7.2. Принципи та ознаки демократичного устрою
Сучасна демократія відрізняється від попередніх історичних моделей й іншими істотними ознаками: захистом прав людини, визнанням права опозиції (тих, хто в якийсь момент залишився в меншості) обстоювати свою думку і критикувати уряд.
У перекладі з грецької «демократія» означає «влада народу» (demos - народ, cratos – влада). Класичне визначення демократії дав американський президент А. Лінкольн (1863 р.): Демократія – правління народу, обране народом, для народу.
Демократію можна розуміти як форму організації суспільно-політичного життя, заснованого на принципах рівноправності його членів, періодичної виборності органів державного управління і прийнятті рішень у відповідності з волею більшості.
Основними ознаками демократії є:
наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади й управління, механізм їхнього формування;
визначено правовий статус особистості на основі принципу рівності перед законом;
поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них;
вільна діяльність політичних і громадських організацій;
обов´язкова виборність органів влади;
розмежування державної сфери та сфери громадянського суспільства;
економічний та політичний, ідеологічний плюралізм.
Принципи демократії:
1. Суверенітет народу. Визнання цього принципу означає, що народ є джерелом влади, саме він обирає своїх представників влади і періодично їх змінює. Визнання цього принципу означає, що конституція, форма правління можуть бути змінені при загальній згоді народу і за встановленими, закріпленими в законі процедурами.
2. Періодична виборність основних органів влади дозволяє забезпечити чіткий легітимний механізм спадкоємності влади. Державна влада народжується з чесних виборів, а не за допомогою військових переворотів і змов. Влада обирається на певний і обмежений термін.
3. Загальне, рівне виборче право і таємне голосування. Демократичні вибори припускають реальну конкуренцію різних кандидатів, альтернативність вибору. Реалізація принципу «один громадянин – один голос» розкриває сенс політичної рівності.
4. Гарантія основних прав людини. Права людини характеризують принципи стосунків між державою і громадянами та визначаються як свободи. Свобода – це захищеність особи від свавілля інших людей і влади, захист від убогості і голоду. У преамбулі Загальної Декларації прав людини, прийнятій Генеральною асамблеєю ООН в 1948 р., описано чотири свободи: свобода слова, свобода переконань, свобода від страху і свобода від злиднів. Ці, а також інші свободи асоціюються з декількома категоріями прав.
5. Громадянські права. Цими правами люди користуються як приватні особи, вони захищають громадян від свавілля влади. До них можна віднести рівність усіх громадян перед законом, право на приватне життя, право не піддаватися покаранню без суду, свободу віросповідання тощо.
6. Політичні права дають громадянинові можливість брати участь в процесі управління і впливати на ухвалення рішень законодавчими і виконавчими органами: право обирати і бути обраним, свобода вираження політичних суджень, свобода голосування, право на демонстрації, право на створення політичних та громадських організацій.
7. Соціальні і економічні права. Реалізація цих прав – необхідна умова забезпечення політичної рівності. Пов'язано це з тим, що проголошення політичної рівності не усуває практики, що склалася, коли окремі громадяни через свій громадський статус і добробут мають в розпорядженні великі можливості впливати на владу, використовуючи для цього ЗМІ, безпосередні контакти з урядовцями, дружні зв'язки. Реалізація соціально-економічних прав покликана згладити наявну соціальну нерівність і підвищити тим самим активність пересічних громадян в політичному житті. Нарешті, ці права закріплюють умови життя, які виступають своєрідним імунітетом проти страху злиднів, наприклад, страху перед безробіттям, убогістю. Вони включають право на гідний життєвий рівень, гарантії соціального захисту, право на освіту і участь в культурному житті, доступ до охорони здоров'я.
Зміст економічних прав зафіксований в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.). Вони включають право кожної людини заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає, і право на справедливі і сприятливі умови життя. Реалізація цих прав вимагає підкріплення гарантіями проти дискримінації в прийомі на роботу, в оплаті праці за ознаками статі, релігії, раси або мови. Забезпечення соціальних і економічних прав припускає активність держави в розробці і здійсненні соціальних програм.
Демократична практика останніх десятиліть характеризується визнанням необхідності гарантувати колективні права релігійних, етнічних і мовних меншин. Вони включають гарантії проти прояву дискримінації в будь-якій формі, а також право на збереження самобутності.
Треба відзначити, що свобода слова, свобода друку, доступ до засобів інформації розглядаються демократичною громадськістю як необхідні умови реалізації інших прав. Ці свободи дозволяють громадянам критикувати уряд, виражати протест проти порушення індивідуальних і колективних прав, брати участь в дебатах з найважливіших громадських проблем.
8. Принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову в побудові державного апарату дозволяє уникнути можливості зловживань з боку будь-якої з гілок влади.
9. Політичний плюралізм. Дає можливість легально діяти не лише політичним і громадським рухам, що підтримують політику уряду, але й опозиційним партіям та організаціям.
10. Принцип більшості припускає ухвалення рішень більшістю голосів при одночасному визнанні права меншості проявляти незгоду. Меншість (опозиція) має право виступати з критикою на адресу правлячої влади і висувати альтернативні програми, створювати свої об'єднання.
Головною ознакою демократії треба вважати те, що держава функціонує заради громадян, а не навпаки, існують умови для подальшого розвитку громадянського суспільства.