12.3. «Посткласичні» ідеологічні течії

1. «Нові ліві». Соціалістичні концепції у середині XX ст. опинилися в кризі, у тому числі і через травматичний досвід тоталітаризму. Комуністичні партії після XX з’їзду КПРС також опинилися в затяжній кризі. Спробою подолання ідеологічних проблем лівих стала поява на початку 1960-х рр. дуже різнорідних ідейно-політичних течій, відомих як «нові ліві». Серед теоретиків нових лівих висунулася ціла група філософів, які представляли «Франкфуртську школу» (серед них особливо популярним був Герберт Маркузе), ряд соціологів (серед них виділявся Чарльз Міллз), а також група діячів «контркультури», що протиставили себе колишній офіціозній культурі. На роль політичних ідеологів «нових ліви»х претендували алжирський діяч Франц Фанон, француз Режі Дебре, що раніше боровся в партизанському загоні разом із Че Геварою в Болівії, італійський філософ Антоніо Негрі. Головною відмінністю «нових ліви»х від «старих» стало заперечення більшості положень традиційних соціалістичних рухів. Вони вважали, що робітничий клас країн Заходу обуржуазився і повністю інтегрувався в систему. Якісно змінити суспільство можуть лише «аутсайдери системи», тобто молодь, расові та етнічні меншини у метрополії (у країнах Заходу), а також селянство («світове село») в колишніх колоніях.

Піком активності «нових лівих» були студентські рухи кінця 1960-х рр., що охопили майже всі західні країни. Найвідомішим із цих виступів був «Паризький травень 1968 р.», в ході якого бунтівні студенти на короткий час стали господарями країни, активно використовуючи гасло «Забороняється забороняти». Проте невдовзі почався розпад організацій «нових лівих», а найбільш радикально налаштовані з них перейшли до тероризму.

До початку 1980-х рр. «нові ліві» майже зійшли з політичної сцени. Втім, багато що з їхніх ідеологічних напрацювань увійшли складовою частиною в ідеологію антиглобалістів.

У 1970-х рр. в комуністичному русі країн Західної Європи з’явилося ще одне ідеологічне і політичне спрямування – єврокомунізм. Головною рисою єврокомунізму був «історичний компроміс» – відмова від ідеї революції, диктатури пролетаріату, підтримка членства своїх країн у НАТО, позитивне ставлення до європейської інтеграції, засудження СРСР за тоталітаризм. Не важко помітити, що єврокомуністи перейшли на позицію соціал-демократії.

2. «Комунітаризм». На рубежі XX-XXI ст. на Заході почала складатися ідеологія комунітаризму (від англ. community – община), яка означає служіння інтересам спільноти. Комунітарісти запозичили багато чого від традицій західного лібералізму (свобода особистості), консерватизму (захист традиційних цінностей), соціалізму (захист колективізму). Незважаючи на свою молодість, комунітаризм має реальні шанси перетворитися на одну з провідних ідеологій нового століття.

Комунітаризм заявив про себе в 1990 р., коли в США виникли «комунітарні мережі» – рух інтелектуалів. У тому ж році став видаватися журнал руху «Відповідальна community: права та обов’язки». Потім комунітаристські гуртки з’явилися в Канаді, Великобританії, Німеччині та інших західних країнах.

Засновник комунітаризму – американський соціолог Амітай Етціоні, який написав у 1993 р. книгу «Дух громади». Серед видатних теоретиків комунітаризму виділяються також Аласдер Макінтайр (американський політичний філософ), Мартін Вальзер (німецький письменник). Комунітарісти виступають за підпорядкування політики цілям громадянського суспільства. Комунітаристський рух – це громадський рух, учасників якого об’єднує мета зміни суспільства шляхом внутрішнього духовного переродження кожної окремої людини в умовах невеликої громади, здійснення якої вони готові почати з самих себе і негайно.

До елементів комунітаризму відносяться: критика ринкової економіки; визнання того, що розвиток окремої людини безглуздо розглядати у відриві від розвитку соціального середовища; визнання можливості співіснування різних цивілізацій та необхідності культурної диверсифікації; висування як системоутворюючого поняття «спільноти»; прихильність до цінностей спільноти як стійкого об’єднання людей, пов’язаних спільними традиціями, історією і мораллю; проголошення найважливішої ролі моральних норм.

