11.2. Поняття та система кримінально-правових засобів впливу на осіб, які вчинили злочини

Аналіз навчальної та наукової літератури з проблем кримінального права надав можливості дійти висновку про відсутність у понятійному апараті науки кримінального права поняття засобів кримінально-правового впливу. За сучасним тлумачним словником української мови під засобом слід розуміти: 1) спеціальну дію, що дає можливість зробити щось, досягти чого-небудь; спосіб; 2) те, що служить знаряддям в якійсь діяльності, справі¹. При цьому вплив розглядається як здатність вносити певні зміни, втручатися у розвиток чогось, когось, хід подій тощо; наслідки такого втручання².

Термін «засіб» застосовує Н. М. Пархоменко при розгляді питання про юридичну відповідальність та державний примус. На його думку, юридична відповідальність є одним із примусових засобів впливу³. До видів примусових засобів Н. М. Пархоменко відносить заходи запобігання, що застосовуються для запобігання та припинення правопорушень… Вони мають правовий характер, здійснюються за наявності певних підстав⁴.

У разі розгляду дій та способів як певної сукупності, тобто в їх взаємозв’язку (одночасності реалізації), доцільнішим є використання терміна «заходи» впливу. За формулюванням сучасного тлумачного словника української мови захід – це сукупність дій або способів для досягнення або здійснення чого-небудь⁵.

О. В. Козаченко під кримінально-правовими заходами розуміє передбачені Кримінальним кодексом (Загальною і Особливою частинами) засоби впливу на поведінку особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, з метою реалізації як цілей кримінальної відповідальності та покарання, так і з метою відновлення порушеного права, надання медичної допомоги, виправлення тощо⁶.

Звичайно, у суто етимологічному плані «засіб» відноситься до розряду термінів, що, суворо кажучи, не є чітко відособленою значеннєвою одиницею. Але зміст того чи іншого слова найчастіше пов’язаний зі значенням інших слів, у поєднанні з якими воно вживається. Коли значення терміна прив’язано незримими нитками до певної асоціації слів, межі між їх зв’язками і лексичними значеннями як би розмиті. При використанні таких м’яких, розмитих структур мови треба враховувати, наскільки необхідні розмежування і рівнобіжне застосування тих чи інших термінів для того, щоб точніше і повніше відобразити явище, яке визначається як таке, що має складний зміст. Саме тоді яскравіше висвітлюється доцільність розгляду зазначених вище засобів до якості взаємодоповнюючих компонентів запобігання вчиненню злочинів.

Уся система засобів знаходиться в постійному робочому стані: правотворчий орган при регулюванні суспільних відносин, що виникають у зв’язку з вчиненням злочинів конкретними особами, з урахуванням їх особливостей бере з неї все те, що найкраще підходить для досягнення завдань законодавства України про кримінальну відповідальність.

Кримінально-правові засоби різноманітні за своєю правовою природою і суб’єктами їх застосування, тому втручатися у злочинність можуть, на наш погляд: суд (наприклад, у разі звільнення від кримінальної відповідальності, призначення покарання, звільнення від покарання та його відбування тощо), правоохоронні органи (під час затримання особи, яка вчинила злочин), окремі громадяни (у стані необхідної оборони)¹.

Отже, кримінально-правові засоби впливу на осіб, які вчинили злочини, – це спеціально передбачені КК України певні способи втручання держави в особі суду та правоохоронних органів, а також окремих громадян у злочинність з метою запобігання вчиненню ними нових злочинів. Указана мета досягається у тому числі за допомогою їх виправлення, що є кінцевим результатом реалізації щодо цих осіб кримінальної відповідальності та інших засобів, передбачених Кримінальним кодексом.

Таке визначення поняття кримінально-правових засобів впливу на осіб, які вчинили злочини, в літературі дано вперше, але його аналіз дозволяє виділити і розглянути основні ознаки цих засобів.

Перша ознака кримінально-правових засобів впливу на осіб, які вчинили злочини, характеризується тим, що зазначені засоби мають бути передбачені і чітко регламентовані КК. Це пов’язано з тим, що в цьому проявляється принцип законності для кримінального права, який прийнято виражати латинською формулою nullum crimen, sine lege – немає злочину без вказівки на це в законі. Як не може бути кримінально-правових наслідків вчинення злочину, не передбачених КК. Тільки закон про кримінальну відповідальність визначає, яке суспільно небезпечне діяння є злочином. Інакше кажучи, кримінальна відповідальність, покарання та інші кримінально-правові засоби впливу можуть мати місце лише за те конкретно вчинене особою діяння, що зазначене як злочин в Особливій частині КК. У ч. 1 ст. 2 КК України встановлено, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого законом про кримінальну відповідальність. Тому, якщо яке-небудь діяння прямо в КК не передбачено як злочин, його вчинення ні за яких умов не може тягти за собою кримінальну відповідальність, покарання та інші кримінально-правові засоби впливу. Застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено (ч. 4 ст. 3 КК).

