Узагальнюючи основні підходи, можна вокремити характерні риси політичної ідеології:

1. Вона визначає перетворення, розвиток і функціонування суспільства.

2. Дає картину світу, акцентує увагу на місці і ролі людини в цьому світі.

3. Інтегрує знання, вироблені попередніми поколіннями.

4. Виступає організуючою формою громадського життя.

5. Стимулює і направляє людську поведінку, інтегруючи при цьому дії людей і суспільства.

Таким чином, політична ідеологія являє собою одну з найвпливовіших форм політичної свідомості. Вона реалізується в конкретних політико-ідеологічниих доктринах, які виправдовують прагнення тієї чи іншої групи осіб до влади і намагаються відповідно до цих цілей підпорядкувати громадську думку власним ідеям. Кожна з політичних доктрин сучасності не лише містить певні політичні цінності й орієнтири щодо оптимізації різних сфер суспільного життя, а й намагається пропагувати свої цілі й ідеали, прагне цілеспрямованих дій громадян щодо виконання поставлених нею завдань.

12.2. Глобальні політичні ідеології

Російський дослідник Б. Ісаєв відзначає, що якщо враховувати ступінь охоплення ідеологій, то вони можуть поділятися на глобальні, що претендують на пояснення всіх фактів світобудови, і приватні, що зачіпають лише одну проблему. Більшість приватних ідеологій відображали конкретні проблеми окремих держав і етносів у певний історичний період (наприклад, бонапартизм, голлізм). В історії суспільної думки неодноразово виникали ідеології, що також претендують на глобальність (наприклад, раніше фашизм, в наші дні – фемінізм, екологізм), однак їх все ж можна віднести до приватних ідеологій. Утім, деякі з них в подальшому можуть перетворитися на глобальні ідеології.

Глобальними можуть уважатися лише три групи ідеологій (або мегаідеології) – лібералізм, консерватизм і соціалізм. Ці групи ідеологій тому і є глобальними, що захищають якусь одну з найважливіших для людини цінностей. Для лібералізму головною цінністю є свобода, для консерватизму – порядок, для соціалізму – справедливість. Всі ці мегаідеології коріняться в самій сутності людини. Кожен індивід накопичує досвід поколінь предків (консерватизм), прагне бути вільним (лібералізм) і жадає справедливості (соціалізм).

Сторіччя між серединою XIX і серединою XX ст. було часом «класичних» форм глобальних ідеологій.

Лібералізм (лат. Libér – вільний) – політична ідеологія, яка виходить із положення про те, що індивідуальні свободи людини є правовим базисом суспільства та економічного устрою.

Своїм корінням ліберальний світогляд уходить до Ренесансу, Реформації, ньютонівської наукової революції. У його витоків стояли такі вчені, як Дж. Локк, Ш. Монтеск’є, І. Кант, А. Сміт, В. Гумбольдт, Т. Джефферсон, Дж. Медісон, Б. Констан, А. де Токвіль та ін. Суттєвий внесок у формування ліберального світогляду зробили представники європейського і американського Просвітництва, представники німецької класичної філософії, класичної політекономії.