3. «Фемінізм». У другій половині XX ст. на ідеологічне життя світу почав сильно впливати фемінізм (від лат. femina – жінка). Політичні теорії фемінізму виникли на базі руху проти соціально-економічної дискримінації жінок. Не випадково перші жінки – політичні діячі були саме в соціал-демократичних партіях II Інтернаціоналу (Роза Люксембург, Клара Цеткін, Беатріс Вебб, Крістабель Панкхерст). Сучасні представниці – Глорія Джейн Уоткінс, Бетті Фрідан (США), Сімона де Бовуар (Франція).

Марксистські феміністки вважають, що початок гноблення жінок було покладено введенням приватної власності. Сім’я в умовах капіталізму стає мікрокосмом соціальних відносин між класами. Дружини можуть бути співставлені пролетаріату, шлюб розвивається як частина формації приватної власності, а розподіл праці стає гендерним. Робота домогосподарок являє собою одночасно і особисте служіння чоловікові, і неоплачувану економічну службу суспільству в цілому. Тільки звільнення від капіталізму та приватної власності звільнить жінок від гендерного пригнічення.

Психоаналітичний фемінізм основну увагу приділяє дослідженню прихованої психодинаміки, характер якої накладає відбиток на міжособистісні та соціальні відносини, на динаміці несвідомого, яке формує емоції та дії. Публікація психологом із США Джулієт Мітчел книги «Психоаналіз і фемінізм» (1974 р), а також робіт Ненсі Чодоров («Відтворення материнства», 1978 р.), Дороті Діннерстайн («Сирена і Мінотавр», 1977 р) породило новий тип психоаналітичного мислення – феміністський. У центр дослідження було поставлено не особливу роль батька, а період, коли дитя особливим чином сполучене саме в з матір'ю. Саме уявний страх перед матір'ю, закладений в дитинстві визначає, з точки зору феміністок-психоаналітиків, мотивацію поведінки дорослих індивідів.

Радикальний фемінізм спрямований проти суспільства, в якому панують чоловіки. Більшість радикальних феміністок домагається ліквідації сексизму шляхом нав’язування політкоректності. У США під їх впливом змінюється навіть мову. Слово «man», що означає відразу поняття «людина» і «чоловік», як занадто сексистське замінюється поняттям «реrsопа» – «персона», позбавленим статевого забарвлення. Радикальні феміністки розглядають жінок як біологічний «клас», який дискримінується і експлуатується, що є концептуальною моделлю для вивчення інших форм пригнічення (А. Джаггар і П. Розенберг). Патріархат у їхній концепції – автономна соціальна та історична сила. Як і нерівність статей, його можна знищити, вважають К. Міллет («Сексуальні політики», 1970 р.), С. Файерстоун («Діалектика статі», 1970 р.), А. Дворкін («Порнографія. Чоловіки володіють жінками», 1975 р.), якщо жінки захоплять у свої руки всі засоби відтворення людини, всі репродуктивні права і, головне, виховання (оскільки поки що чоловіки згодні «допомагати» жінкам у вихованні, лише відтворюючи в синах собі подібних – тих, хто буде в майбутньому пригнічувати жінок). Для радикалів характерне обговорення таких сюжетів, як чоловіча монополія в культурі і знаннях, статева дискримінація в повсякденному житті. Залежно від ступеня радикальності поглядів феміністки цього напрямку пропонують деякі шляхи виходу з існуючої ситуації:

• феміністська революція з метою кардинальної зміни моделі стосунків між чоловіками та жінками і переходу від патріархату до матріархату (революція – захоплення влади);

• феміністський сепаратизм, заснований на самоізоляції жінок від чоловіків;

• заміна чоловічої культури на жіночу;

• створення типу культури, що об’єднує обидві моделі культури

Ліберальний фемінізм має найбільшу кількість прихильників. Його відродження пов’язане з книгою американської феміністки Бетті Фрідан «Містика Жіночності» (1963 р.), яка доводить, що сучасні білі американки середньго класу не мають рівних з чоловіками можливостей реалізації прав, прописаних в законах. Після виходу книги в США з’явилася Національна Організація Жінок, яка за короткий термін об’єднала біля 300000 членів і проголосила, що її мета – боротьба за рівні стартові умови для самореалізації обох статей.

На думку Джейн Менсбрідж та Сьюзан Окін, фемінізм складно трактувати як систематизовану теорію, радше це – певна політична позиція. Водночас вони зазначають, що висновки, які зробили прибічники фемінізму, дають змогу уявити багато положень політичної філософії в цілком іншому вигляді та контексті, внаслідок чого традиційні політичні поняття можуть набувати іншого, додаткового значення, що загалом дає підстави ґрунтовніше сприймати та розуміти суспільні явища й процеси.

