16. 3. Політичні технології в міждержавних відносинах

У міждержавних відносинах сучасності позначились дві провідні тенденції – традиційна та інноваційна. Перша вбирає в себе звичне, усталене й апробоване. Друга визначається корекцією загальноприйнятого, руйнуванням стереотипів у політичній «кухні», пошуком певного інтегруючого початку в міждержавних взаємодіях. Саме державні взаємодії є ядром міжнародних відносин, а національні держави вдаються до різноманітної за змістом політичної технології.

Ці технології можна типізувати за змістовним критерієм політики держав:

• способи міжнародного політичного розвитку: війна, нейтралітет, мирне співіснування;

• рівні міждержавних політичних взаємодій: державний гегемонізм, політичне лідерство, політичний союз, політичний блок, політична конфронтація, політична ізоляція;

• види міждержавних політичних акцій: державний тероризм, анексія, демарш, блокада, угода (договір).

Послідовність освоєння засобів міждержавного політичного розвитку визначається логікою еволюції міжнародних відносин.

Війна означала пріоритет традиційного силового початку, нейтралітет – пошук відходу від силових методів, а мирне співіснування є логічним завершенням цього пошуку.

Історично першою і переважною формою були війни за перерозподіл територій. Уявлення про міжнародну політику вичерпувались сутичками із сусідами, а війни не засуджувались. Навіть Платон й Арістотель визнавали згубність війн всередині влади, але не за її межами.

У Середньовіччі в арсеналі зовнішніх політик феодальних держав також переважала воєнна проблематика, причому феодальне право не лише припускало, але й визнавало війну законним способом розв'язання міждержавних конфліктів.

Практика міжнародних відносин буржуазного світу, незважаючи на проголошені демократичні політичні принципи свободи, рівності, суверенітету тощо, як і раніше визначалася боротьбою за сфери впливу, джерела сировини, ринки збуту та їхній переділ. Війни не лише залишалися непорушною нормою міжнародного права, але й були закріплені в ряді міжнародних угод (Віденський конгрес 1814 – 1815 рр. визнав законність колективних інтервенцій на захист монархічних порядків в Європі та існуючих кордонів).

Застосування воєнної сили розглядалося як законний засіб аж до середини XIX ст. У той час передові мислителі одностайно засуджували війни. Тому не є випадковим своєрідний «розподіл праці» між сучасними дослідниками міжнародних відносин.

Представники «традиційного напрямку» Г. Моргентау, Р. Арон, С. Хоффман та інші розглядають сферу міжнародних відносин як арену вічного суперництва їхніх учасників, обумовленого їхнім природним нахилом до насилля і жадобою до влади і домінування.

У другій половині XX ст. з'явився модерністський напрямок в дослідженні міжнародної політики. Його представники М. Каплан, Р. Снайдер, X. Брук та інші розглядають міжнародні відносини й міжнародну політику не лише як сферу суто міждержавних відносин, але також враховують участь інших суб'єктів – приватну ініціативу, неурядові суспільні організації, окремі особи тощо.

У 1970-ті роки формується розуміння міжнародних відносин не як простої сукупності зовнішніх політик окремих країн, а як цілісної системи і функціональної єдності.

Таке розуміння синтезує переваги традиційного і модерністського підходів міжнародних відносин. Нейтралітет – більш пізній засіб організації зовнішньої політики держави. Це особливий правовий статус держави і своєрідна політична мета в зовнішній політиці. У першому значенні нейтралітет – особливий правовий статус держави, яка формує свій зовнішньополітичний курс шляхом неучасті у збройних конфліктах і військово-політичних союзах. Політична практика визначила такі форми нейтралітету: постійний, оформлений у міжнародних політико-правових документах (Швейцарія, Австрія); договірний – як наслідок укладених договорів, що вказує на його тимчасовий характер; традиційний, якого дотримуються упродовж тривалого часу внаслідок політичної традиції (Швеція); позитивний, який отримав поширення у другій половині XX ст., у зв'язку з утворенням незалежних держав. Країни, які входять до складу руху неприєднання, дотримуються принципу неучасті в будь-яких блоках.

У другому значенні – це стратегія вибору зовнішньополітичного курсу, обумовлена логікою вибору й логікою об'єктивних умов. В історії міжнародних відносин не було сильної держави, яка б оголосила нейтралітет основою своєї зовнішньої політики.

Третім за часом виникнення засобом міждержавного політичного розвитку стало мирне співіснування. Сам термін виник у післяжовтневій Росії і використовувався більшовицькими лідерами у значно вужчому значенні, ніж його сучасне тлумачення. Він позначав лише деякі аспекти (перш за все економічні) відносин післяреволюційної Росії з капіталістичними країнами.

Найбільш поширений варіант цієї концепції отримав свій розвиток на XX з'їзді КПРС у 1956 р. Декларативно саму ідею мирного співіснування було піднесено до рівня одного з основних принципів радянської зовнішньої політики. Але мирне співіснування трактувалось як специфічна форма класової боротьби між капіталізмом і соціалізмом.

В сучасних умовах зміст мирного співіснування можна сформулювати таким чином: держави повинні підтримувати міжнародний мир, що базується на справедливості й міжнародних принципах, проявляти толерантність і розвивати співпрацю незалежно від політико-економічних, соціальних й ідеологічних систем та рівня їхнього розвитку. Основний принцип мирного співіснування передбачає обов'язок держави утримуватися від використання військової сили першою, а також від пропаганди агресії і війни.

