Тема 12. Політична ідеологія

Без вищої ідеї не може існувати ні людина, ні нація

Ф. М. Достоєвський

Мета: дати уявлення студентам про основні ідеологічні течії сучасності, які, взаємодіючи між собою, визначають основні напрямки соціально-політичного розвитку світової цивілізації.

Ключові слова: політична ідеологія, рівність, справедливість, права людини, свобода, солідарність, лібералізм, консерватизм, соціалізм, екологізм, комунітаризм, фемінізм.

Змістовний блок Вузлові питання теми

1. Сутність, рівні та функції політичної ідеології.

2. Глобальні політичні ідеології.

3. «Посткласичні» ідеологічні течії.

12.1. Сутність, рівні та функції політичної ідеології

Ідеології стали зароджуватися в XIV столітті, в період Відродження, коли виникла перша суспільна криза. Цей період відзначений початком процесу секуляризації, тобто звільнення суспільної та індивідуальної свідомості від релігії. Поступово на зміну релігійній картині світу приходить раціональна система уявлень про світ. Існуючий релігійний світогляд обґрунтовував суспільне життя, політичний порядок у термінах трансцендентних, тобто потойбічних і недоступних людському пізнанню абсолютних цінностей («Бог», «душа», «безсмертя», «доля»). Сенс людської діяльності задавався релігійними цінностями, які претендували на тотальну значимість. Регулюючи суспільні взаємозв’язки і повсякденні взаємодії індивідів, вони виступали в якості потужної охоронної та стримуючої сили, що лежить в основі традиційного суспільства. Також їхня роль і значення виявлялися можливими в умовах повної залежності індивіда від сил природи і суспільних зв’язків (громади, роду, племені). Отже, інтеграція суспільства і його соціальна орієнтація відбувалися на основі ірраціональних факторів (вірувань, почуттів, традицій, звичаїв).

Розвиток суспільного поділу праці і пов’язаний із цим процес становлення автономної особистості призвели до емансипації – вивільнення політичної та культурної систем із залежності від релігійної картини світу. Процес секуляризації культурної сфери призвів до того, що політика перестала бути прерогативою церковної влади та стала суто світською справою.

Першим кроком на шляху емансипації суспільства від впливу релігійного світогляду було проголошення релігійного плюралізму, який став одним із результатів Реформації. Реформація призвела до переоцінки цінностей та утвердження ідеї про те, що виживання людини та поширення земних благ вище потойбічних цінностей. Це було значним кроком вперед у раціоналізації суспільних відносин, створення нової соціально-політичної реальності, що формується на принципах доцільності, здорового глузду, користі. Тепер вже визнавалося, що політичний порядок не задається нормами релігійної моралі, а ґрунтується на згоді всіх громадян, які для захисту своїх прав і свобод створюють державу. Зміна релігійної картини світу раціональним поясненням реальності породила стан соціальної аномії, для виходу з якого було потрібно створення нових ідеалів і смислів. Такі нові смисли, покликані обґрунтувати здатність людини до розумної організації громадського порядку, і почали висувати політичні ідеології. Вони пропонували нові, земні ідеали, здатні інтегрувати і орієнтувати індивідів. У числі перших з’явилася ідея про пріоритет цінностей свободи, власності та права людини на життя, висунута ліберальними мислителями. Коли ця ідея здобула поширення серед широких верств населення, вона стала основою масового ідейно-політичного руху.

Як засіб ідейного забезпечення групових інтересів політична ідеологія є переважно інструментом елітарних верств, які з її допомогою консолідують групові об’єднання громадян, забезпечують зв’язок з «низами», вибудовують певну послідовність дій у політичному просторі. Саме від тактики і компетентності еліт залежить ступінь ідейного оформлення тих чи інших групових інтересів.

Виступаючи засобом ідейного втілення інтересів групи, ідеологія схематизує і тому певною мірою спрощує дійсність. Створений таким чином образ групових цілей і цінностей може бути використаний для примітивізації політичної свідомості громадян, маніпулювання і навіть обману населення. Але в цілому позитивна спрямованість такої схематизації полягає в тому, щоб зафіксувати певні критерії оцінки політичної реальності, створити нормативну модель сприйняття світу політики, зробити складну ситуацію політичної динаміки простою і зрозумілою для звичайної людини. Тому за допомогою ідеологій політичні цілі групи символізуються і отримують індивідуальні значення, а політичні дії мають конкретну спрямованість. У результаті знижується стихійність сприйняття політики і хаотичність політичної взаємодії в групі. Саме тому німецький політолог Карл Дойч називав ідеологію «картою дійсності».

Таким чином, через ідеологію каналізуються масові емоції, почуття протесту або солідарності, обурення або підтримки. Супроводжуючи процес агрегування і артикуляції групових інтересів, ідеологія концептуалізує уявлення людей про політичну ситуацію, вбудовує ці оцінки в загальну картину світу, прагне зробити зрозумілими політичні зміни. За допомогою ідеології люди збагачують свої індивідуальні погляди загальногруповими уявленнями про «батьківщину», «почуття боргу», «патріотизм» тощо.

