2.2 Ліцензування

Інший метод захисту ноу-хау - ліцензування. Відомості нікому не розкриваються, але у разі розголошування або незалежного відкриття іншою особою заборонити використання такого способу (технічного рішення) вже неможливо. Права на ноу-хау діють до тих пір, поки зберігається конфіденційність.

Передача на комерційній основі, обмін, розповсюдження "ноу-хау" здійснюється, перш за все, шляхом укладання ліцензійних угод, що передбачає не тільки передачу відповідній документації, але також і підготовку персоналу, участь фахівців в налагодженні виробництва, надання іншої технічної допомоги імпортерові.

Продаж за кордон ліцензій на використання винаходів, технічних знань, досвіду, а також товарних знаків прийнято називати закордонним ліцензуванням.

Ліцензійна торгівля (англ. license trade) - форма торгівлі технологією, що включає операції з "ноу-хау", патентами і ліцензіями на винаходи.

Предметом ліцензійної торгівлі є ліцензії на використання технологічного досвіду, винаходів, промислових секретів, товарних знаків і ін.

Найбільшого поширення в міжнародній торгівлі набули ліцензійні угоди, що передбачають комплексну передачу одного або декількох патентів і пов'язаного з ними "ноу-хау".

Ліцензіар (англ. lisenser) - юридична особа, власник винаходу, патенту, технологічних знань і ін., що видає своєму контрагентові (ліцензіату) ліцензію на використання своїх прав в певних межах.

Ліцензіат (англ. lisensee) - юридична особа, що набуває у власника винаходів, патентів, виробничих і комерційних знань і ін. (ліцензіара) ліцензію на право їх використання в певних межах.

Ліцензія - дозвіл ліцензіара на використання тих, що належать йому прав промислової власності (на винахід, промисловий зразок, товарний знак, “ноу-хау”), видаване іншій особі (ліцензіату) на певних умовах. Ці умови (термін, об'єми, винагорода) складають зміст ліцензійної угоди, що укладається між ними [12, ст. 56].

За характером і об'єму прав на використання технології, що надається угодою ліцензіату, розрізняють невиняткові (прості), виняткові і повні ліцензії. Невиняткова ліцензія дає ліцензіару право самостійного використання ліцензії і видачі аналогічних ліцензій будь-яким зацікавленим особам. Виняткова ліцензія передбачає монопольне право ліцензіата використовувати винахід або секрет виробництва на даній території, при цьому ліцензіар відмовляється від самостійного використання ліцензії і її продажу.

Повна ліцензія надає ліцензіату виняткове право на її використання протягом всього терміну дії ліцензійної угоди.

Ліцензійна угода - угода про передачу прав на використання ліцензій, "ноу-хау", товарних знаків і ін.

Ліцензійна угода може передбачати передачу патентної ліцензії; комплексну передачу декількох патентів і пов'язаного з ними "ноу-хау"; росте також число ліцензійних угод на використання "ноу-хау" без патентів на винахід. Ліцензійні угоди останніх двох типів передбачають крім передачі технічних знань надання ліцензіаром (власником патенту) супутніх інжинірингових послуг по організації ліцензійного виробництва, а також відповідні постачання устаткування, початкової сировини, окремих вузлів і тому подібне

Ліцензійні угоди розрізняються залежно від того:

дозволяють вони експорт ліцензійної продукції, повністю виключають його або частково обмежують;

наявністю або відсутністю в них зобов'язання ліцензіара протягом терміну дії угоди надавати ліцензіату (покупцеві ліцензії) інформацію про нові удосконалення ліцензійної техніки;

за способом передачі технології, тобто ліцензія надається незалежно або одночасно з укладенням контракту на будівництво об'єкту, постачання комплектного устаткування і надання інжинірингових послуг (самостійні або супутні ліцензійні угоди).

Ліцензійний договір - договір, по якому одна сторона (ліцензіар) надає право на використання винаходу або іншого технічного досягнення (ліцензію), а інша сторона (ліцензіат) виплачує за цю певну винагороду [9, ст. 150].

