7.4. Моделі та теорії демократії

У зарубіжній та вітчизняній політичній науці багато теорій та моделей демократичного розвитку.

Практика сучасної демократії викликає суперечки. Це пов'язано з дискусійностю самого питання про те, що становить суть демократії. Слід визнати, що в сучасній політичній науці немає єдиної теорії демократії. В середині ХХ ст. ЮНЕСКО покликало учених розробити поняття «демократія». Було сформульовано десятки визначень. Серед них є і ті, які вказують на «урізані» форми демократії, що зводять її тільки до процедури проведення альтернативних виборів.

Існують різні способи класифікації моделей і концепцій демократії. Розглянемо найбільш суттєві з цих концепцій.

Залежно від того, як розуміється воля народу, в політології розрізняють ідентитарні і конкурентні теорії демократії.

Ідентитарні теорії демократії (від латин. identitas - тотожність, ідентичність) виходять з того, що народ існує як деяке цілісне утворення з єдиною волею, яка має бути виражена без опосередковуючих ланок. Основний акцент переноситься на пряму демократію, а принцип представництва обмежується або заперечується взагалі. Суверенітет розуміється як здійснення загальної волі, при цьому сам індивід відчужує свої права на користь загального. Подібне трактування демократії бере початок в теорії Ж.-Ж. Руссо, далі знаходить продовження в марксизмі і реалізується в соціалістичній практиці. Негативними сторонами практичного втілення цієї моделі демократії стали: диктатура більшості над меншістю, заборона на право мати іншу думку, придушення опозиції, заперечення автономії особи і розгляд індивіда як частини цілого (класу, нації), зведення свободи особи до прийняття того, що добре для усіх.

Конкурентна теорія демократії виходить з визнання можливого неспівпадання інтересів різних груп і права висловлювати власну думку. Визнається законність існування в суспільстві протиріч і конфліктів, що розглядаються як складова політичної волі. Основою для згоди вважається принцип більшості, але меншість має право бути почутою. Ідеї конкурентної демократії конкретизуються в ліберальних і плюралістичних теоріях демократії.

Ліберальна концепція демократії заснована на парадигмі автономності особи і її первинності по відношенню до народу. Головна ідея лібералізму - ідея індивідуальної свободи. Відповідно до неї ліберальна демократія на перший план ставить громадянську свободу як незалежність особистого життя індивіда від політичної влади. Забезпечення громадянської свободи ґрунтується на реалізації передусім особистих прав і свобод індивіда: права на життя й недоторканість особи, права на свободу і на спротив насильству, права на власність і вільну економічну діяльність, свобод приватного життя – недоторканості житла, таємниці листування, свободи пересування й вибору місця проживання тощо. А наявність в індивіда політичних прав і свобод надає йому можливість брати участь у здійсненні державної влади, впливати на державу з метою задоволення особистих і спільних інтересів і потреб.

Сутність ліберальної демократії в концентрованому вигляді знайшла своє відображення у запропонованій президентом США Авраамом Лінкольном формулі: правління народу, обране народом і для народу. Слабкими сторонами ліберальної моделі є абсолютизація можливостей участі усіх громадян в управлінні, тоді як виправдання майнової поляризації населення робить цю можливість нездійсненною для нижчого класу суспільства.

Сучасні трактування демократії можуть бути зведені до двох інтерпретацій її суті. Американські політологи К. Джанда, Дж. Беррі і Дж. Голдман визначили ці підходи як процедурний і субстанціональний.

Процедурна теорія виходить з того, що демократія – це форма правління, і акцентує увагу на процедурах, які дозволяють народу виявити свою волю (вибори, мітинги, збори громадян). Ці процедури вказують на те, хто бере участь в ухваленні найважливіших рішень, як враховується кожен голос і скільки голосів необхідно для прийняття рішення. Відповідно виділяються критерії демократії: універсальна політична участь, політична рівність («одна людина – один голос»), принцип більшості. Ці принципи поширюються як на пряму, так і на представницьку демократію. Стосовно останньої прибічники процедурного підходу наполягають на четвертому принципі – принципі реагування влади на громадську думку.

Субстанціональний підхід фокусує увагу на тому, що робить обрана влада, бачить суть демократичного правління в державній політиці, у забезпеченні свобод і прав особи. Прибічники цього підходу вказують на зобов'язання уряду робити те, що вимагає більшість. Згідно з субстанціональною моделлю, основним критерієм демократії є політика уряду, яка гарантує свободи (свободу віросповідання, свободу висловлювати власну думку) і права громадян, у тому числі право на відсутність дискримінації за будь-якими ознаками.

Залежно від того, як розуміється участь індивіда в політиці (безпосередня участь або через якусь групу), у рамках процедурного підходу виділяють мажоритарну, плюралістичну теорії демократії.