Термін «ідеологія» до наукового обігу ввів французький філософ епохи пізнього Просвітництва Антуан Дестют де Трасі наприкінці XVIII ст. У роботі «Елементи ідеології» він визначав її як науку про те, як свідомість виробляє ідеї із відчуттів.

У сучасній політичній науці склалися різні погляди на трактування даного поняття.

Так, італійській політолог і соціолог Вільфредо Парето розглядав громадські (політичні) ідеології як інтелектуальні системи, які є «язиками почуттів» і лише оформлюють спонукальні мотиви людської поведінки. У цьому сенсі ідеологія виступає оболонкою, яка надає теоретичну форму людським емоціям.

Німецький політолог, економіст Карл Маркс убачав в ідеології насамперед форму ілюзорної свідомості, викликану суперечностями суспільного буття, і в першу чергу виробничих відносин.

Німецький соціальний філософ Карл Мангейм розумів ідеологію як систему «добровільної містифікації», в шкалі уявлень якої містяться прийоми «від свідомої брехні до полуінстінктівного приховування істини, від обману до самообману». Проте більшу увагу він приділяв її функціональним характеристикам і, зокрема, здатності до згуртування людей, акумуляції їхньої політичної енергії. Поняттям ідеології К. Мангейм визначив «духовне утворення», що складається серед політичної еліти, правлячої групи як теоретичне обґрунтування певної соціально-політичної ситуації, що відповідає інтересам цієї групи.

Інший німецький філософ Генріх Рікерт гіперболізує значення політичної ідеології, розглядаючи навіть форми естетичної та релігійної свідомості як специфічні форми її прояву, заперечуючи таким чином явища, неопосередковані нею. При цьому німецький політолог Ульріх Матц відзначає, що ідеологія висувається на політичну авансцену тільки під час серйозних політичних криз.

Американський політолог Гарольд Лассуелл розглядав політичну ідеологію як різновид комунікації, спрямованої на підтримку політичної спільноти, як такої. У цьому сенсі вона, на його думку, включає в себе наступні елементи, спрямовані на суспільну свідомість:

• політичну доктрину;

• політичну формулу (статути, конституції, декларації, договори);

• політичну міранду (легенди, міфи, церемонії тощо).

Аналізуючи роль політичної ідеології в суспільному розвиту, американський соціолог Едвард Шилз визначає, що:

1. Ідеологія як система цінностей виходить на політичну арену під час суспільних криз.

2. Ідеологія має силу віру, а відтак їй притаманний орієнтаційний потенціал.

3. Цей потенціал настільки великий, що може сприяти виходу з кризи.

І все ж, синтезуючи основні підходи, можна сказати, що політична ідеологія – це система уявлень, ідей, поглядів на політичне життя, яке відображає інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої людей, класів, націй, політичних партій, громадських рухів та інших суб’єктів політики.

Розглядаючи структуру політичної ідеології, необхідно виділяти наступні рівні її функціонування:

а) теоретико-концептуальний, на якому формулюються основні положення, що розкривають цінності й ідеали певного класу (нації, держави) або прихильників певної мети політичного розвитку. Фактично, це рівень політичної філософії групи, що виражає основні ціннісно-смислові орієнтири її розвитку, ті ідеали та принципи, в ім’я яких відбуваються державні перевороти, руйнуються політичні системи та змінюється суспільний устрій. Наявність таких уявлень свідчить про рівень інтелектуальної рефлексії даної групи, про її здатність запропонувати власні принципи інтерпретації світу політики, створити систематизовану, логічно структуровану та достовірну картину дійсності. Оскільки багато груп по-різному інтерпретують одні й ті ж принципи, то тут основна увага приділяється іерархізації даних уявлень. Наприклад, як підкреслює англійський ліберал Ентоні Арбластер, «і ліберали, і соціалісти ... хочуть свободи і рівності». Але при цьому «їх розділяє характер вибору між свободою і рівністю в конфліктній ситуації, а також їхнє співвідношення з іншими цінностями: справедливістю, безпекою, власністю»;

б) програмно-політичний, на якому соціально-філософські принципи та ідеали переводяться в програми, конкретні гасла і вимоги політичної еліти, формуючи таким чином нормативну основу для прийняття управлінських рішень та стимулювання політичної поведінки громадян. І якщо політичні принципи формують прихильників і припускають дискусії, то програми розробляються для ведення безпосередньої політичної боротьби, яка передбачає придушення (нейтралізацію) опонентів. У такому випадку здійснюється інструментальне оформлення тих загальних ідей, які виробляються групою. На даному рівні функціонування політичної ідеології ідеали перевіряються на свою життєздатність, тому до ідеології пред’являються особливі вимоги: усвідомлювати важливе значення тих чи інших проблем суспільного життя, артикулювати інтереси громадян, втілювати їх у політичну волю. Оскільки цей рівень містить в собі оцінки поточних політичних подій, дій уряду, то тут можуть як зближуватися представники різних політичних ідеалів, так і віддалятися прихильники однієї і тієї ж політичної партії;

в) актуалізований, який характеризує ступінь засвоєння громадянами цілей і принципів цієї ідеології, міру їхнього втілення у своїх практичних справах і вчинках. Даний рівень може відрізнятися досить широким спектром варіантів засвоєння людьми ідеологічних установок: від постійної зміни політичних позицій, що не зачіпають громадянські переконання, до сприйняття людьми своїх політичних уподобань як глибинних світоглядних орієнтирів.

