9.5. Ідеологічна ідентифікація політичних партій України

Значну роль у формуванні і функціонуванні базових цінностей суспільства відіграє політична ідеологія. Динамічно розвивається те суспільство, що має ідеологічний стрижень, зрозумілий кожному його громадянинові. Виступаючи одним з базових політичних інститутів, ідеологія в умовах стабільно діючої соціальної системи є основою суспільної інтеграції і консенсусу, а в умовах суспільства, що трансформується, – однією з визначальних детермінант напрямку і характеру транзиту. При цьому, якщо в стабільних суспільствах демократичної орієнтації вплив ідеології на суспільну свідомість слабшає, то в державах, які переживають процес модернізації або вибору шляхів подальшого розвитку, ці засоби духовної мобілізації відіграють зростаючу роль. Подібна ситуація властива, зокрема, і сучасній Україні.

Сьогодні загальновизнано, що однією з причин суспільно-політичної кризи, що переживає Україна, є відсутність чіткої інтегративної ідеології, яка б визначала основоположні принципи, довгострокові цілі та перспективи суспільних перетворень. Політичні сили, що здійснюють владні функції, відмовилися від утопічних нежиттєздатних комуністичних догм, але ще не змогли виробити чіткої, зрозумілої своїм громадянам, близької їх прагненням і бажанням системи суспільних орієнтирів. Відчувається брак соціальної консолідації та довіри. Як стверджував Г. Алмонд, значення соціальної довіри та співробітництва є основним резервуаром, з якого демократичний устрій дістає свою здатність ефективно функціонувати.

Сучасна ідеологічна ситуація в Україні характеризується багатоаспектною ідеологічною дезінтеграцією за істотними і неістотними критеріями. Навіть розподіл ідеологій на ліві, центристські і правоцентристські, що відбиває реальність, не має чіткого ідеологічного критерію.

Формування чітких ідеологічних позицій політичних партій в Україні ускладнюється як зовнішніми, так і внутрішніми обставинами. Процес усвідомлення класичних ідеологічних схем в українській політиці ще не завершений. Це пояснюється, по-перше, незавершеністю економічних реформ, спрямованих на роздержавлення, приватизацію, демонополізацію власності та виробництва. Як засвідчують експерти з питань політичного процесу, ряд реформ - адміністративна (адміністративно-територіальна) (62,5%), реформа місцевого самоврядування (58%), системи державної влади (54%), конституційна (75%), реформа соціальної політики (55%) не здійснюються через відсутність єдності поглядів груп еліт на зміст цих реформ; ряд інших реформ – судово-правової системи (66,6%), виборчої системи (62,5%), управління публічними фінансами (75%), детінізації економіки (54%), вибудовування антикорупційної політики (62,5%), реформи аграрного сектора включно з запровадженням законодавчо забезпеченого ринку землі (45,8%) - через небажання груп еліт їх проводити, адже наслідки реформ будуть суперечити нинішньому статусу груп еліт.

По-друге, тривалою невідповідністю виборчого законодавства ролі і місцю партій у політичному процесі.