Здійснення гегемоністського курсу в міжнародних відносинах на державному рівні характеризує поняття «державний гегемонізм». Першим проявом державного гегемонізму були імперії. Складові державного гегемонізму «працюють» на прикладах «пруського» сценарію, російського сценарію «збирання земель», «американського» сценарію. Пруссія, Росія, США втілювали в собі його історично-географічні передумови, релігійно-ідеологічне оформлення, сильний місіонерський початок (США), традиційно-мілітаристський початок (Прусія).

Така технологія здійснюється в регіональному масштабі країнами, які gjcslають провідне місце в регіонах. У цьому випадку це прояв політичного лідерства в межах регіону. Таких прикладів є чимало: Єгипет і країни Магріба, Бразилія в Південній Америці, Нігерія в тропічній Африці, Іран в ісламському світі, Ірак в зоні Перської затоки. В регіональному лідерстві переплітаються відносини патронату і домінанту, з переважанням першого.

Необхідність суверенних держав у співпраці обумовила такий рівень взаємодії, як політичний союз. Він означає частковий перерозподіл владних повноважень своїх членів на користь союзника й всього союзу в ім'я досягнення певної зовнішньополітичної мети. Такий союз найчастіше доповнюється і військовим союзом. Цей феномен позначається поняттям «альянс».

Утворення політичного союзу завжди передбачає потенційний конфлікт з об'єктом, проти якого він створюється.

Політичний блок – це своєрідний різновид політичного союзу, в ньому акцентується військова співучасть держав – членів. Блок характеризується невірністю його учасників де-факто, а не де-юре. Так, до НАТО входять держави досить різні за своїми соціально-політичними і техніко-економічними параметрами. Цей блок концептуально-політично завжди сповідував військову доктрину США як свого головного члена та інспіратора створення.

Політична конфронтація визначає динамічний аспект міждержавних політичних взаємодій. Політична конфронтація є рухомим станом, цей рівень політичних взаємодій є ексклюзивним: подальший політичний розвиток може піти якимось виключним шляхом або шляхами, як докорінно змінюють її початковий стан. Все залежить від політичної волі втягнених у конфронтацію держав. Конфронтація як протистояння в часі і просторі може набути характеру військово-силового зіткнення або ввійти в русло договірного процесу.

Політичну ізоляцію можна розглядати в двох варіантах. У першому вона є результатом внутрішньої політики, спрямованої на збереження існуючого політичного режиму, штучної ізоляції від зовнішньополітичних впливів, і має автаркічну спрямованість.

Другий варіант породжується зовнішніми причинами і є продовженням блокової, договірної, конфронтаційної політики ряду країн щодо однієї країни чи групи країн з метою досягнення негайної (економічної в першу чергу) або довготривалої вигоди.

Міжнародні політичні акції – це тактичний інструментарій, який використовується в системі політичних технологій.

Державний тероризм – форма державної політики, екстремістська за своєю суттю, яка проводиться спецслужбами, армією, найманцями (вбивства і замахи на глав держав і урядів, дипломатів тощо). Це політика дестабілізації іншого суспільства шляхом насилля.

Термін «анексія» позначає «приєднання, насильницьке включення». Тепер така акція заборонена міжнародним правом і Статутом ООН.

Тандем «анексії» і контрибуції постійно характеризував світову політику: переможець у результаті війни одержував або прирощення території, або фінансові зобов'язання переможеної сторони. «Збирала» землі Росія, цим же займалась Прусія. «Американський мир» (Рах аmегісапа) виявляв зловісний характер і реальну суть своїй територіальній експансії.

Демарш – це вплив на урядовий орган чи державу в основному через дипломатичні канали з метою провокування вигідної для себе реакції протилежної сторони. Є демарші «сильного» і «слабкого», останні – це протести, апеляції та інші подібні дії. Демарші «слабкого» потенційно можуть спровокувати небажані для цієї сторони дії «сильного».

Демарші «сильного» частіше всього ведуть до загострення відносин між сторонами й стають приводом до війни.

Політична блокада – це система заходів і дій економічного й військово-політичного характеру в мирний і воєнний час державою чи групою держав проти держави (або групи держав), проти її (їх) території з метою приниження її (їх) зв'язків із зовнішнім світом, примушування до капітуляції чи до виконання вимог організаторів цієї політичної акції (наприклад, в новітній історії блокада Куби, Югославії, В'єтнаму, Анголи, Чилі та інших країн).

Чітке уявлення про зміст політичної угоди як технології дає Версальська система угод 1919 р., Потсдамські угоди 1945 року та інші. Політичній науці час дати однозначну відповідь на запитання про ефективність політичних угод, які приймаються позанаціональними суб'єктами політики. Проблемних «точок» дуже багато: Боснійська криза, проблема Косово, тривала криза на Близькому Сході, ситуація в Іраку, Індії, Афганістані, Північній Ірландії тощо. Політичний договір в ідеалі покликаний забезпечити, як мінімум, рівність інтересів його учасників і не зазіхати на суверенні інтереси третіх країн.

Аналіз усієї політичної технології в міжнародних відносинах приводить до висновку про необхідність докорінних інноваційних перетворень у механізмі політичних взаємодій.