5.4. Механізм реалізації влади
Для розуміння суті влади велике значення має аналіз механізму, способів та форм її організації та практичної реалізації за конкретних умов того чи іншого суспільства або держави. Та політика, яку проводять у суспільстві правлячі класи, групи, визначає характер влади, а водночас і структуру та форми, в яких вона здійснюється.
Політична влада спирається на державні інститути (здійснюється через діяльність законодавчих, виконавчих та судових інститутів) та передбачає задоволення інтересів великих груп людей.
Політична влада державно-улаштованого суспільства пов’язане з поняттям владної піраміди. Вона складається з вертикальних владних відношень, системи інститутів та норм, які гарантують збереження та стійкість цих відношень та розподіл ролей.
Механізм влади має складну, ієрархізовану структуру, де формальним первинним суб'єктом і джерелом влади є народ. Він передає свої владні повноваження своєму офіційно опосередкованому агенту – державі, яка в свою чергу їх розподіляє серед «носіїв» як по «горизонталі» (законодавча, виконавча, судова сфери влади), так і по «вертикалі» (центральні, регіональні, місцеві органи влади) з тим, щоб управляти суспільними справами («об'єкт» влади) від імені суспільства і через державу («суб'єкт» влади).
Дуже непростим є питання про неподільність та неоднорідність влади. Слід зазначити, що політична влада є неподільною, оскільки вона суверенна. Саме її єдність та неподільність стають гарантами стабільності політичного життя. Водночас політична й державна діяльність з реалізації влади не є однорідною, бо вона виявляється в різних формах: законодавчій, виконавчій та судовій. Ось чому існує проблема поділу праці державних органів. Зовсім невипадково, що в боротьбі проти свавілля феодальної монархії представники нового буржуазного класу широко використовували ідею поділу влади як засіб подолання свавілля й беззаконня існуючої тоді політичної влади. У політичній теорії така ідея поділу влади отримала назву системи «стримувань» і «противаг», що ставала гарантом законності та правопорядку в суспільстві. Як свідчить політичний досвід, запровадження в державне управління «стримувань» і «противаг» забезпечує стабільність політичної системи і водночас є гарантією проти свавілля та гіперцентралізації влади в суспільстві.
Саме в такому формально-юридичному плані трактується система влади в новій Конституції України: «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Ніхто не може узурпувати державну владу» (ст. 5). «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову» (ст. 6). «В Україні визначається і гарантується місцеве самоврядування».
Однак насправді реальним носієм влади нерідко виступає бюрократія, її різні рівні і страти, чиновники і функціонери апарату управління системи виконавчої влади, а також різні угруповання правлячої еліти, між якими розподіляються «сфери» владних повноважень і «зони» контролю над ресурсами. У цьому й полягає вся складність розуміння влади як регулятора колективного життя суспільства у процесі його кооперації і досягнення спільних цілей, тобто розгляду державно-публічної влади як сучасного механізму регулювання та засобу соціального спілкування людей, функціонування якого створює особливу сферу суспільної життєдіяльності, що іменується політикою.
Політична еліта — організована
активна меншість, що монополізує владу
Панує:
1) має право приймати
рішення від імені всього народу;
2) контролює поведінку мас
через позитивні і негативні санкції;
3) має престиж і певні привілеї
Делегування частини волі
Делегування частини волі
Рішення, що регулюють суспільні
відношення
Маси – більш-менш організована більшість,
що підпорядкована еліті
Використовуючи:
1)
структурні ресурси: закони, суд.
держ. апарат, парт. дисципл.;
2) психологічні
ресурси: страх,
інтерес, переконання;
3) матеріальні
ресурси
маси – більш-менш
організована
більшість, що
підпорядкована еліті
Підкоряється: засвоює
зміст політичної волі еліти; погоджується
(активно або пасивно) з наказами еліти;
виконує
накази
У зв’язку з питанням реалізації політичної влади стає питання політичної стабільності у суспільстві. Визнає народ цю владу, обґрунтована та необхідна ця влада, інакше кажучи, легітимна ця влада чи ні?
Легітимність (від лат. legitimus – законний, правомірний) – здатність політичної влади досягти суспільного визнання, виправдання обраного політичного курсу.
Макс Вебер запозичив цей термін із галузі правознавства для типологізації існуючих видів панування та виділив три основних типи легітимності:
1. Традиційний – влада діє за правилами, які склалися традиційно, «бо завжди так було». Традиційні норми розглядаються як нерухомі. Джерело легітимності — традиційна свідомість.