Друга ознака кримінально-правових засобів впливу на осіб, які вчинили злочини, пов’язана з тим, що важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних відносин від злочинних посягань. Його виконання, в першу чергу, цілком залежить від визначення того, які суспільно небезпечні діяння є злочинними і які покарання та інші кримінально-правові засоби застосовуються до осіб, які їх вчинили (ст. 1 КК). І тому важливою ознакою розглядуваних засобів, що визначає їх соціальний зміст, є забезпечення стану захищеності найважливіших інтересів особи, суспільства і держави від злочинів. Вони мають виконати завдання належної охорони життя, здоров’я, честі, гідності, недоторканості і безпеки людини як найвищої соціальної цінності, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань і виступати засобами боротьби з ними.

Третя ознака кримінально-правових засобів впливу на осіб, які вчинили злочини, полягає в тому, що їх призначення – активне втручання у злочинність, щоб змінити її показники, зменшити вплив на суспільство злочинів різної спрямованості, усунути можливість криміналізації певних сфер громадської діяльності.

Четвертою ознакою розглядуваних засобів слід визнати те, що ці засоби мають змінити установки осіб, які вчинили злочини, або на соціально корисні, або на соціально нейтральні, що є запорукою відмови особи від злочинного способу життя.

П’ята ознака – право на застосування кримінально-правових засобів впливу надається відповідним суб’єктам, коло яких визначається КК України. Так, відповідно до ч. 4 ст. 44 КК звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом, здійснюються виключно судом. Згідно з ч. 2 ст. 36 КК кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади¹.

Шоста ознака – розглядувані засоби застосовуються виключно до осіб, які вчинили злочини, а у разі необхідної оборони до особи, яка посягає на охоронювані законом права та інтереси особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання.

Остання ознака кримінально-правових засобів впливу на осіб, які вчинили злочини, виявляється в їх особистому характері. Це означає, що застосування вказаних засобів можливе тільки щодо самого винного. Вони не можуть бути застосовані до інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлення волі; конфіскації підлягає тільки майно, що належить особисто засудженому, затримати можна лише особу, яка вчинила злочин.

Отже, викладені ознаки дозволяють визначити саме ті кримінально-правові засоби, що складають певну систему засобів впливу на осіб, які вчинили злочини, передбачену законом України про кримінальну відповідальність і покликану протидіяти злочинності.

Практично кожен об’єкт може бути розглянутий як система. Основні системні принципи: цілісність – принципова незвідність властивостей системи до суми властивостей складових її елементів і невиводимість з останніх властивостей цілого, залежність кожного елемента, властивостей та відносин системи від його місця, функцій тощо всередині цілого; структурність – можливість опису системи через установлення її структури, тобто мережі зв’язків і відносин системи, обумовленість поведінки системи поведінкою її окремих елементів і властивостями її структури; взаємозалежність системи і середовища; ієрархічність – кожний компонент системи у свою чергу може розглядатися як система, а ця система є одним із компонентів ширшої системи; множинність опису – завдяки принциповій складності кожної системи її адекватне пізнання вимагає побудови безлічі різних моделей, кожна з яких описує лише певний аспект системи тощо¹.

Отже, система кримінально-правових засобів впливу на осіб, які вчинили злочини, представляє собою сукупність спеціально передбачених КК України певних способів втручання держави в особі суду та правоохоронних органів, а також окремих громадян у злочинність з метою запобігання вчиненню ними нових злочинів, а також їх виправлення. Ці засоби знаходяться у взаємних відносинах і зв’язках один з одним, що утворюють певну цілісність, єдність.

Виникає дуже складне питання щодо віднесення тих чи інших засобів кримінально-правового впливу до цієї системи. Аналіз наукової та навчальної літератури свідчить про відсутність згадки про таку систему. В.К. Грищук, обмежується лише перерахуванням кримінально-правових засобів впливу, до яких він відносить:

– звільнення від кримінальної відповідальності (статті 44–49, 97 КК);

– покарання (статті 50–73, 98–103 КК);

– звільнення від покарання (статті 74, 83–87 КК, а також ч. 7 п. 8 Постанови ПВСУ “Про практику призначення судами кримінального покарання” від 24 жовтня 2003 року № 7);

– звільнення від відбування покарання (статті 2, 75, 79–81, 83; ч. 2 ст. 84, статті 86, 87, 104, 106, 107 КК; Закон України “Про застосування амністії в Україні” від 01.10.96 р.; статті 2, 5 “Положення про порядок здійснення помилування” від 19.07.2005 р.);

– пом’якшення покарання: а) заміна покарання більш м’яким; б) заміна невідбутої частини покарання більш м’яким;

– судимість (статті 88–91, 108 КК);

– примусові заходи медичного характеру та примусового лікування (статті 92–96 КК);

– примусові заходи виховного характеру (статті 97, 105 КК)¹.