Розв’язання першої із зазначених проблем дозволить сформувати економічне підґрунтя для розвитку партійних ідеологій як квінтесенцій інтересів стабільних соціальних груп, а другої – визначити такі політичні правила гри, завдяки яким особам, що мають владно-політичні амбіції, вигідніше вступити до певної партії, ніж бути приналежним до якогось фінансового, регіонального чи бюрократичного клану. До того ж для отримання політичної підтримки необхідно наблизити ідеологічні програми політичних партій до суспільнозначущих орієнтирів та уподобань громадян. Так, відомо, що значна більшість сучасних політичних сил досі активно експлуатують такі проблеми, як «вступ до НАТО», «наявність суттєвих регіональних відмінностей громадян України» та подібні стереотипи. В той же час, об’єктивний аналіз свідчить про наявність помітних зрушень в структурі пріоритетів громадської думки. Наприклад, Всеукраїнське соціологічне дослідження, що було проведені Інститутом Горшеніна у серпні 2009 року продемонструвало наступну послідовність актуальних соціально-політичних проблем громадян України. Політична нестабільність в суспільстві хвилює 42,5% респондентів, відносини з Росією - 21,8%, корупція - 19,9%. Далі з істотним відставанням ідуть: забезпечення енергоресурсами (10,5%), освіта (10%) та злочинність (9,7%). Менш ніж 5% громадян країни переймаються такими проблемами, як розкол країни на Захід та Схід, членство в НАТО, відносини з ЄС, конституційна реформа щодо зміни владних повноважень Президента, Верховної Ради та Кабінету Міністрів, кримське питання. Лише 1% українців визначили серед важливих питань стан демократії та свободи слова, реабілітацію воїнів ОУН-УПА, визнання світовим співтовариством Голодомору в Україні 1932-1933 років геноцидом. Таким чином, політичні гасла, що використовуються певними політичними силами, як основні програмні цілі, мають, насправді, мізерне значення для громадян.

Лише після вирішення цих завдань партії зможуть отримати змістовні, впливові ідеології, на базі яких дійсно стане можливим об’єднання і конструктивна взаємодія партійної структури та громадян суспільства.

Економічні, соціальні та політичні завдання, що стоять перед українським суспільством, актуалізують проблему вивчення та адаптації центристських ліберально-демократичних ідей. Сьогодні, як відзначають науковці, в західному суспільстві лібералізм вже зробив свою роботу: створена функціональна економічна та політико-правова система. Зовсім інша ситуація в сучасній Україні – тут ще досі не побудовані соціальний порядок та стабільно діюча економіка. Тому зарано говорити про непридатність класичних ідеологій на українському ґрунті. З іншого боку, як стверджує В. Лісовий, сучасні «політичні ідеології мають бути менш догматичними, відкритішими для діалогу, для інкорпорації нових ідей та ініціатив. Аби бути здатними мобілізувати енергію людей заради здійснення певних позитивних програм, вони мусять відмовитись від претензій надмірної регламентації поведінки». Таким чином, роль конструктивної ідеології повинна відіграти система ідей, які б сприяли налагодженню способів саморегуляції та самооновлення суспільства.

Зберігання тенденції до хронічного конфлікту в сучасному політичному житті українського суспільства виявляється в тому, що політичні партії в сфері ідеології базуються на трьох основних парадигмах: демократія, антикомунізм, українська державність і ніяк не можуть досягти згоди та плідної співпраці. Досі переважає конфронтація та безкінечна диференціація. Пересічний громадянин дуже часто не розуміє, у чому полягає різниця між лібералами та консерваторами, соціал-демократами та народними демократами.... Професійні ж політики основну різницю зводять до персоналій. Про розвиток такої тенденції свідчить поширена в нашій країні практика формування політичної партії не для відстоювання суттєвих інтересів будь-якої соціальної групи, а так би мовити, «під лідера». Але ж давно відомо, що боротьба між політичними лідерами творчо безплідна, бо веде до ствердження вузькоегоїстичних інтересів. Національна ідея не стає в нашому суспільстві об’єднавчою силою не з причини її відсутності, несформульованості або слабкості, а з причини її декларативності, бо насправді домінує бажання не здійснити ідею, а утвердити себе.

В той же час, як наголошує Ю. Шайгородський, «міркуючи про нерозвиненість ідеологічних засад в Україні, не слід вдаватися до надмірних узагальнень: теоретичний дискурс різних напрямів політичного спектра відрізняється рівнем повноти та інтенсивності. У цьому плані «ліві» видаються краще «теоретично підкованими», ніж «центристи» або «праві». Також чітко окресленим є націоналістичний дискурс. Попри відмінності у формах втілення (революційний чи реформаторський шлях), національна ідея як теоретичний (ідеологічний) конструкт наповнюється реальним змістом і, ймовірно, з часом набуде ознак загальнонаціональної доктрини».

