Тема 11. Політична культура

Політична культура… задає порядок і надає

значення політичному процесу

До́нальд Грант Дева́йн

Кожна політична система вмонтована

в певний зразок орієнтації на політичні дії

Габрієль Алмонд

Мета лекції: дати загальні уявлення щодо сутності, структури, типів та функцій поняття «політична культура».

Ключові слова: політична культура, структура політичної культури, функції політичної культури, тип політичної культури, політична субкультура, політична свідомість тощо.

Змістовний блок Вузлові питання теми

1. Поняття, структура та функції політичної культури.

2. Політична свідомість як елемент політичної культури.

3. Політична культура нації, суспільної групи, особи.

4. Моделі та типи політичних культур.

11.1. Поняття, структура та функції політичної культури

Політична культура є надзвичайно важливим чинником і необхідною умовою функціонування політичної сфери суспільства. Разом з категоріями “політична система”, “демократія”, “держава”, “влада”, “партія” поняття „політична культура” постає провідним поняттям політичної теорії і належить до цілісних характеристик явища політики.

У сучасних політичних теоріях існують різні підходи до інтерпретації і дослідження феномена політичної культури. Значні розходження в поглядах на одне й те ж явище пояснюються його складністю і недостатнім вивченням. Але незважаючи на це, більшість підходів можна звести до трьох великих груп, головна відмінність між якими полягає у розумінні того, яке коло явищ охоплює політична культура у сфері політичного життя суспільства, соціальних груп, особи.

Традиційний підхід, пов`язаний з першими дослідженнями політичної культури, обмежує об`єкт дослідження виключно суб`єктивними компонентами  сукупністю політичних установок у відношенні до певної політичної системи. Другий підхід  комплексний  включає до політичної культури поряд з політичною свідомістю і особливості політичної поведінки людей. Третій підхід, у якому політична культура розглядається як суб`єктивно-об`єктивний феномен, додає до політичної свідомості і політичної поведінки ще й характер і способи функціонування та розвитку політичних інститутів і системи в цілому, тим самим виводячи політичну культуру у сферу об`єктивних феноменів політичного життя. Розглянемо ці відмінності детальніше.

Уперше термін «політична культура» ужив у XVIII столітті німецький просвітитель І. Гердер. Природно, він не припускав, що концепція політичної культури так вплине на політичну науку і практику. Пояснювальні можливості політичної культури визначаються багатозначністю її вимірів.

Політична культура являє собою сукупність цінностей, установок, переконань, орієнтацій і відповідних їм символів, що є загальноприйнятими і слугують упорядкуванню політичного типу і регулюванню політичної поведінки всіх членів суспільства. Вона містить у собі не тільки політичні ідеали, цінності й установки, але і діючі норми політичного життя.

Політична культура – це якісний бік системи політичних уявлень і політичної поведінки: рівень політичних знань, міра включеності в політичний процес, компетентність і професіоналізм.

Активна розробка ідеї політичної культури в західній політології почалася в 50-х роках XX століття. Автори цієї ідеї сподівалися на те, що вона стане тією універсалією, що пояснить природу стрімких політичних змін у світі і допоможе запобігти їхнім негативним наслідкам. Глобальним фактором світового розвитку того часу було масове залучення широких верств раніше пасивного населення до активної політичної діяльності. Однак політична участь мас наштовхувалась на низький рівень політичної культури, що породжувало політичну напруженість майже в усіх країнах.

Інститути парламентської демократії не завжди встигали ефективно реагувати на процеси диференціації інтересів і потреб, що породжувало недовіру у населення до інститутів влади. Нарешті, невдалі спроби перенесення західних політичних інститутів у нові незалежні держави Азії, Африки, Латинської Америки, що перебували в ситуації вибору форм правління, помітно активізували увагу до культурної складової політичного розвитку.

Схильність одних суспільств до ідей демократії і несприйнятливість до них інших, особливо до принципів толерантності, політичної конкуренції і плюралізму, пояснюється пануючими в суспільствах ідеалами, установками, переконаннями, що вказують населенню орієнтацію на визначені зразки політичної поведінки. Використання методології компаративних (порівняльних) досліджень взаємодій влади й індивіда, а також практики функціонування політичних інститутів різних країн сприяло швидкому становленню концепції політичної культури. Однак прагнення представити політичну культуру як універсальний пояснювальний принцип усіх процесів політичного життя призвело до того, що сам зміст поняття розмивався і виявлявся невловимим. Про це свідчить наявність у західній політології близько 50 визначень терміна «політична культура».

Політична культура розглядається як складова частина загальної культури: і як психологічний феномен (тобто сукупність орієнтацій на політичні об'єкти), і як елемент політичного життя (тобто як сукупність норм і стандартів політичної поведінки), і як властивість соціальної групи, класу і т.п. Очевидно, що в кожному з підходів на перший план усякий раз виходять різні її сторони і характеристики.

У цілому політична культура є якісною характеристикою політичної сфери, критерієм її зрілості. Уведення терміна «політична культура» у свій час було викликано потребою визначення спрямованості політичної діяльності (конструктивна чи негативна, творча чи руйнівна).

Найбільші суперечки в процесі становлення концепції політичної культури викликала проблема її змісту. У дискусії були висловлені дві точки зору. Відповідно до першої з них політична культура є сукупністю політичних позицій.