Об'єктом ліцензійного договору є технічні рішення, що визнаються винаходами за законом країни, громадянином якої є покупцем ліцензії; ними можуть бути також інші технічні досягнення, в т.ч. секрети виробництва, "ноу-хау" і тому подібне

Умови ліцензійного договору можуть встановлювати:

територію застосування ліцензії (частина держави, одне або декілька держав)

форму використання об'єкту ліцензії (виробництво виробів і (або) їх продаж, застосування технології і так далі)

його об'єм в кількісному відношенні

термін застосування (звичайно від п'яти до десяти років) і так далі

У ліцензійний договір включаються також умови для передачі набувальнику ліцензії технічної документації, надання йому технічної допомоги шляхом посилки і прийому фахівців, про постачання зразків машин і устаткування, взаємну інформацію сторін про внесені до об'єкту технічні удосконалення, про участь сторін в захисті прав власника ліцензії проти порушення цих прав третіми особами, про порядок вирішення суперечок за ліцензійним договором і ін. У ліцензійному договорі встановлюється також розмір ліцензійної винагороди, порядок його визначення і виплати.

Ліцензійна винагорода - відшкодування за надання прав на використання ліцензій, "ноу-хау" і ін., що є предметом ліцензійної угоди [9, ст. 153].

РОЗДІЛ 3. ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАХОДИ ЗАХИСТУ НОУ-ХАУ

Організаційні заходи щодо захисту ноу-хау зводяться до наступних дій, що повинний виконувати власник секретів виробництва:

1) Насамперед, повинний здійснюватися строгий контроль за доступом співробітників підприємства до секретів виробництва. Відомості про них повідомляються обмеженому числу осіб під розпис із зобов’язанням про нерозголошення зазначених відомостей. Як правило, у цьому документі вказуються паспортні дані обізнаної особи чи може укладатися окремий додатковий договір про режим таємності об’єкта техніки.

2) При прийомі на роботу бажано в трудовій угоді, що укладається, зафіксувати режим доступу і володіння секретами виробництва, а також зобов’язати працівника підписати зобов’язання про нерозголошення. Інакше, після відходу з роботи і при переході на іншу роботу, працівник може «віднести» із собою секрети виробництва.

3) Один зі способів фіксування ноу-хау — проставлення на кожнім листі технічної документації, призначеної для внутрішнього користування, штампа з фразою «Об’єкт інтелектуальної власності».

4) У деяких випадках документи, що описують технічний секрет, укладають у пакет, роблять наклейку на конверт: «Розкрити тільки за рішенням суду», що одночасно з підписанням зобов’язання про нерозголошення цього секрету дозволяє створити ефективний організаційно-юридичний механізм охорони секретів виробництва. Ведеться облік осіб і їхніх паспортних даних, що мають доступ до охоронюваної інформації.

5) Розповсюдженим прийомом передпродажної тактики є висновок опціонних угод, тобто попередніх згод, що надають час для ухвалення рішення про покупку технології. У рамках опціону можуть частково передаватися відомості про об’єкт техніки для його експериментальної оцінки на підприємстві ліцензіата. У випадку опціону слід строго дотримуватися режиму таємності у відношенні переданих ноу-хау, тому що по опціоні потенційний покупець може усвідомити для себе сутність нової технології і далі відмовитися від її покупки. Тому звичайно опціонні угоди бувають оплачуваними й укладаються з додатком списку присвячених осіб, що включає не тільки фахівців підприємства-ліцензіата, але і технічний персонал, тобто абсолютно ВСІХ людей, що мають доступ до ноу-хау.

Таким чином, можна констатувати, що при правильно обраній технічній політиці підприємства існують дуже ефективні способи правової охорони ноу-хау.

ВИСНОВОК

Основні висновки, одержані в результаті дослідження й аналізу даного питання, полягають у наступному.

1. «Ноу-хау» - специфічний, нетрадиційний об’єкт права інтелектуальної власності, правовий режим якого характеризується такими особливостями, як конфіденційність – основа надання права на «ноу-хау», квазівиключний характер такого права, застосування формальних процедур (посвідчення права, його реєстрація, експертиза тощо) як умов надання його охорони.