Поворотним пунктом у формуванні лібералізму, а також у розмежуванні основних течій західної суспільно-політичної думки слід вважати Велику Французьку буржуазну революцію, яка в «Декларації прав людини і громадянина» 1789 р. легітимізувала ті ідеї, цінності і настанови, які пізніше стали найважливішими складовими класичного лібералізму. Особливо важливою є друга стаття Декларації, яка говорить: «Метою будь-якого політичного об’єднання є збереження природних невід’ємних прав людини. Ці права – свобода, власність, безпека і опір гнобленню». Лібералізм ознаменував утвердження прав і свобод людини, незалежно від її походження, відкидаючи станові привілеї, а також парламентську демократію та вільну ринкову конкуренцію. У політичному плані він став підгрунтям конституціоналізму та поділу державної влади (на законодавчу, виконавчу і судову), спрямованих у кінцевому підсумку на обмеження політичної влади та пом’якшення різних форм державного і суспільного примусу щодо індивіда. Зрештою, згідно з Б. Констаном, будь-яка влада, що порушує права людини, стає незаконною. Характерними рисами лібералізму є індивідуалізм, гуманізм, толерантність і демократизм. Поряд із самоцінністю особистості, ця політична ідеологія наголошує на нерозривності свободи індивіда та його соціальної відповідальності перед суспільством, обстоює існування правової держави та необхідність верховенства в ній закону. У першій половині ХХ століття сформувався новий тип лібералізму, що увібрав у себе певну частину консервативної традиції, – неолібералізм. Він характеризується зростаючою роллю держави у сфері регулювання економіки та перерозподілу певної частини суспільного продукту, здійснення соціально-економічних програм. На основі цього синтезу ліберальних і консервативних ідей виникло поняття «держави загального добробуту», де поєднуються індивідуальна ініціатива її громадян з державним втручанням у соціальне й економічне життя. Ідея «відповідальності держави» за творення сприятливих умов для реалізації принципів класичного лібералізму, за розвиток всього суспільства та відповідно добробут його громадян зближує неолібералізм також із соціал-демократією, що дає багатьом політологам підстави говорити про існування такого політико-ідеологічного напряму, як соціал-лібералізм.

Ключові положення лібералізму:

• недоторканність приватної власності;

• свобода приватного підприємництва;

• невтручання держави в економічне життя;

• гарантованість прав і свобод громадян;

• послідовне здійснення принципу поділу влади;

• політичний плюралізм й визнання легальної опозиції;

• наявність правової держави і громадянського суспільства тощо.

Консерватизм (від лат. conservo – «охороняю», «зберігаю») – політична ідеологія, що спирається на ідею традиції та спадкоємності в соціальному та культурному житті. Для консерватизму характерні прихильність до існуючих та усталених соціальних систем і норм, «скептичне» сприйняття ідей рівності людей, неприйняття революцій та радикальних реформ, обстоювання еволюційного органічного, максимально повільного розвитку.

Його виникнення як політичної ідеології пов’язане з крахом системи феодалізму та династично-монархічного режиму в Європі внаслідок грандіозних змін, які започаткували доба Просвітництва і Велика Французька революція кінця XVIII століття. Вперше термін «консерватизм» було вжито французьким письменником Ф. Р. Шатобріаном, який жалкував за зруйнованими аристократичними устоями старих монархій. Писана історія консерватизму починається з часів Великої Французької революції кінця ХVШ ст., а саме з опублікування в 1790 р. есе англійського політичного філософа Е. Берка книга якого «Роздуми про Французьку революцію» довго залишалася для його численних послідовників «Біблією консерватизму». Саме з того часу беруть початок дві класичні традиції консерватизму: перша, що сходить до французьких мислителів Ж. де Местра та Л. де Бональда; друга – до Е. Берка. Батьки-засновники консерватизму протиставили висунутим європейським Просвітництвом і Великою французькою революцією ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму погляд на суспільство як на органічну і цілісну систему. Пояснюючи владу і суспільство волею Бога, Л. де Бональд  розглядав владу як «живу істоту», воля якої «називається законом, а її дії – урядом».

Центральне місце в системі цінностей консерватизму належить державі та її інтеграційній ролі для суспільства. Серед його визначальних ознак можна виділити безперечно традиційну для даного народу мораль, що зберігає його як єдине культурне ціле, та ієрархічність, чітка стратифікація суспільства. Крім того, поняттями, які представляють сутність консерватизму завжди були порядок, авторитет, відповідальність, стабільність, релігійність, патріотизм, обов’язковість, честь, праця, сім’я, право та дисципліна. В економіці консерватизм сповідує недоторканість приватної власності, розглядаючи її як передумову досягнення особистої свободи і збереження соціального порядку, принципи вільної конкуренції та необхідність мінімального державного регулювання економіки. У процесі перегляду та залучення до своєї ідеологічної орбіти ліберальних ідей і цінностей з консерватизму класичного сформувався неоконсерватизм. У політичній системі суспільства він прагне створити гнучкіші й ефективніші структури влади, відновити традиційні моральні цінності та забезпечити належні законність і порядок. В економічних відносинах неоконсерватизм орієнтується на всебічне стимулювання приватного підприємництва, зменшення державного втручання, запровадження монетаристської моделі розвитку. У соціальній сфері спостерігається жорстка державна економія, скорочення соціальних програм, підтримка стабільної структури суспільства з переважаючою часткою «середніх класів».

