9.4. Сучасні тенденції формування партійної системи в Україні

Становлення політичної системи України визначається комплексом економічних та соціально-політичних чинників, що впливають на організацію партійних форм вираження групових і суспільних інтересів у сфері влади і політики, характер і зміст цілеспрямованої діяльності партій та їхні взаємини. Взаємодія політичних партій в Україні ґрунтується на співвідношенні національних та геополітичних складових ідеології – національних, проросійських та прозахідних пріоритетів. Важливу роль відіграє також визначеність партій з питань приватної власності, зокрема на землю.

Фактори та умови, що впливають на становлення партійної системи в Україні, можна поділити на три основні блоки:

1. Соціально-економічні – перехідний характер економіки, якісна зміна основ, принципів і цінностей існування, соціальна і політична поляризація суспільства, маргіналізація значної частини громадян країни; формування і функціонування впливової системи лобіювання корпоративних економічних інтересів у структурах законодавчої і виконавчої влади, зрощування економічної та політичної еліт, посилення впливу різноманітних економічних структур на процес виникнення і діяльність політичних партій.

2. Політико-правові – незавершеність процесу правової інституалізації системи державної влади, політико-правова невизначеність статусу, ролі та умов діяльності політичних партій, їхніх взаємин з Президентом, урядом України, більшістю парламенту; орієнтація масової політичної свідомості на персоніфіковані форми політики, загальна недовіра до політичних партій як до суб’єктів політики.

3. Політико-культурні – посттоталітарний характер суспільства, брак демократичних партійно-політичних державних традицій, досвіду і навичок політичної самоорганізації громадян, колективних форм захисту і реалізації суспільних та групових інтересів; тиск минулого досвіду політичної участі, посткомуністичні складові в політичній культурі та масовій суспільній свідомості населення.

Не тільки політики, але й суспільство поступово починають усвідомлювати необхідність розвитку партій. Тільки на партійній або на партійно-коаліційній основі можливе формування тієї команди, тієї більшості, яка здатна взяти не тільки владу, але й реальну відповідальність за те, що відбувається, і за перетворення в реальність конкретної програми дій.

Сьогодні в Україні практично немає партій, які б відповідали даному критерію. Навіть наймасовіші, порівняно з іншими, партії та партійні блоки сьогодні вельми далекі від можливостей отримати самостійну більшість у парламенті та вплинути на формування уряду. Водночас подальше проведення парламентських виборів на партійній основі буде сприяти підвищенню ролі партій, примусить політично визначитися частину владної номенклатури і, нарешті, наблизитися до загального для країн Європи механізму партійно-політичної конкуренції.

Відсутність в Україні партій з чіткою дисципліною щодо парламентського голосування значно знижує ступінь раціональності та керованості політичної системи в цілому.

Вагомим фактором стабілізації партійної системи в Україні стало створення достатньої правової бази існування партій. Хоча і з великим запізненням, лише на десятому році існування незалежної держави 5 квітня 2001 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про політичні партії в Україні». Президент України Л. Кучма підписав закон 25 квітня 2001 р. Таким чином, було закінчено політико-правову дискусію, яка тривала навколо визначення статусу політичних партій в Україні. Відповідно до нового Закону політичною партією вважається «зареєстроване згідно із законом добровільне об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах».

Політичні партії в Україні створюються і діють тільки із всеукраїнським статусом. Рішення про створення політичної партії має бути підтримане підписами не менш як 10000 громадян України, які мають право голосу, зібраними не менш як у двох третинах районів не менш як двох третин областей України.

Реєстрацію політичної партії здійснює Міністерство юстиції України. Протягом шести місяців з моменту реєстрації політична партія забезпечує утворення та реєстрацію в органах юстиції своїх обласних, міських та районних організацій у більшості областей України. У разі невиконання цієї вимоги або у разі виявлення протягом трьох років з дня реєстрації політичної партії недостовірних відомостей у поданих документах, а також у разі невисування партією своїх кандидатів по виборах Президента України та виборах народних депутатів України протягом десяти років орган, який зареєстрував політичну партію, має звернутися до Верховного суду України з поданням про анулювання реєстраційного свідоцтва.

Закон забороняє політичним партіям мати свої воєнізовані формування. Діяльність політичних партій може бути припинена лише на підставі рішення суду. Членство в політичній партії є фіксованим, при цьому обов’язковою є наявність заяви громадянина України про бажання стати членом цієї партії. Членами партії можуть бути громадяни з правом голосу на виборах (з 18 років), окрім суддів, працівників прокуратури, органів внутрішніх справ, співробітників Служби безпеки України, а також військовослужбовців. Не допускається створення та діяльність структурних осередків політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях.