2. Охорона «ноу-хау» як об’єкта права інтелектуальної власності здійснюється шляхом нормативного закріплення особливого способу охорони – забезпечення режиму конфіденційності інформації, що становить його зміст.

3. Право на «ноу-хау» - це не традиційне виключне право на об’єкт інтелектуальної власності здійснюється, що становить собою повноцінне абсолютне право, а урізане, обмежене право, яке характеризується як «квазівиключне».

4. Суб’єктами права на «ноу-хау» можуть бути юридичні й фізичні особи незалежно від здійснення останніми підприємницької діяльності. Між тим право на «ноу-хау» виникає в особи тільки при здійсненні нею юридично значущих дій, пов’язаних з наданням інформації режиму конфіденційності, й існує, доки зберігається фактична монополія володільця на цю інформацію.

5. Зміст права на «ноу-хау»:

- використання «ноу-хау»,

- розпорядження ним,

- захист права на «ноу-хау».

6. Договір про передачу «ноу-хау» є самостійним договором у сфері права інтелектуальної власності. Передумовою його укладення є договір про розкриття «ноу-хау», за яким одна сторона – власник права на нього – з метою попереднього ознайомлення з «ноу-хау» іншої сторони – потенційного його набувача – для прийняття рішення про укладення між ними договору про передачу «ноу-хау» надає іншій стороні інформацію, що становить сутність «ноу-хау» в обсязі, достатньому для цього. Інша сторона зобов’язується оплатити доступ до наданої інформації, не розголошувати її й не використовувати до укладення договору про передачу «ноу-хау» або втрати таємності інформації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Закон України “Про інвестиційну діяльність“.

2. Закон України “Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій“.

3. Закон України “Про інформацію“.

4. Цивільний кодекс України (16.01.2003).

5. Андращук Г. А., Пахаренко А. П. Правовая охрана товарных знаков, фирменных наименований и географических указаний в Германии. — К.: Таксон, 1997, — 112с.

6. Андрощук Г. А., Работягова П. И. Патентное право: правовая охрана изобретений: Учеб. пособие. — К.: МАУП, 2001. — 231с.

7. Брижко В. М. Патентознавство як самостійна наукова дисципліна. — К.: Нац.агенство з питань інформатизації при Президенті України, 1996.— 186с.

8. Брыжко В. М., Завгородний А. Ф., Пичкур А. В. Лицензирование прав и патентование научно-технологической продукции. – К.: УААН, 1994, —202с.

9. Дахно И И. Патентно-лицензионная работа. — К.: Блиц-информ, 1996,—256с.

10. Дахно И.И. Патентирование и лицензирование: Учеб.пособие. – К.: МАУП, 2004. – 216 с.

11. Жаров В. О. 1нтелектуалъна власність в Україні: нравові аспект набуття, здійснення та захисту прав. — К.: Вид. дім "1н Юре", 2000.— 188с.

12. Законодавство України про охорону інтелектуальної власності. — К.: Парлам. вид-во, 1993. — 96 с.

13. Князєв С.О. Комерційна таємниця в Україні: особливості організаційно-правового впровадження // Юридичний журнал. – № 6(48). – К., 2006. – с. 93-96.

14. Козинец В. П., Малый В. В., Межебовский И. В. Патентоведение: Учеб. пособие.—Днепропетровск.: НМетАУ, 2000. —253с.

15. Основи інтелектуальної власності. – К.: Вид.дім «Ін Юре», 1999. – 578 с.

16. Охорона промислової власності в Україні / За заг.ред. О.Д. Святоцького. – К.: Вид.дім «Ін Юре», 1999. – 400 с.

17. Підопригора О.О. Право промислової власності в Україні. – К.: Укр.Акад.внутр.справ, 1996. – 146 с.

УДК 681.3

Шорошев В.В.