4. «Антиглобалізм». Одним із найбільш «молодих», але визначних ідеологічних напрямків XXI ст. став антиглобалізм. Виходячи з назви, антиглобалісти виступають проти глобалізації.

Звичайно, глобалізація – процес об’єктивний, але антиглобалісти виступають проти діяльності транснаціональних корпорацій та урядів невеликої групи західних країн, які переслідують вузькокорпоративні цілі. Глобалізація на таких умовах означає ослаблення аж до зникнення суверенітету національних держав і переходу всієї економічної, а потім і політичної влади в руки наднаціональних органів типу СОТ і МВФ, тобто в руки ніким не обраної фінансової олігархії. У глобалізованому світі не передбачено ніякої демократії (хоча залишаються демократичні процедури у вигляді періодичних виборів і багатопартійності). Світова пануюча еліта проводить політику ліквідації соціальних завоювань, досягнутих масами в західних країнах. У результаті в зв’язку з переведенням цілих галузей промисловості із західних країн в регіони з дешевою робочою силою на Заході почався процес зникнення «середнього класу». Навмисно підриваються національні культури і традиційні релігії всіх країн світу, оскільки їхні послідовники можуть виступити проти уніфікації. Проти нинішньої глобалізації виступають одночасно прихильники досягнення соціальної справедливості, захисники національної ідентичності, релігійні фундаменталісти, нарешті, екологісти. Все це зробило антиглобалізм на рідкість різнорідним ідеологічно та організаційно рухом.

Уперше про антиглобалізм заговорили в 1994 р., коли в мексиканському штаті Чьяпас почався партизанський рух під керівництвом субкоманданте Інсурхенте Маркоса. Вимоги чьяпасських повстанців уряду полягали в захисті тропічних лісів та збереженні традиційного побуту місцевих індіанців. Одночасно Маркос одним із найперших політичних діячів став використовувати Інтернет з пропагандистськими цілями.

У 1999 р. в американському місті Сіетлі демонстрації протесту проти проведеної тут міністерської конференції СОТ призвели до вуличних сутичок. Подібні заворушення супроводжували майже всі заходи, що проводяться лідерами транснаціональних корпорацій та міжнародних наднаціональних структур. Особливо значні заворушення сталися в 2001 р., під час зустрічі «Великої вісімки» в Генуї, коли не менше 300 тис. антиглобалістів брали участь у барикадних зіткненнях.

Однак антиглобалізм зовсім не зводиться тільки до цих екстремальних проявів. Серед найвизначніших ідеологів антиглобалізму можна виділити відомих філософів Ноама Хомського, Славоя Жижека, соціолога Іммануіла Валлерстайна, політичного діяча Жозе Бове. Багато діячів культури також роблять внесок у формування антиглобалістської ідеології. У антиглобалістських заходах беруть участь тисячі політичних організацій, партій і рухів самої різної спрямованості, що об’єднуються лише негативним ставленням до глобалізації на умовах корпорацій.

Роль «мозкових центрів» антиглобалізму грають всесвітні соціальні форуми. Перший такий форум відбувся у бразильському місті Порту-Алегре у січні 2001 р. У наступному році в Порту-Алегре зібралися вже більше 150800 делегатів, які представляли 4909 організацій та рухів з 123 країн світу. Надалі подібні форуми, як всесвітні, так і регіональні, стали регулярними.

В організаційному плані антиглобалізм являє собою приклад мережевої структури без єдиного керівного органу. До числа ключових рис мережевої організації відносяться: децентралізація; гнучкість, рухливість, мінливість форм; легкість і швидкість створення та розпаду; відкритість для «входу» і «виходу»; рівноправність учасників мережі, незалежно від їхньої ролі; вторинність форм і структур по відношенню до змісту діяльності; унікальність мереж.