Мажоритарна теорія виходить з класичного уявлення про демократію. Правління народу розуміється як правління більшості суспільства. В цій інтерпретації демократія має бути максимально наближена до прямих форм, а уряд зобов'язаний реагувати на думку народу. У свою чергу, громадяни мають можливість контролювати своїх представників в органах влади, обирати мудрих і компетентних, знову переобираючи їх або відмовляючи їм у довірі. Слабким моментом цієї теорії є первинне припущення, що усі громадяни добре обізнані про політичне життя, бажають брати участь в політичному процесі і керуються раціональними мотивами при голосуванні.

Теорія партисипаторної демократії (демократії участі). Ця теорія була розроблена у 60-х рр. і набула популярності серед ідеологів лівих партій і рухів.

Основними положеннями теорії є:

• залучення усіх шарів суспільства до політичного процесу для вироблення рішень та їхнього здійснення;

• поширення принципу участі на неполітичні сфери, наприклад в освіті (доступність здобуття освіти), в економіці (самоврядування і робочий контроль на виробництві);

• децентралізація ухвалення рішень, тобто, з деяких питань рішення приймаються шляхом прямої демократії;

• спрощення процедури виборів. Так, стосовно США ідеологи лівих наполягають на відміні інституту вибірників і на переході до прямих виборів на відміні системи реєстрації виборців.

Не заперечуючи необхідності в сучасних умовах представницької демократії, прибічники цієї моделі наполягають на змішаній формі політичної організації, на своєрідній пірамідальній системі, з прямою демократією біля основи і демократією представників на кожному вищому рівні. Стверджується, що депутат зобов'язаний виражати волю конкретних виборців, які мають право «відкликати» депутата.

Плюралістична теорія демократії переносить акцент із загальної маси виборців на організовані групи інтересів. Плюралістична демократія (від лат. pluralis — множинний) є сучасним різновидом ліберальної демократії. Така демократія ґрунтується на врахуванні всієї множинності, багатоманітності соціальних інтересів. Основною ознакою її є відкритий характер прийняття рішень через представницькі органи влади. Прийняття органами влади тих чи інших рішень в таких умовах є результатом взаємодії і конкуренції різних політичних сил, насамперед політичних партій та багатоманітних груп інтересів.

У концепції плюралістичної демократії політична система суспільства розглядається як механізм, що забезпечує баланс інтересів класових, етнічних, демографічних, професійних, територіальних, релігійних і подібних груп та їх організацій. Кожна з них впливає на формування політики, проте жодна не займає монопольного становища. Відбувається подрібнення політичної влади між державними і громадськими інститутами. Різноманітні соціальні інтереси, в тому числі інтереси трудящих, таким чином якнайповніше враховуються. Якщо ж яка-небудь соціальна група вважає, що здійснювана політика не відповідає її інтересам, то вона має можливість домагатися відкритого обговорення відповідних проблем і прийняття необхідних політичних рішень.

Основними положеннями цієї теорії є:

• суспільство складається з численних груп, які об'єднуються особливими економічними, релігійними, етнічними або культурними інтересами;

• групи є головними суб'єктами політики, намагаються вплинути на владу;

• визнається конкуренція між групами за вплив на ухвалення урядових рішень;

• у суспільстві існують різноманітні незалежні від уряду центри влади - фірми, університети, партії та ін.;

• політична воля народу, виражена в рішеннях влади, шляхом компромісу між різними груповими інтересами;

• держава виступає як нейтральний арбітр між змагальними групами інтересів, а державні структури децентралізовані і забезпечують групам інтересів відкритий доступ до чиновників.

На перший погляд плюралістична демократія – це демократія для всіх. Проте вона не позбавлена низки недоліків. Одним із них є те, що для задоволення інтересів і потреб певних суспільних груп, наприклад молоді, жінок чи найбідніших верств населення, створення реальних рівних можливостей для їх участі у здійсненні державної влади цим групам необхідно надавати певні пільги і привілеї. Але закріплення будь-яких привілеїв і пільг для тих чи інших соціальних груп суперечить одному з основних принципів демократії – рівності всіх громадян перед законом.

Також вразливим місцем плюралістичної теорії є уявлення про те, що усі політичні сили здатні об'єднатися і прийняти рішення з урахуванням інтересів усіх груп. Ця теорія абсолютизує нейтральність держави і ігнорує той факт, що економічно сильні групи інтересів краще організовані, активніші, а отже, мають більше можливостей впливу на владу, ніж найменш забезпечені групи населення.

Теорія поліархії. Однією з найбільш відомих теорій плюралістичної демократії є теорія поліархії, розроблена Робертом Далем. На думку вченого, те, що називають демократичним режимом, є – поліархією (з грецької arhe – суверенітет, початок, poly – багато), де влада здійснюється не усім народом, а багатьма. Демократія - це ідеал, до якого слід прагнути, але якого повністю не можна досягти, оскільки весь народ не може управляти.

Поліархія як політичний лад включає:

• політичну конкуренцію і участь;

• політичний плюралізм;

• право громадян створювати незалежні організації, у тому числі політичні партії і групи за інтересами;

• політичні свободи, серед яких: право громадян отримувати інформацію з альтернативних джерел; право опозиції оспорювати рішення уряду;

• вільні і чесні вибори, відкритий характер конфліктів між політичними лідерами.