Досвід останніх електоральних циклів (2006 та 2007 років) свідчить про прагнення провідних політичних партій та блоків перетворитися на популярні в загальнонаціональному масштабі сили, здійснювати самостійну політичну діяльність, виборювати можливість брати участь або навіть самостійно формувати парламентську коаліцію та уряд. Загострення політичної конкуренції вимагає від партій та блоків формування оригінального, «помітного» політичного образу, який суттєво відрізняється від конкурентів. До того ж, якщо раніше – зміна образу була пов’язана, передусім, із зміною лідера, то під час гострої політичної конкуренції та проведення позачергових парламентських виборів 2007 р. партії та блоки відзначилися саме ідеологічними пошуками та створенням більш ґрунтовних передвиборчих програм.

Ідеологічна ідентифікація політичних партій України формується під впливом таких чинників, як характер політичного лідерства, взаємодія з групами промислових та фінансових інтересів, регіональна та історико-культурна орієнтація. Більшість вітчизняних науковців та експертів відзначають таку негативну рису, як використання політичними партіями «інерції розколу», намагання домогтися найбільшої електоральної підтримки шляхом роз’єднання України на ворожі табори. Зрозуміло, що така позиція є стратегічно безплідною, і об’єктивно приводить до зменшення політичної підтримки в контексті офіційно проголошеного більшістю політичних партій курсу на консолідацію України та отримання загальнонаціонального статусу.

Наявність такого протиріччя пояснюється тим, що самі ж політичні партії досить довго не розглядали ідеологічні програмні положення як головні орієнтири в практичній парламентській діяльності. Громадяни також під час виборів більше звертали увагу на слогани, на обличчя лідерів, ніж на програми. Як стверджував С. Телешун: «У нас в Україні на сьогодні програми політичних партій є лише супроводжувальною юридичною складовою, оскільки вони необхідні для реєстрації у Центральній виборчій комісії та Міністерстві юстиції. Із тих представників політичних сил, які засідають у сьогоднішній, або ж будуть працювати у наступній Верховній Раді, навряд чи, багато читали повністю програми тих партій, членами яких вони є».

Невелике значення ідеологій в діяльності політичних партій підтверджується практикою створення правлячої коаліції в парламентах України після виборів 2006 та 2007 років. Як відомо, ідеологічно близькі партії так і не змогли порозумітися, а начеб то ідеологічно далекі, або навіть полярні (КПУ, Партія регіонів та СПУ), - цілком комфортно почувалися в коаліційному об’єднанні.

Показово, що до Верховної Ради України VI скликання потрапила тільки одна класична «ідеологічна» політична сила − Комуністична партія України. Усі інші основні учасники парламентсько-політичного процесу офіційно не відносять себе до жодного традиційного для демократичних країн ідеологічного спрямування. Блок Юлії Тимошенко, який своєю офіційною ідеологією проголосив солідаризм, майже спростував чіткість ідеологічної ідентифікації політичною практикою. Про це свідчать спроби БЮТ налагодити зв’язок спочатку з Соцінтерном, а пізніше − з Європейською народною партією.

Дещо нові тенденції розвитку ідеологічного впливу проявилися під час підготовки та проведення парламентських виборів 2006 року. Соціологічні дослідження показали, що більш ніж 45% дорослих громадян України не орієнтуються в політичних течіях або не бачать серед них таких, щоб відповідали їх переконанням. В той же час, на відміну від попередніх етапів у 2006 році сформувалося два наочних лідери: національно-демократична ідеологія та ідейно-політичний напрямок, що містить ідеї єдності України та Росії. В першу п’ятірку з помітним відривом від лідерів ввійшли також комуністичний, соціал-демократичний та соціалістичний напрямки. Можна відмітити деяке зменшення «деідеологізованої» частки населення: якщо у 2001 році більше половини (54%) не змогли визначити власну ідеологічну орієнтацію, то у 2006 – лише 45%.