Прихильники іншої точки зору розглядали політичну культуру через поведінку, тобто розглядали політичну культуру як єдність політичної свідомості і політичної поведінки. Але обидві точки зору страждають деякою однобічністю. Справді, чи може та чи інша політична позиція виявлятися поза її практичним проявом? Не менш важливу проблему представляє і питання про те, чи завжди конкретна поведінка людини є відображенням її політичних переконань, а не просто наслідком обставин, у яких вона опинилася. З'ясування природи політичної культури через аналіз позицій чи поведінки зберігає свою актуальність для політичної науки і сьогодні. Якщо політичну культуру розглядати як ціннісно обумовлений тип відносин (позицій) суб'єктів політики до політичних об'єктів (політичного режиму, політичних сил, суспільства тощо), то неважко помітити, що це ставлення може реалізуватися у формі пізнавальної, емоційної, оцінюючої практичної діяльності.

Третій – суб`єктивно-об`єктивний підхід, що включає до політичної культури поряд з політичною свідомістю і поведінкою ще й способи функціонування політичних інститутів, був розроблений вченими колишнього Радянського Союзу, які вважали, що політична культура поширюється на всі сфери політичного життя суспільства і включає в себе культуру політичної свідомості, культуру політичної поведінки (індивідів, груп, класів, мас і націй), культуру функціонування політичних інститутів.

Разом з тим треба зазначити, що політична культура включає в себе не всю політичну свідомість і політичну поведінку, а лише те усталене, типове, що є характерним для політичного життя суспільства, для політичної свідомості і поведінки основної маси населення.

Пріоритет у розробці ідеї політичної культури належить американському політологу Г. Алмонду, що створив досить оригінальну концепцію. Г. Алмонд в аналізі політичної культури використовував функціональний підхід, з позицій якого політична культура переважно розглядалась як психологічний феномен.

Найбільш повне визначення політичної культури запропонував С. Верба: політична культура суспільства складається із системи емпіричних переконань, експресивних символів і цінностей, що визначають ситуацію, у якій відбувається політична дія. Вона формує суб'єктивну орієнтацію на політику. Визнаючи наявність у суспільстві безлічі конкуруючих політичних орієнтацій, автори концепції визначили, що типи політичних культур відрізняються один від одного деякими основними політичними позиціями. Політична позиція обумовлює схильність до певних типів поведінки у межах існуючої політичної системи.

Політичні орієнтації (політичні позиції) індивіда згідно з Г. Алмондом і Дж. Пауеллом включають три компоненти: когнітивний компонент, тобто знання, отримані індивідом про політиків, політичні інститути, партії; афективний компонент, тобто почуття, що обумовлюють реакцію індивіда: почуття симпатії й антипатії, прихільності й відрази чи захоплення та презирства; ціннісний компонент, що включає цінності, вірування, ідеали, ідеологію. У залежності від домінування одного з трьох компонентів вчені виділяли більш-менш секуляризовані культури у відповідності до того, якою мірою політична поведінка індивіда ґрунтується на раціональних знаннях і віруваннях.

Виходячи з аналізу різних визначень, можна зазначити, що політична культура є сукупністю стійких форм політичної свідомості і поведінки, а також характеру і способів функціонування політичних інститутів у межах певної політичної системи.

У наведеному визначенні політичної культури закладено уявлення про її структуру, тобто:

1. Культура політичної свідомості (політичні установки, політичні уявлення і переконання, політичні традиції, звичаї, норми).

2. Культура політичної поведінки (культура політичної участі, культура політичної діяльності).

3. Культура функціонування політичних інститутів (культура прийняття і реалізації політичних рішень, культура електорального процесу, культура сприйняття і регулювання соціально-політичних конфліктів).

Функції політичної культури обумовлюються її сутністю і показують її дію і вплив на політичну систему суспільства. Найважливішими з них є:

Пізнавальна, котра полягає в озброєнні суб'єктів знаннями, необхідними для політичної діяльності, забезпеченні історичної наступності, нагромадженні і передачі досвіду від покоління до покоління.

Регулююча, що забезпечує за допомогою ідеалів, правових і політичних норм певні взаємини між соціальними спільностями, громадянами і державою.

Виховна функція, сприяє інтелектуальному розвитку особистості, засвоєнню нею політичних норм, цінностей, формуванню інтересу до політичного життя, виробленню певних установок на суспільно-політичну діяльність.

Інформаційна, спрямована на задоволення потреб особистості, політичних зведень, що висвітлюють явища, які відбуваються у світі події, процеси.

Прогностична функція, полягає в тому, що знання ціннісних орієнтацій дозволяє передбачати можливі варіанти розвитку подій.

У різних історичних умовах – частіше при нестабільних політичних процесах – деякі функції політичної культури можуть згасати і навіть припиняти свою дію. Але незважаючи на це, перераховані функції показують, що політична культура пронизує всю сукупність відносин, які складаються між учасниками політичного процесу. Вона здатна впливати на форми організації політичної влади, будову її інститутів, характер міждержавних відносин.

Таким чином, стає зрозуміло, що політична культура є важливою складовою політичної системи, яка перебуває в тісних зв′язках з іншими елементами системи. Специфіка політичної культури полягає в тому, що вона інтегрована в усі компоненти політичної системи. Стабільність і життєздатність будь-якої політичної системи залежить від ступеня відповідності її цінностей цінностям політичної культури.