Це трактування плюралізму є найбільш доопрацьованим, оскільки критерій публічної змагальності груп і лідерів у боротьбі за владу поєднується вимогою широкого залучення громадян у політичний процес. У роботі «Плюралістична демократія в США» американський політолог обґрунтував фундаментальну аксіому плюралістичної теорії про існування різноманітних центрів влади, жоден з яких не має монопольної влади.

Головною особливістю марксистського розуміння демократії є розгляд її в нерозривному зв´язку з матеріальними умовами життя суспільства та його класовою структурою. Марксизм вважає, що в класовому суспільстві демократія є виявом диктатури економічно пануючого класу. В умовах експлуататорського ладу – рабовласницького, феодального і буржуазного - інститути демократії слугували і слугують тим класам, в руках яких перебували й перебувають засоби виробництва: рабовласникам, феодалам і буржуазії.

Марксизм водночас вважає, що буржуазна демократія є найрозвиненішим історичним типом демократії експлуататорського суспільства вже тому, що покінчила з абсолютизмом і формально проголосила найважливіші права і свободи особи.

Вищим типом політичної демократії марксизм визнає соціалістичну, або пролетарську, демократію. Головна відмінність соціалістичної демократії від буржуазної вбачається в тому, що вона є владою більшості суспільства – трудящих (диктатурою пролетаріату), спрямованою проти його експлуататорської меншості, тоді як буржуазна демократія є владою незначної меншості – власників засобів виробництва. Соціалістична демократія базується на суспільній власності на засоби виробництва, яка виступає економічною основою утвердження соціальної рівності людей та їх справжньої свободи як звільнення від капіталістичної експлуатації. Вважається, що на відміну від буржуазної демократії соціалістична демократія не тільки проголошує політичні свободи й соціально-економічні права, а й надійно їх гарантує. Реально ж за соціалізму встановлюється не повновладдя народу, а всевладдя однієї політичної партії, яке внаслідок недемократичної побудови самої партії переростає у всевладдя партійного керівництва. Соціалістична демократія заперечує поділ влади. Представницькі органи влади хоча й обираються населенням, але перебувають під жорстким партійним контролем. Вибори мають формальний характер вже хоча б тому, що проводяться за наявності лише однієї кандидатури на виборну посаду. Громадські організації також діють під жорстким партійним керівництвом і використовуються насамперед як засоби партійного впливу на маси. Це ж стосується і засобів масової інформації, які перебувають у державній власності і контролюються комуністичною партією.

Теорія елітарної демократії виникла у 70-80-х роках XX ст. на основі поєднання елементів теорії еліт і теорії «плюралістичної демократії».

Теорія еліт («еліта» – краще, добірне, обране) розроблялася Вільфредо Парето, Гаетано Моска, Робертом Міхельсом (кінець XIX – початок XX ст.). Її основне положення - у влади перебувають два класи: пануючі (еліта) і підвладні (народ, трудящі).

Ціннісні уявлення про еліти полягають в основі концепцій елітарного плюралізму (інакше – елітарної демократії). Теорії елітаризму та плюралістичної демократії, які раніше вважалися антиподами, знаходять у ній тісніші точки зіткнення.

Теорія елітарного плюралізму (або елітарної демократії) заперечує розуміння демократії як правління народу й обґрунтовує демократичне правління еліт. Вона стверджує, що існує чимало еліт і жодна з них не домінує в усіх сферах життя. Між елітами, що переслідують різноманітні політичні цілі, але й мають загальну згоду щодо «правил гри», точиться конкуренція. Численність протиборчих еліт створює в суспільстві певний «баланс сил, який забезпечує демократичне вирішення питань влади».

Елітарна демократія виходить із розуміння демократії як вільного суперництва претендентів за голоси виборців, як форми правління еліт, більш-менш підконтрольних народу особливо під час виборів. Суть концепції елітарної демократії полягає в ідеї плюралізму еліт, «що виростають» на основі взаємодії суспільних груп. Ідея плюралізму еліт протиставляється ідеї влади в руках однієї еліти.

Численність концепцій демократії свідчить проте, що вона є багатоманітним суспільним явищем, той чи інший аспект якого розкриває кожна з них. Але попри всю багатоманітність концептуальних підходів до розуміння демократії суть її залишається незмінною і полягає в участі народу у здійсненні державної влади. Ступінь цієї участі визначає ступінь демократизму політичного режиму. Причому наявність демократичних інститутів - виборчого права, представницьких органів влади, політичних партій, груп інтересів, незалежних засобів масової інформації тощо – і формальна реалізація принципів демократії ще не означають реального народовладдя. Демократичні форми здійснення влади далеко не завжди наповнюються відповідним змістом. Так, у багатьох молодих незалежних державах, які виникли на теренах колишнього СРСР, поряд із формальним визнанням принципів демократії утвердились авторитарні політичні режими й навіть відверто олігархічне панування. Демократичні ідеї і гасла взагалі нерідко використовуються для прикриття фактично олігархічного правління.