9.2. Типологія політичних партій

Багатоманітність історичних та соціокультурних умов політичного розвитку країн та народів привела до виникнення різноманітних партійних структур, що виокремлюються своєю структурою, функціями, діяльністю. Існує значна кількість критеріїв класифікації типів політичних партій.

До системи таких критеріїв належать:

1. Інституціоналізація партії, тобто ступінь залученості партії до політичної системи.

2. Статус партії в державному апараті.

3. Соціальна підтримка партії.

4. Політичні орієнтації та програми партії.

5. Цільова орієнтація партії, спрямованість на співробітництво чи суперництво, кооперацію або конкуренцію.

6. Структурна незалежність партії (джерела доходів, кадрового поповнення, зв’язки з іншими партіями).

7. Внутрішня організація, ступінь структурованості, географічного розповсюдження, частота партійних зборів і т.п.).

8. Згуртованість партії, активність її членів, вимоги до членів партії, особиста відповідальність.

А. де Токвіль запропонував типологію політичних партій, однією з цілей якої було показати зв’язок між організацією однодумців та загальною соціальною організацією. Так, час великих змін народжує великі партії, у фазі малих змін настає час інтриг та малих партій. Поява партії проходить по такій схемі: політичний діяч визначає свій інтерес. Потім він провадить пошук подібних інтересів, які він міг би об’єднати навколо свого, а потім шукає серед існуючих в світі доктрину, яку він може використати як перепустку до політичного світу.

У відповідності до веберовської теорії політичного володарювання можна виділяти ідеальні типи партій в залежності від типу панування, що ними використовується. Таким чином формуються харизматична партія, традиційна партія, легально-бюрократична.

«Завдання методологічної класифікації виступає сьогодні як найважливіше; в політичних науках неможливий жоден рух вперед, доки їх дослідження зберігатимуть атомізований характер» – М. Дюверже. Типи партій є певним спрощенням, жодна партія не відповідає цілком прийнятій класифікації. Типологія і класифікація доповнюють одна одну, типологія становить синтез класифікації, яка передбачає комплексний багатовимірний поділ, у якому б знайшли місце всі партії.

М. Вебер сформулював дві типології. Згідно з першою партії можна поділити на партії патронажу, партії інтересу чи класові та світоглядні партії. Перші – формуються для того, щоб отримати владу і заповнити представниками свого штабу різноманітні адміністративні посади. Другі – свідомо орієнтовані на реалізацію інтересу якогось класу чи верстви. Треті – це партії, які служать певній ідеології або світогляду. Перші і другі з часом зближаються і зрештою залишаються партії інтересу та світоглядні.

Друга – історична типологія – поділяє партії відповідно до історичних етапів їх формування.

З. Нейманн розрізняє «партії репрезентації», в яких маса членів обмежується лише участю у виборах, а діяльність партії здійснюється «невеликою групою політиків», а також «інтеграційні партії», які характеризуються активним залученням мас до партійного життя.

Дж. Сарторі теж поділяє політичні партії за ступенем репрезентативності на істотні та неістотні. До перших він відносить ті партії, що мають можливість впливати на характер та конфігурацію партійної системи (потенціал коаліції або шантажу). Неістотні партії – це ті, що формують лише фон партійної конкуренції. Дж. Сарторі вводить також таке поняття, як ідеологічна дистанція між партіями.

Найбільш досконалу типологію партій запропонував М. Дюверже. Основним критерієм його типології є організаційна будова партії. Сучасні партії на його думку розрізняються, перш за все, типом організації, а не ідеологією чи групами прихильників. «Сучасні політичні партії характеризуються, передусім їх анатомією».

З цього погляду М. Дюверже пропонує дві типології. З одного боку, він відрізняє спеціалізовані (орієнтовані лише на політичний бік життя людини) від тоталітарних, які охоплюють всю сутність життя громадян, підпорядковуючи його повністю служінню певній ідеї.

Велике поширення в політології отримала класифікація французького вченого М. Дюверже, який виділяв кадрові, масові та суворо централізовані партії. Кадрові партії формуються, як правило, «зверху», на ґрунті різноманітних парламентських груп, груп тиску, об’єднань партійної бюрократії. Вони орієнтуються на участь професійних політиків та елітарних кіл, що веде до вільного членства та певної аморфності партійних організацій, тобто відсутності інституції офіційного членства, жорстокого організаційного зв’язку пересічних партійців та керівництва, чіткої партійної дисципліни. Такі партії зазвичай активізуються тільки під час виборів. Головне в їх діяльності - виборча боротьба, «уловлення голосів» виборців, а основна мета - перемога на виборах. Відсутність офіційного членства тут компенсується наявністю розгалуженого апарату професійних партійних чиновників - основної сили у здійсненні політики партії. Класичними зразками партій такого типу є республіканська й демократична партії США.

Для масових партій характерною є наявність централізованого партійного апарату, що формується з функціонерів, які професійно займаються політичною діяльністю, чітка організаційна структура й наявність організаційного зв’язку керівних органів з низовими організаціями, оформлене членство, квитки, внески, обов’язковість статутних вимог, прийнятих рішень та партійної дисципліни. Значними повноваженнями у таких партіях наділене національне керівництво і безпосередньо лідер партії. Таким чином, масові партії являють собою централізовані, добре організовані та дисципліновані організації з уставним членством. Тут теж важливу роль відіграють лідери та апарат партії, але велика увага приділяється спільності поглядів, ідеологічній єдності членів. Масові партії часто створюються «знизу», на ґрунті профспілкових, кооперативних та інших суспільних рухів. В окремих випадках формування партій подібного типу можливе також за участі елітарних кіл (парламентських комітетів, комітетів підтримки та ін.) та рядових громадян (виборців). Деякі теоретики, зокрема Ж. Блондель, наголошують на великій різноманітності форм діяльності та інших аспектів функціонування масових партій і тому виділяють серед них представницькі партії західного типу, комуністичні та популістські.

Для суворо централізованих партій, за М. Дюверже, властиве перетворення ідеології в основоположну організуючу силу. Для таких партій (до них М. Дюверже відносить комуністичні та фашистські) характерна наявність складної ієрархії, суворої, майже військової дисципліни, висока організованість дій, поклоніння вождям.

Аналізуючи структуру партійних організацій, в кадрових партіях М. Дюверже виділяв три «концентричні кола участі»: 1) партійний електорат; 2) симпатики партії, що надають підтримку та входять до допоміжних партійних організацій: молодіжних, спортивних, національно-культурних та ін.; 3) активісти, що забезпечують організаційну та пропагандистську роботу партії. В масових партіях до цієї структури додається ще четверте «концентричне коло» – постійними членами партії.