2. Легальний – влада ґрунтується на визнанні встановлених юридичних норм, що регулюють відносини володарювання і підкорення. Джерело – загальне розуміння норм, встановлених законом.
3. Харизматичний – влада ґрунтується на вірі мас у особисті здібності політичного лідера. Джерело – особистий авторитет правителя.
На основі порівняння існуючих політичних систем Д. Істон виділив такі типи легітимності:
1) Ідеологічний – влад спирається на переконаності або вірі людей у правильність тих ідеологічних цінностей які владою проголошені. Джерело – ідеологічні цінності.
2) Структурний – коли люди цінують механізми і норми існуючої системи влади. Джерело – специфічні політичні структури.
3) Персоналістський – виникає у наслідок морального схвалення народом осіб, що перебувають у влади (перетинається з харизматичним типом).
У реальній політиці ці типи легітимності влади, як правило, доповнюють один одного. Домінуючи риси пов’язати з існуючим типом політичного режиму.
Зараз деяка частка вчених стала говорити про новий тип легітимності – радянський, який була спроба створити після жовтневих подій 1917 року.
Однак у 90-ті роки цей тип легітимності зійшов на ні, утратив підтримку мас, а також політичні та ідеологічні засоби впливу на маси.
В Україні, як і на усьому пострадянському просторі, сформувалася владування, якому притаманні риси традиційної, харизматичної та раціонально-легальної легітимності.
Проблеми забезпечення легітимності політичної влади в сучасній Україні пов’язані з економічною та соціальною нестабільністю суспільства, що знижує можливості влади.
Вдосконалення і демократизація політичного управління передбачає пошук нових способів реалізації влади і певні вимоги до неї. З огляду на це російський політичний мислитель Іван Ільїн (1882—1954) сформулював шість аксіом державної влади:
1. Державна влада не може належати нікому, крім тих, хто має правове повноваження. Правосвідомість вимагає, щоб влада сприймалась не як сила, яка породжує право, а як правочинне повноваження. Право народжується не від сили, а тільки від права і завжди від природного права. Влада, яка не має правової санкції, не має й правового виміру.
2. Державна влада в межах кожного політичного союзу має бути одна. Вона – єдине організоване волевиявлення, яке випливає з єдності права. В кожному політичному союзі державна влада, незважаючи на принцип її поділу, за своєю суттю і метою єдина. Наявність двох державних влад свідчить про існування двох політичних союзів.
3. Влада має здійснюватися людьми, які відповідають високому етичному и політичному цензу. Влада без авторитету гірша, ніж явне безвладдя. Народ, який принципово заперечує правління кращих, є ганебним натовпом, а демагоги – його провідниками.
4. Політична програма володарюючих може передбачати лише заходи, які мають загальний інтерес. Адже державна влада покликана утверджувати природне право, а воно збігається із загальними інтересами народу і кожного громадянина.
5. Політична програма влади має охоплювати заходи і реформи, які реально можна втілити в життя. Неприпустимо вдаватися до утопічних, нездійсненних програмних накреслень.
6. Державна влада принципово пов’язана розподільчою справедливістю. Однак влада має право і зобов’язана відступати від неї тоді, коли цього вимагає національно-духовне буття народу.
Практика політичного життя засвідчує, що ігнорування цих аксіом призводить до кризи державної влади, дестабілізації суспільства, конфліктних ситуацій, які можуть переростати навіть у громадянську війну.
Складність проблеми формування і функціонування влади в Україні полягає в тому, щоб знайти необхідне для конкретної політичної ситуації оптимальне співвідношення мобілізаційних зусиль влади і демократичних форм організації суспільства та органічного зв’язку між ними, які робили б неможливим безконтрольність осіб та органів в чиїх руках зосереджено владу. Тому стратегічною метою реформування владних інституцій в Україні є забезпечення узгодженої, продуктивної і відповідальної діяльності законодавчої і виконавчої гілок державної влади, всебічній демократизації всіх сфер суспільного життя та утвердженні громадянського суспільства, створенні необхідних умов для поступальної інтеграції України в європейське співтовариство.
Категорія «політична влада» — одна з пануючих в політології. Феномен влади передбачає дослідження взаємозв’язку між дією, інститутами та соціальною структурою, у цьому і виявляється багатоаспектність влади
Ефективна політична влада має забезпечувати захист суспільства і сприяти його розвитку. Стабільність та міцність влади залежать від легітимності.
Такими є найважливіші питання, які пов’язані з проблемою політичної влади, її структурою, основними елементами, їхньої щодо відношення панування.