Результати парламентських виборів 2006 року певним чином підтвердили наведений рейтинг ідеологічного впливу: виграли саме політичні сили, що були найбільш яскравими носіями націонал-демократичної та спрямованої на союз Росії і України ідеологій, і, відповідно, зі значно меншою кількістю голосів до парламенту пройшли соціалісти та комуністи.

Загальний аналіз політичних програм українських партій напередодні парламентських виборів 2006 та 2007 років за критерієм провідних політичних цінностей дозволяє зробити такий висновок. Чим консолідованіша та стабільніша політична сила, тим меншу кількість цінностей вона проголошує, водночас пропонуючи більше шляхів до їхньої реалізації, при цьому цінності тримаються в рамках певної ідеології. Слабші партії тяжіють до еклектичного викладу різноманітних цінностей.

Як стверджують фахівці Національного інститут стратегічних досліджень при Президентові України, цілісні ідеології політичних партій ще не стали визначальним чинником виборчої поведінки громадян, а передвиборні програми часто відрізняються від власне партійних. Тому процес ідеологічної самоідентифікації українських політичних партій ще далекий від свого завершення. Аналіз змісту програм, заяв лідерів та особливості урядування трьох основних політичних сил (БЮТ, НСНУ та ПР) в Україні протягом останніх 3-х років (відповідно − уряди Ю. В. Тимошенко, Ю. В. Єханурова та В. Ф. Януковича) дозволяють визначити лише окремі ознаки ідеологічного тяжіння:

• Народний Союз Наша Україна − до лібералізму із акцентуванням уваги на необхідності забезпечення вільної конкуренції, мінімізації втручання держави в бізнес та економіку, відкритості влади і суспільства. Особливий наголос при цьому робиться на орієнтації влади на моральні якості громадян, їх гуманітарний розвиток та утвердження принципів справедливості.

• Партія регіонів − до консерватизму, з орієнтацією на забезпечення стабільного розвитку індустріальних відносин; протидією кардинальному реформуванню та перебудові суспільства революційними методами, оскільки вважають їх неприродними і такими, що дестабілізують ситуацію. Зокрема свобода поєднується з підкоренням існуючому законодавству, повагою до владних інститутів. Зазвичай консерватори захищають привілейоване становище еліт.

• Блок Юлії Тимошенко – до соціал-демократії, будівництва соціально справедливого суспільства шляхом реформування та покращення капіталізму; створення соціально орієнтованої економіки (як противаги ідеї абсолютизованого вільного ринку лібералів); створення потужного державного сектора в економіці, націоналізацію стратегічно важливих підприємств (особливо у нафтопереробній промисловості та енергетиці), скорочення розриву між бідними та багатими через підтримку малозабезпечених та будівництво ефективної системи соціального забезпечення.

Якщо більш детально зупинитися на ідеологічно-ціннісному забарвленні провідних учасників виборчих перегонів, то можна з’ясувати таке. Блок «Наша Україна» особливий наголос робив на своїй демократичності, прагненні побудувати правову державу, європейських цінностях, які утверджуються в Україні після «помаранчевої революції». Народовладдя та відповідальність перед людьми – це основний стрижень ціннісних вподобань «нашоукраїнців», а також справедливість для всіх і кожного. Такі цінності, як чесність, заможність, професіоналізм та національний інтерес представники «Нашої України» трактують у професійному контексті, а саме: «чесність – суддям, армії – професіоналізм, селу – заможність, зовнішній політиці – «національний інтерес». Напевно, автори передвиборчої програми хотіли наголосити на тому, що саме в цих сферах не вистачає зазначених цінностей. «Наша Україна» застосовує таку оригінальну ціннісну характеристику, як «народність», розуміючи її як «чесну владу, що звітує перед народом», тобто відповідальність влади перед народом.