Падіння впливу ідеології на громадську думку або розповсюдження технократичних уявлень, які заперечують можливість впливу соціальних цінностей на політичні зв’язки і відносини, веде до деідеологізації політики. У той же час насильницьке впровадження ідеології, або так звана індоктринація, посилює політичну напруженість у суспільстві. Більш того, вона може призвести до змін психіки людини, оскільки, як пише австрійський філософ Конрад Лоренц, коли «доктрина стає всеохоплюючої релігією, всі суперечні їй факти ігноруються, заперечуються або витісняються в підсвідомість. І людина, що витісняє ці факти, надає маніакальний опір усім спробам знову довести витіснені факти до свідомості».

В сучасній політичній науці виділяють чотири основні моделі формування політичної ідеології.

Перша – модель конденсації. Механізм цієї моделі полягає в тому, що в результаті своєрідної конденсації випарів масової свідомості властиві йому подання трансформуються в ідеологічні структури (наприклад, ідеологія екологізму, фемінізму).

Друга модель – інтегративна. Для неї характерні синтез, конвергенція різних ідей і уявлень існуючих ідейно-політичних течій (наприклад, неолібералізм, неоконсерватизм).

Третя модель – дивергентна. У цьому випадку формування нової політичної ідеології відбувається в результаті дезінтеграції, розщеплення існуючої ідеології. Так, на базі марксизму виникли більшовицька і соціал-демократична ідеологія і політична практика.

Четверта модель – ревіталізації ідеологій, в результаті якої відбувається повернення до старих ідей, їхнє відродження в модифікованої формі (наприклад, спроби повернення до витоків марксизму, консерватизму тощо).

Слід зазначити, що виділення цих моделей носить умовний характер. У реальному процесі генезису ідеологій вони нерідко поєднуються і не зустрічаються в чистому вигляді. Разом із тим знання цих моделей може допомогти дослідженню механізму виникнення ідеологічних течій.

Ідеологія складається з трьох елементів:

• образу дійсності (того, що відбувається в конкретному суспільстві та поза ним);

• аксіологічної системи (ієрархії цінностей);

• практичних вказівок (методології діяльності для зміни або збереження існуючого стану справ у суспільстві).

Роль ідеологій у житті суспільства зумовлена функціями, які вони виконують. Серед них можна виділити наступні:

1) орієнтаційну, яка виражається в тому, що, включаючи основоположні уявлення про суспільство, соціальний прогрес, особистість, владу, вона задає систему смислів і орієнтацій людської діяльності;

2) мобілізаційну, тобто, пропонуючи ідеали більш досконалого суспільства, політичні ідеології виступають в якості безпосередніх мотивів політичної діяльності та мобілізують суспільство, соціальні групи на їх реалізацію;

3) інтегративну, пов’язану з тим, що, наділяючи сенсом політичну дію в межах пропонованої фундаментальної картини світу, політичні ідеології надають йому значущості, що перевершує за своїми масштабами будь-який індивідуальний чи груповий інтерес. Політичні ідеології протистоять приватним інтересам і тим самим виступають інтегруючим фактором;

4) амортизаційну, яка полягає в тому, що, будучи способом інтерпретації політичної дійсності, політичні ідеології призводять до ослаблення соціальної напруженості в ситуації, коли виникає невідповідність між потребами суспільства, групи, індивіда і реальними можливостями їх задоволення;

5) функцію вираження і захисту інтересів певної соціальної групи, оскільки політичні ідеології виникають на базі інтересів певної соціальної групи і покликані протиставити їх інтересам інших груп;

6) футурулогічна – моделювання та розробка майбутнього свої групи і суспільства в цілому;

7) захисна – конкурентна взаємодія з іншими ідеологіями: безкомпромісна боротьба, взаємовигідне співіснування.

Ці функції політичні ідеології виконують завдяки двом властивостям, що відрізняє їх від інших форм політичної свідомості (наприклад, політичної психології), – претензії на тотальну значимість (глобальність) і нормативності. Будь-яка політична ідеологія прагне знизити значимість інших ідеологій, заявити про своє велике покликання змінити світ і використовувати все в ім’я реалізації висунутої ідеї. Пропонована конкретною ідеологією інтерпретація вимагає відданості з боку її прихильників цінностям і нормам, які вона культивує.

Поряд з цими завданнями А. Гертц відзначає також необхідність виконання ідеологією завдань по «випусканню пари з казана» (тобто ослаблення політичної напруженості за рахунок переведення протиборства сторін в область ідейної полеміки), конструювання і підтримки групових цінностей, а також солідаризації, тобто зміцнення внутрішньої згуртованості групи.