Політичним партіям гарантується свобода опозиційної діяльності. Зокрема можливість викладати публічно і обстоювати свою позицію з питань суспільного життя; обґрунтовувати та оприлюднювати критичну оцінку дій і рішень органів влади, використовуючи для цього державні та недержавні засоби масової інформації; вносити до органів державної влади України та органів місцевого самоврядування пропозиції, обов’язкові для розглядання відповідними органами в установленому порядку.

Розвиток українського суспільства впродовж останніх років визначався глибинними трансформаційними процесами. В контексті переходу до парламентсько-президентської форми правління, особливої ваги набирають політичні партії, значно підвищується їх роль та відповідальність за перебіг політичного процесу.

Станом на 27 квітня 2009 р. Міністерство юстиції України зареєструвало 167 політичних партій. Перехід до пропорційної системи виборів прискорив процеси структуризації та консолідації українського партійного простору. Необхідність формування парламентської більшості стала своєрідним викликом для партій – тестом на здатність ефективно працювати в межах нової моделі української політичної системи.

Як визначають експерти Національного інститут стратегічних досліджень при Президентові України, з-поміж значної кількості політичних сил виділилися організаційно та фінансово потужні та відносно стабільні структури, спроможні боротися за представництво у Верховній Раді та брати участь у формуванні уряду. Такі політичні сили набули, крім усього іншого, кількох принципово нових рис, що суттєво відрізняють їх від позапарламентських українських партій. Серед них:

1. Орієнтація на регіонально локалізовану електоральну базу з притаманними їй соціокультурними та територіальними особливостями. На відміну від лабільних партійно–електоральних уподобань 1990–х –першої половини 2000–х років (це не стосується виборців «правих» та «лівих» партій) в Україні фактично вперше намітилася тенденція щодо тривалої підтримки виборцями окремих політичних сил, самоідентифкації з ними та орієнтації на них.

2. Інтенсивне розширення провідними політичним партіями своєї регіональної мережі, що було пов’язано як із зростанням їх популярності (кожної у своїй електоральній ніші), так і з впровадженням пропорційної системи виборів до місцевих рад. (За даними Інституту соціології НАН України, якщо у 2004 р. 1,9 % опитаних були членами політичних партій, то у 2006 р. їх кількість зросла до 4,6 %26).

3. Персоніфікація партійно–політичного життя, виразна залежність політичних сил від популярності їх лідерів, використання останніх як ключового електорального ресурсу (винятком стала лише КПУ).

Слід відзначити суперечливість процесів структуризації партійного простору у 2005–2009 рр. Так, важливим аспектом політичного життя стало поширення практики створення виборчих блоків – консолідованих політичних формувань, що перебирали на себе основну увагу виборців. Разом з поступовим зменшенням кількості суб’єктів формування парламентських фракцій збільшувалася кількість виборчих блоків у парламенті (у Верховній Раді VI скликання з п’яти переможців парламентських виборів три є блоками). З іншого боку, незважаючи на тенденцію створення виборчих блоків, кількість партій, представлених у парламенті, суттєво не зменшилася.

Рік виборів до ВР України	Блоки у виборчому процесі (загальна кількість учасників)	Блоки-переможці	Партії у складі виборчих Блоків-переможців (загальна кількість)
1998	9	Виборчий блок Соціалістичної партії України та Селянської партії України «За правду, за народ, за Україну!»	2
2002	12	1. Блок Віктора Ющенка «Наша Україна», 2. «За Єдину Україну!», 3. «Виборчий блок Юлії Тимошенко»	19
2006	17	1. «Наша Україна» 2. Блок Юлії Тимошенко	8
2007	10	1. «Наша Україна – Народна Самооборона», 2. Блок Юлії Тимошенко, 3. Блок Литвина	14

Найчастіше поява блоків зумовлена відсутністю у партій власної широкої та активної регіональної мережі, необхідних кадрових та матеріальних ресурсів, нечисленністю партій. Це не дозволяло їм самостійно брати участь у виборчих кампаніях, особливо загальнонаціональних.