Дещо іншим за своїми ціннісними уподобаннями є Народний блок Литвина. Тут на чільних місцях – народність, справедливість, законність. Ці поняття не пояснені, а мають вигляд вищої мети, яка має бути постійно присутньою у всіх словах та вчинках лідерів НБЛ. Серед цінностей, про які прямо згадує програма Блоку: мораль, справедливість та консолідація нації. Показовим є лозунг блоку: «Ми з народу, з народом, для народу», – який підсумовує, але не прояснює позицію цієї політичної сили.

Виборчий Блок Юлії Тимошенко прихильний до справедливості, вищої моралі, особистої свободи; він говорить про безпеку та достаток. Ці цінності є загальними і як такі «не потребують пояснення». Також увага БЮТу акцентована на солідаризмі, духовності, справедливій владі, у що вкладається особливий зміст. Теза про справедливість на сьогодні досить добре розрекламована і знайома: «Справедливість є, і за неї варто боротись». Отже, справедлива влада, на думку Тимошенко та її прихильників, – це «влада відокремлена від капіталу, контрольована парламентською опозицією». Солідаризм представлений як висока гуманістична цінність, зміст якої розкривається через необхідність взаємодії людини та суспільства. Духовність є скоріше інструментом в передвиборчій програмі БЮТу, а не цінністю «в собі», вона подається як протидія алкоголізму, наркоманії, проституції. Поняття «свободи» в програмному документі зображене від протилежного – боротьби з насильством, корумпованістю тощо.

Соціалістична партія України декларує соціальну справедливість, добробут кожної сім’ї, демократичність, суверенність держави, прихильність європейським стандартам. Як саме партія розуміє ці цінності, окремо не зазначається. Прихильність до них можна простежити у завданнях, які соціалісти ставлять перед собою. Показовою є теза, що «народ є інвестором держави і єдиним надійним джерелом її розвитку», тобто проголошується народовладдя. Підкреслюється, що «лише чесна влада може забезпечити краще життя кожному». Чесність влади розуміється як необхідна передумова для всезагального добробуту.

В основі платформи Комуністичної партії України – народовладдя представлене в різних сферах народного життя. Усі цінності подані опосередковано через різноманітні завдання у формі лозунгів. Наприклад, «Ми - єдина родина! Ми зупинимо розкол нації!», «Повернемо власність народу, зробимо його заможним!», «Від політреформи – до народовладдя» та інші.

Найпотужнішого представника претендентів на владу, Партію регіонів, цікавлять, по-перше, добробут, свобода та безпека громадян України (їх захист партія ставить собі за мету), по-друге , відповідальність влади, захист сімейних цінностей, духовної, культурної спадщини. Майже всі цінності партія пояснює через низку конкретних заходів. Так, захист сімейних цінностей – це гарантії медичної допомоги, освіта для дітей, можливість довгострокового житлового кредитування. Проголошено як пріоритет підтримку національної економіки, що має бути основою добробуту громадян; захист демократії і свободи ПР розуміє в тому сенсі, що права людини в Україні будуть понад усе, а опозиція матиме всі права і можливості для діяльності.

Отже, можна зробити висновок, що, незважаючи на передвиборчі радикальні позиції з тих чи інших питань суспільного розвитку, сутнісних розбіжностей між провідними політичними силами не так вже й багато. Аналіз програмних документів партій та блоків учасників парламентських виборів 2006 та 2007 років, а також найбільш показових виступів лідерів цих партій та блоків свідчить, що за наявності кількох принципових розходжень з деяких питань (зовнішньої політики України, форми державного устрою та мовної політики) з переважної більшості інших проблем політичного, економічного та соціального життя країни фактично всі політичні сили посідають слабко сформульовану позицію і могли, швидше, заявити «проти чого», ніж визначити, «за що» вони виступають.