Ключові положення консерватизму:

• суспільство не утворене на основі договору, а дане від Бога;

• суспільство є первинним стосовно держави, і в його основі лежать морально-релігійні принципи;

• політика повинна підкорюватися нормам моралі;

• окрім законів, суспільством керують звички, емоції;

• нації, як і люди, наділені незмінними «характерами»;

• права людини підпорядковані її обов’язкам;

• демократичне правління неможливе, бо маси ірраціональні і зобов’язані підкорятися еліті;

• еліта повинна правити на підставі традицій.

Соціалізм (лат. socialis – суспільний) – політична ідеологія, основною особливістю якої є те, що процес виробництва і розподілу доходів повинен знаходиться під контролем суспільства. Однією з основних позицій соціалістичного руху є суспільна власність на засоби виробництва, яка замінює собою приватну власність.

Передача власності з приватних рук під громадський контроль проводиться для запобігання експлуатації людини людиною, зниження диференціації доходів, забезпечення вільного і гармонійного розвитку кожної особистості.

Перші спроби окреслити ідеал цього суспільного устрою здійснювалися ще мислителями Нового часу Т. Мором і Т. Кампанеллою, а наприкінці XVIII – початку XIX ст. утопічними соціалістами А. Сен-Симоном, Ш. Фур’є та Р. Оуеном. У середині XIX ст. К. Маркс і Ф. Енгельс дали теоретичне обґрунтування соціалізму, пов’язавши його здійснення з процесом історичного становлення більш віддаленого суспільства «загального достатку» – комунізма. В. І. Ленін, намагаючись поєднати ці ідеї з робітничим рухом у Росії і розробивши вчення про етапи соціалістичної революції, про злам «буржуазної державної машини», «диктатуру пролетаріату» і т.д., розглядав соціалізм як безпосередню політичну мету діяльності партії «нового типу».

Ключові положення соціалізму:

• у соціалістичному суспільстві відсутні експлуатація людини людиною і соціальне пригнічення;

• затверджується соціальна рівність і справедливість;

• знищення або обмеження приватної власності;

• створення державної системи соціального забезпечення.

Соціал-демократія, або демократичний соціалізм. Уперше термін «демократичний соціалізм» застосував відомий англійський письменник і драматург Дж.-Б. Шоу. Сама політико-ідеологічна концепція виділилася у робітничому русі як його реформістська течія до кінця Другого Інтернаціоналу (1889-1914 рр.), і вже у 20-х роках ХХ ст. соціал-демократія оформилася в самостійний політичний напрямок, засудивши революційний екстремізм більшовицьких сил після Жовтневого перевороту та політичні репресії «диктатури пролетаріату». Набільш видатними її представниками є Е. Бернштейн і К. Каутський. Ідеологія демократичного соціалізму постійно змінювалась і розвивалась, еволюціонізуючи від спроб повалення капіталізму до його поступового реформування, гармонізації соціальних відносин та орієнтації цієї економічної системи в бік суспільних потреб. Власне, для демократичного соціалізму завжди було актуальним питання: як поєднати соціальну справедливість зі свободою ліберальних демократій, оскільки значна бюрократизація економіки, як відомо, веде до збільшення соціального контролю та зменшення свободи у суспільстві. Усвідомлюючи це, соціал-демократи намагаються знайти рівновагу між вільним ринком та спробами його регулювання, між ефективним виробництвом та справедливим розподілом, між розвитком підприємництва, економічними стимулами до праці та достатнім рівнем оподаткування для забезпечення соціальних програм і зрештою переваг соціалізму, що проголошуються.

Ключові положення соціал-демократії:

• свобода як можливість робити все, що не завдає шкоди іншим людям і не заборонено законом;

• справедливість як рівність життєвих можливостей для усіх громадян і піклування суспільства про найменш забезпечених та непрацездатних;

• солідарність як можливість для людини, яку внаслідок життєвих обставин спіткала невдача, розраховувати на допомогу суспільства й держави.