Друга причина – підтримка певного політичного лідера в разі відсутності в нього власної партії. Такий блок до назви зазвичай брав ім’я свого лідера (наприклад, Блок Віктора Ющенка «Наша Україна» - вибори 2002 р.).

Наступна причина – намагання зібрати в рамках одного блоку якнайбільше партій, близьких одна до одної за ідеологією та електоратом. Саме такою була мотивація створення блоків «Наша Україна» (вибори 2006 року) та «Наша Україна - Народна Самооборона» (2007 рік).

Збільшення кількості партійних блоків у парламенті та зростання загальної кількості депутатів, обраних саме за списками блоків, однозначно негативно позначилося на стабільності роботи Верховної Ради України. Зокрема значна кількість партій у складі деяких фракцій ускладнювала процес формування коаліційної більшості у парламенті. Можна припустити, що саме невдалий досвід діяльності блоку НУ–НС став одним з ключових чинників стрімкого зниження його рейтингу.

Отже, поширення практики створення блоків можна розглядати як чинник ускладнення подальшого розвитку політичних партій в Україні.

Основна проблема нинішнього етапу розвитку партійної системи України має структурний характер. Сьогодні фактично всі провідні політичні сили (партії та блоки), що сформували своє «політичне обличчя» саме в процесі політичної боротьби впродовж 2002–2008 рр., опинилися у ситуації кризи, що проявляється передусім у зниженні їх популярності.

Так, на парламентських виборах 2006 р. та 2007 р. провідні політичні сили отримали таку підтримку виборців:

	Партія регіонів	Блок Юлії Тимошенко	Блок «Наша Україна»	Блок «Наша Україна – Народна самооборона»
Вибори 2006 р.	32,14 % (8 148 745 виборців)	22,29 % (5 652 876 виборців)	14,15 % (3 301 282 виборців)
Вибори 2007 р.	34,37 % (8 013 895 виборців)	30,71 % (7 162 193 виборців)		13,95 % (3 539 140 виборців)

Іншою ознакою кризи існуючої партійної системи є зниження довіри до політичних партій взагалі. Рівень довіри до політичних партій у динаміці 2005–2009 рр. має такий вигляд (%):

Рівень довіри до політичних партій у динаміці 2005–2009 рр.

Період	Повністю довіряю (%)	Скоріше довіряю (%)	Скоріше не довіряю (%)	Повністю не довіряю (%)	Важко відповісти (%)
Березень 2009 р.	0,4	8,0	37,6	48,4	5,5
Жовтень 2006 р.	1,6	13,6	40,4	34,7	9,7
Жовтень 2005 р.	2,7	19,4	37,2	27,6	13,1

Провідним політичним силам в Україні притаманні такі риси:

• Надмірна персоніфікація процесу партійного будівництва, вождизм у партіях і депутатських фракціях, їх недемократичність.

• Використання закритих партійних списків на парламентських виборах призводить до узурпації партійними лідерами права формувати перелік кандидатів у народні депутати. Це своєю чергою стимулює політичну корупцію та перетворює народних обранців на безініціативних, цілковито підконтрольних партійному лідеру осіб.

• Недемократичний характер внутрішньопартійних процесів. Аналіз статутних документів парламентських партій свідчить, що первинні (низові) осередки лише розглядають та оцінюють запропоновані керівництвом партійні документи та стратегії; делегують своїх представників на загальнопартійні з’їзди; вносять пропозиції щодо кандидатів у народні депутати України. Але списки кандидатів «пакетно» затверджуються з’їздами партій. При цьому процедура формування списків кандидатів у депутати чітко не прописана ані у статутних документах політичних партій, ані на законодавчому рівні. За статутами деяких партій дуже широкі повноваження надаються керівним органам. При цьому тільки у деяких випадках передбачено, що керівні органи партій складаються з урахуванням регіонального представництва.

• Значна залежність партій від фінансової підтримки з боку бізнесструктур і як наслідок поширення лобізму та корупції, олігархізація партійних структур, зрощення політичної еліти з економічною.

• Неадекватне представництво політичними партіями українського суспільства в представницьких органах влади, відірваність виборців та політичної еліти від своїх виборців та їх потреб.

• Слабка ідеологічна визначеність, в цілому формальний підхід до розробки та реалізації партійно-політичних програм, часте розходження заявлених цінностей з реальною діяльністю партій.

• Широке використання популізму, маніпулятивних політичних технологій як засобу розширення власної електоральної бази.

• Зниження довіри виборців до політичних партій як інституцій та представницької демократії загалом.