НОВА АРХІТЕКТУРА СИСТЕМИ ЗАХИСТУ ІНФОРМАЦІЇ В КОМП’ЮТЕРНИХ

СИСТЕМАХ ВІД НЕСАНКЦІОНОВАНОГО ДОСТУПУ

На основі аналізу існуючих системних підходів та розвитку критеріїв і стандартів комп’ютерної

безпеки за кращим досвідом провідних країн світу та за результатами проведених досліджень

пропонується нова архітектура системи захисту інформації в комп’ютерних системах від загроз

несанкціонованого доступу.

Вступ

Основною метою наукової статті є концептуальне визначення й обґрунтування скла-

ду типових (базових) підсистем для побудови системи захисту інформації в комп’ютерних

системах від загроз несанкціонованого доступу (СЗІ НСД). Для цього аналізується кращий

міжнародний досвід таких провідних країн світу як США, Канада, Англія, Франція, Німеч-

чина, Нідерланди, Російська Федерація, Україна щодо пріоритетної вагомості критеріїв за-

хищеності інформації в комп’ютерних системах, насамперед, від загроз несанкціонованого

доступу (НСД), а також розглядаються рекомендації Ради Європи про кібезлочинність щодо

необхідності міжнародного співробітництва у боротьбі з чотирма суспільно небезпечними

діяннями. Це злочини проти конфіденційності, цілісності і доступності комп’ютерних даних

і систем; злочини, пов’язані з використанням комп’ютерів; злочини, пов’язані з авторськи-

ми і суміжними правами та дитячою порнографією.

В запропонованій Концепції потенційними загрозами НСД визначаються наступні

чинники:

порушення конфіденційності інформації, тобто несанкціоноване ознайомлення з

інформацією;

порушення цілісності інформації, тобто несанкціонована зміна інформації;

порушення доступності інформації, тобто несанкціоноване обмеження доступу до

інформації;

порушення спостереженості інформації, тобто несанкціоноване обмеження

керованості інформацією;

деструктивні дії комп’ютерних вірусів.

Основна частина

Як вже визначалось во вступній частині, саме час в основній частині розглянути за

кращим міжднародним досвідом провідних країн світу існуючі концепції пріоритетної ва-

гомості захисту інформації комп’ютерних систем від несанкціонованого доступу, концеп-

цію безпеки комп’ютерних даних і систем за рекомендаціями Конвенції Ради Європи про

кіберзлочинність, системну концепцію Російської Федерації, після чого розлянемо сутність

запропонованої нової вітчизняної системної Концепції.

Перші міжнародні концепції одержали найбільше поширення в провідних західних

країнах, насамперед, в рамках інвестиційних програм щодо розробки міжнародних критері-

їв та стандартів комп’ютерної безпеки (США, Канада, Англія, Франція, Німеччина, Нідер-

ланди), а також в Російській Федерації і в Україні.

Так, згідно критерію безпеки комп’ютерних систем TCSEC США (1983р.), інакше ві-

домому як "Оранжова книга", захищеність інформації в будь-якій комп’ютерній системі в

цілому оцінювалась за трьома її класами: клас С2 - мінімальний рейтинг захищеності від

несанкціонованого доступу, клас В2 – відносно стійкий захист від несанкціонованого до-

ступу, клас В3 – стійкий захист від несанкціонованого доступу [1].

Згідно європейському критерію безпеки інформаційних технологій ITSEC (1991р.) її

країн - розробників (Німеччина, Франція, Англія, Нідерланди) захищеність інформації в

будь-якій комп’ютерній системі в цілому оцінювалась також за трьома її класами: клас FС-2

- мінімальний рейтинг захищеності від несанкціонованого доступу, клас FВ-2 – відносно

стійкий захист від несанкціонованого доступу, клас FВ-3 – стійкий захист від несанкціоно-

ваного доступу [1, 2].

У подальшому пріоритетність захисту від загроз несанкціонованого доступу одержала подальший розвиток в Єдиних міжнародних критеріях CCITSE (Common Criteria for Information Technology Security Evaluation) (1996-1997 роки), потім в міжнародних стандартах ISO 15408, ISO 17799 [3, 4-7].

