатлантичних структур у жодному разі не означав послаблення її співробітництва в цьому напрямку. Навпаки, ці два вектори зовнішньої політики органічно доповнювали один одного.

Розвиваючи співробітництво в рамках СНД, Україна виходить з того, що ця структура є механізмом розвитку відносин насамперед в економічній сфері.

Слід зазначити, що реалізація зовнішньополітичних завдань залежить не лише від зовнішніх, а й значною мірою від внутрішніх чинників. Іншими словами, прогрес на найголовнішому векторі зовнішньої політики України – інтеграція держави до європейських і євроатлантичних структур – потребує консолідації всього українського суспільства, об'єднання зусиль усіх політичних сил держави.

Аналіз динаміки розвитку зовнішньої політики України наочно демонструє її послідовний і поступовий характер.

Україна стала повноправним членом Ради Європи, учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі, Центральноєвропейської ініціативи, підписала документи про співробітництво і партнерство з Європейським Союзом, НАТО, Західноєвропейським Союзом. З 1 січня 2000 р. вона вперше як незалежна держава почала виконувати функції непостійного члена Ради Безпеки, що означає підвищення її відповідальності за підтримку міжнародного миру та безпеки.

Природно, що як держава-засновник Організації Об'єднаних Націй, незалежна Україна розвивала традиції і примножувала досвід, набутий за попередні роки активної участі в діяльності ООН та її спеціалізованих установ. Наша держава плідно співпрацює з Міжнародним валютним банком, Світовим банком.

Україна дотримується позаблокової геостратегії, тому вона не ставить питання про безпосереднє входження до складу НАТО. Крім того, в сучасному геополітич­ному просторі Європи ще не сформована збалансована система безпеки, тому Україна має проводити обережну, але принципову, всебічно виважену геостратегію, спрямовану на співробітництво з альянсом. При цьому українська національна гсостратегія має будуватись таким чином, щоб поступове розширення і поглиблення співробітництва з НАТО не спровокувало загострення політичних відносин з Росією – нашим стратегічним партнером і найближчим сусідом. Адже добре відомо, що Україна перебуває між двома різними цивілізаціями, – західною і східною і, природно, належить до них обох.

У результаті цього еволюційного процесу зовнішньополітичний курс нашої держави остаточно сформувався на основі принципу багатовекторності, тобто зосередження дипломатичних зусиль навколо окремих пріоритетних напрямків міжнародного співробітництва. Багатовекторність характерна для зовнішньої політики багатьох держав. Проте для України з її геополітичним розташуванням вона набула особливого значення й конкретних переваг. Історичні реалії практично виключають орієнтацію України лише на один стратегічний зовнішньополітичний напрямок, відводячи їй роль своєрідного мосту між Заходом і Сходом нашого континенту. Однак багатовекторність не означає рівновекторність. І аж ніяк не означає відсутність основної стратегічної мети.

Таку стратегічну мету визначено: це інтеграція України до Європейського Союзу, стратегічне партнерство з Росією, стратегічне партнерство зі Сполученими Штатами Америки.

М. Грушевський зазначав, що український народ є передусім народом західної культури, але одним з найбагатших на східні орієнтуючі впливи. Тому при розробленні української геостратегії слід враховувати соціально-політичну та культурну спрямованість суспільства, особливості складу населення, його менталітет і не обмежуватися альтернативою «Схід – Захід». Доцільно сприяти формуванню такого геополітичного простору, щоб забезпечити зняття дилеми «Схід – Захід», але за умови домінуючої геокультурної орієнтації на Захід. Тобто європейський вибір за­лишається найважливішим пріоритетом, але він не повинен призвести до протисто­яння як України та Росії, так і Західної та Східної України.

Час засвідчив, що такий підхід до розвитку зовнішньої політики нашої держави є найбільш виваженим і реалістичним, забезпечує стійкість і збалансованість міжнародного становища України, виключає небезпеку будь-якої монозалежності і водночас дає змогу їй послідовно захищати власні національні інтереси.