5. Екологізм. Витоки сучасного екологізму пов’язують із першими проявами стурбованості окремих груп людей наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. станом довкілля, виснаженням природних ресурсів, утратою видів рослин і тварин, природно-культурної спадщини загалом, зумовлені стрімкою індустріалізацією та урбанізацією західного суспільства. До цих людей належали письменники, вчені-натуралісти, громадські діячі, митці, які пропонували розглядати природу як джерело гармонії та стабільності на противагу світові, що стрімко змінювався. Іхня діяльність сприяла формуванню в суспільстві ідеалізованого уявлення про природний порядок, якого слід дотримуватися і в суспільному житті, а також стимулювала дії щодо збереження взірцевих куточків дикої природи та природно-культурної спадщини. Ця перша хвиля екологічної стурбованості була насамперед орієнтована на збереження національної природно-культурної спадщини в країнах Західної Європи та США. За визначенням Рассела Далтона, це була хвиля «охоронної» орієнтації, бо її провідники прагнули зберегти флору, фауну та національну культурну спадщину для задоволення певних, у тому числі й естетичних, потреб суспільства подібно до того, як філателіст намагається зберігати в своїй колекції рідкісні поштові марки. Загалом ідеологи першої хвилі погоджувалися з існуючим суспільно-політичним устроєм і його нормами і не піддавали сумніву домінуючі цінності сучасного їм суспільства, а їхні концептуальні цілі не виходили за межі наявної суспільно-політичної системи.

Друга хвиля екологічної стурбованості, або екологічної мобілізації, що формувалася упродовж 1960 рр., зверталася, головним чином, до другої генерації екологічних проблем і стала виразником турботи широких верств населення про якість життя в розвинених промислових країнах Західної Європи та Північної Америки. Ця хвиля характеризувалася новою, власне екологічною орієнтацією, зосереджуючи увагу на таких проблемах, як ядерна енергетика, промислові забруднення, кислотні дощі тощо. Відмінність цієї хвилі від першої охоронної полягала у поглибленій політичній стурбованості та ідеологічній спрямованості, які ставили під сумнів попередній суспільно-політичний устрій та цінності західного суспільства.

Відповідно попередній політичний порядок, який призвів до виснаження природних ресурсів і поставив людство перед загрозою знищення всього живого на Землі, визначався як політика екологічного самогубства. Крім того, висловлювалися застереження, що екологічна криза може становити серйозну загрозу демократії, оскільки виснаження природних ресурсів потенційно створюватиме передумови для переходу до тоталітарних режимів.

Саме цей період вважають початком екологізації усіх сфер суспільно-політичного життя та становлення сучасного екологізму.

Безпосередніми передумовами становлення екологізму Ендрю Добсон вважає зусилля з мобілізації екологічної стурбованості протягом 1960 рр., зокрема появу 1965 року книги американської дослідниці Рейчел Карсон «Мовчазна весна». Проте символом остаточного становлення принципово нової ідеології — ідеології екологізму, або «зеленої» ідеології, яка вимагала радикального переосмислення відносин між людиною та природним середовищем і відповідно змін способу суспільного життя та політичного порядку, слід вважати публікацію у 1968 році першого звіту Римського клубу «Межі зростання».

Водночас А. Добсон пропонує розрізняти екологізм (ecologism) та інвайронменталізм (environmentalism), і відповідно «темно-зелену» та «світло-зелену» екологічну політику, наполягаючи на принциповості такого поділу для розуміння екологізму як політичної ідеології та тих радикальних «зелених» викликів політиці, економіці, іншим сферам життя, що випливають з ідеології екологізму. Хоча і екологізм, і інвайроменталізм відображають стурбованість критичним станом довкілля та турботою про його збереження, відмінність їх полягає в наступному.

Інвайронменталізм ґрунтується на переконанні в тому, що самих лише управлінських підходів може бути достатньо для вирішення сучасних екологічних проблем, зберігаючи віру в те, що ці проблеми можуть бути вирішені без обмеження зростання, без фундаментальних змін суспільних цінностей, способів виробництва та стереотипів споживання. Збереження природних ресурсів мотивується тим, що вони забезпечують і виробництво, і споживання, а технологічними засобами можливо вирішити проблеми, які ці ж технології й спричинили. Отже, інвайроменталізм не виходить за традиційні параметри індустріалізму.

Натомість екологізм наполягає на визнанні самоцінності природи, а відтак – необхідності радикальних змін у наших стосунках з нею, зміні стилю людського життя, виробництва та політичного порядку загалом. І оскільки екологізм аналізує широкий спектр (а не лише брак технологій чи природних ресурсів) причин кризового стану сучасного суспільства та надає програму політичних дій, необхідних для переходу до суспільства, здатного існувати в гармонії з природою, то саме він (екологізм), а не інвайроменталізм відповідає критеріям ідеології.