Серед міжнародних нормативно-правових документів особливе місце по вагомості

займає Конвенція Ради Європи про кіберзлочинність. У цій концепції особисто виділя-

ються чотири групи суспільно небезпечних діянь, які вимагають міжнародного співробіт-

ництва і контролю [8-10]. Це злочини проти конфіденційності, цілісності і доступності ком-

п'ютерних даних і систем; злочини, пов'язані з використанням комп'ютерів; злочини, пов'я-

зані з порушенням авторських і суміжних прав на інтелектуальну власність; злочини, пов'я-

зані з дитячою порнографією. На рис.1 запропона концептуальа модель політики безпеки

комп‘ютернимх даних і систем за рекомендаціями Конвенції Ради Європи про кіберзлочин-

ність.

Конвенція Ради Європи про кіберзлочинність вступила в дію з 7 січня 2001 р. Украї-

на підписала Конвенцію 23 листопада 2001 р., а у 2005 р. її ратифікувала Верховна Рада

України. У цьому зв'язку настав час уважно ознайомитися й усвідомити основні положення

цього важливого міжнародно-правового документа, а також виробити заходи, що забезпе-

чують його виконання в нашій країні і гармонізацію його її реомендацій із законодавчими

актами України.

Запропоновану на рис. 1 концептуальну модель політики безпеки комп’ютерних да-

них і систем за нормами права і рекомендаціями цієї Конвенції прокоментуємо як її основ-

ну формалізовану складову, яку рекомендується для практичного використання.

Конвенція про кіберзлочинність являє собою комплексний документ, що містить но-

рми, покликані вплинути на різні галузі права: карного, карно-процесуального, авторського,

цивільного, інформаційного. Вона ґрунтується на головних принципах міжнародного права:

поваги прав людини, співробітництва і сумлінного виконання зобов'язань.

Норми Конвенції спрямовані на регулювання трьох основних блоків питань:

- зближення кримінально-правової оцінки злочинів у сфері комп'ютерної інформації;

- зближення національних карно-процесуальних заходів, спрямованих на забезпечен-

ня збору доказів при розслідуванні таких злочинів;

- міжнародне співробітництво в карно-процесуальній діяльності, спрямоване на зби-

рання доказів здійснення таких злочинів за кордоном.

Кримінально-правові питання Конвенції. Нормами права Конвенції пропонується

включити в законодавство країн-учасниць єдині норми про кримінальну відповідальність за

“кіберзлочинність”, перелік яких включає:

- діяння, спрямовані проти комп'ютерної інформації (як предмета злочинного зазі-

хання) і які використовують її в якості унікального знаряддя здійснення злочину;

- діяння, предметом зазіхання яких є інші охоронювані законом блага, а інформація,

комп'ютери тощо є лише одним з елементів об'єктивної сторони злочину, наприклад, знаря-

ддям його здійснення, складовою способу здійснення чи приховання злочину.

Об'єктом кіберзлочинів, відповідно до Конвенції, є широкий спектр охоронюваних

нормами права суспільних відносин, що виникають при здійсненні інформаційних процесів

з приводу виробництва, збору, обробки, накопичування, збереження, пошуку, передачі, по-

ширення і споживання комп'ютерної інформації, а також в інших галузях, де використову-

ються комп'ютери, комп'ютерні системи і мережі.

Серед них, з огляду на підвищену суспільну значущість, нормами права Конвенції

вирізняються правовідносини, що виникають у сфері забезпечення конфіденційності, цілі-

сності і доступності комп'ютерних даних та систем, законного використання комп'ютерів

і комп'ютерної інформації (даних), авторського та суміжного прав на інтелектуальну влас-

ність.

Об'єктивна сторона кіберзлочинів характеризується виокремленням чотирьох груп

суспільно небезпечних діянь, успішна протидія яким можлива тільки за умови широкого

міжнародного співробітництва країн-членів, що підписали Конвенцію Ради Європи. Розгля-

немо запропоновану в Конвенції класифікацію і зміст чотирьох груп суспільно небезпечних

злочинів.