Чинником формування ідеологій політичних партій в Україні є також загальносвітові тенденції заміни політичних ідеологій на споживацьку культуру, яка діє на глибокому рівні усвідомлення та змушує громадян до конформізму з ситуацією. Сутність цієї нової споживацької ідеології, як стверджує Ю. Габермас, полягає в хибній свідомості. Тобто на відміну від політичної ідеології ХІХ сторіччя сучасна ідеологія створюється не у самоузгоджуваному контексті уявлень, а у контексті видів поведінки; її практична складова – це система керованих іншими споживацьких звичок. Те що і надалі вважається свідомістю, є псевдореалістичне відображення реальних обставин на її поверхні. Ця тенденція приводить до того, що партії та їхні допоміжні організації змушені впливати на рішення виборців за аналогією з рекламним тиском на рішення покупців. Класичні партійні агітатори і пропагандисти відрізняються від нейтральних до партійної політики політтехнологів тим, що останні прагнуть продавати політику аполітично. Таким чином, відбувається інтеграція споживацького та політичного простору на рівні соціально-психологічних уявлень громадян.

Про це ж свідчить абсолютна перевага політичних технологій над реальною політикою, відсутність у політичних партій визначеної ідеології. Замість неї існує комплекс заходів для «обробки» виборців підчас перегонів. Майже повне ігнорування партійної ідеології виявляється в тому, що політики говорять що завгодно, аби сподобатись електорату, дають будь-які обіцянки, часто використовують протилежні ідеї та гасла в різних цільових аудиторіях. Всі останні політичні вибори проходили під знаком роздачі заздалегідь нездійсненних обіцянок про набуття російською мовою статусу державної, надшвидкий вступ до Євросоюзу або НАТО, викорінення корупції та бюрократизації суспільства...

Водночас широке використання популізму учасниками виборчих кампаній 2006 р. та 2007 р. не є, як зазначають експерти, ознакою деідеологізації українських політичних партій та блоків. Популізм – це не ідеологія, чи її замінник, а лише засіб досягнення мети, метод маніпуляції свідомістю широких мас населення через апеляцію до їх емоційних станів. Тому технології популізму через свою ефективність й надалі активно використовуватимуться різноманітними політичними силами.

Таким чином, можна зробити висновок, що після 2006 року спостерігаються деякі позитивні тенденції в ідеологічній ідентифікації політичних партій України. Так, підвищується значущість передвиборчих програм, про що свідчить вихід провідних акторів на політичний ринок з власними проектами проведення соціально-економічних та політичних реформ та використання цих проектів як центральної складової передвиборчої агітації.

В той же час, аналіз практичної діяльності впливових політичних партій по забезпеченню формування сталих стратегій розвитку Української держави та суспільства засвідчує їх переважно декларативний характер. Заходи з реалізації пропонованих стратегій у вигляді конкретних завдань та заходів практично не представлені у партійних програмах. Нинішній рівень та якість стратегічного планування характеризується як досить низький, оскільки діючі у великій кількості програмні документи погано узгоджені між собою та не містять інструментарію забезпечення їх практичної реалізації.

Для адаптації всіх цих внутрішніх та зовнішніх факторів Україні необхідна нова конструктивна ідеологія, за допомогою якої громадяни могли б усвідомити себе українським народом, визначити своє місце та роль в історії людства. Таке завдання може виконати лише інтегративна ідеологія, що стала б кодексом згоди представників різних частин суспільства у стратегічних питаннях розвитку держави. Формування стратегічного контексту ідеологічної ідентифікації політичних партій потребує:

• організації та проведення публічних і відкритих консультацій в середовищі політичної еліти, вищого керівництва держави; лідерів впливових політичних сил; науковців та освітян; лідерів громадських об’єднань з метою досягнення консенсусу в питаннях, вирішальних для подальшого демократичного поступу України;

• вдосконалення співпраці партійних організацій з інститутами громадянського суспільства шляхом оприлюднення політичних пріоритетів діяльності політичних партій та впровадження механізмів урахування громадської думки при прийнятті значущих для суспільства рішень;

• забезпечення необхідного рівня інформування та роз’яснення громадянам сутності та спрямованості програмних положень, реалістичного обґрунтування очікуваних результатів діяльності політичних партій;

• формування та розвиток громадянської «компетентності», культури досягнення консенсусу, толерантності, підвищення рівня довіри в суспільстві.