На нашу думку, система кримінально-правових засобів повинна включати як свої підсистеми чотири групи заходів. Перша з них –різні види заохочення у кримінальному праві (добровільна відмова при незакінченому злочині (ч. 2 ст. 17); добровільна відмова співучасників (ч. 2 ст. 31); обставини, що виключають злочинність діяння (ч. 1 ст. 36, ч. 1 ст. 39, ч. 1 і 2 ст. 43); звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45); звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46); звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки (ст. 47); звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із зміною обстановки (ст. 48); звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 49); обставини, що пом’якшують покарання (з’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину; добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди; вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності; виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених КК (пп. 1, 2, 8, 9 ч. 1 ст. 66), призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом у разі сукупності вищезазначених пом’якшуючих обставин (ст. 69), призначення покарання за наявності обставин, що пом’якшують покарання (ст. 69¹); звільнення від покарання та його відбування (ч. 4 ст. 74), звільнення від відбування покарання з випробуванням (ч. 1 ст. 75); правові наслідки звільнення від відбування покарання з випробуванням (ч. 2 ст. 78); звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років (ч. 4 і 5 ст. 79), умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81), заміна невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82), звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ч. 4 і 5 ст. 83), звільнення від покарання на підставі закону України про амністію або акта про помилування (ст. 85–87), зняття судимості (ст. 91), звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру щодо неповнолітніх (ч. 1 ст. 97), звільнення від відбування покарання з випробуванням щодо неповнолітніх (ст. 104), звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру щодо неповнолітніх (ст. 105), умовно-дострокове звільнення від відбування покарання щодо неповнолітніх (ст. 107). До заохочувальних норм позитивної посткримінальної поведінки належать спеціальні види звільнення особи від кримінальної відповідальності після вчинення нею злочинів, передбачених: ч. 2 ст. 111 «Державна зрада», ч. 2 ст. 114 «Шпигунство», ч. 3 ст. 175 «Невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших, установлених законами виплат», ч. 4 ст. 212 «Ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів)», ч. 4 ст. 212¹ «Ухилення від сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»; ч. 2 ст. 255 «Створення злочинної організації», ч. 2 ст. 258³ «Створення терористичної групи чи терористичної організації», ч. 6 ст. 260 «Створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань», ч. 3 ст. 263 «Незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами», ч. 4 ст. 289 «Незаконне заволодіння транспортним засобом», ч. 4 ст. 307 «Незаконні виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збування наркотичних засобів або психотропних речовин», ч. 4 ст. 309 «Незаконні виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту», ч. 4 ст. 311 «Незаконні виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збування прекурсорів», ч. 5 ст. 321 «Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, перевезення, пересилання, зберігання з метою збуту або збут отруйних чи сильнодіючих речовин або отруйних чи сильнодіючих лікарських засобів», ч. 3 ст. 369 «Давання хабара»).

Друга група заходів включає систему покарань як каральну реакцію держави на вчинення злочину з метою виправлення засудженого і запобігання нових злочинів.

Третя група заходів – система засобів безпеки в кримінальному праві – примусові заходи лікування, що мають некаральну сутність і застосовуються не за вчинення злочину, а у зв’язку з вчиненням забороненого законом про кримінальну відповідальність суспільно небезпечного діяння до осіб, які його вчинили, з метою забезпечення їх безпеки для себе і для суспільства в цілому, їх лікування, ресоціализації тощо.

До четвертої групи заходів слід віднести судимість як кримінально-правовий засіб впливу на осіб, які вчинили злочини і відбули призначене судом покарання.

Аналізуючи запропоновану систему кримінально-правових засобів впливу, можна дійти висновку, що покарання не є ні єдиним, ні навіть головним кримінально-правовим засобом протидії злочинним проявам. Різні види заохочення – це не винятки з «правила», а реальні альтернативи кримінальній відповідальності і (чи) покаранню – самостійні і дуже важливі, у багатьох випадках навіть кращі способи кримінально-правового впливу. Так, сукупний обсяг застосування альтернативних покаранню засобів кримінально-правового впливу в судовій практиці України помітно перевищує обсяг застосування передбачених ст. 51 КК видів покарань¹. Один тільки вид таких засобів – звільнення від відбування з випробуванням застосовується відносно більше половини осіб, засуджених судами України. До того ж і політика держави у сфері протидії злочинності все більше орієнтується на гнучке поєднання покарання та інших засобів кримінально-правового впливу, що не є покаранням, з перевагою на користь останніх.

Тому нами пропонується усунути протиріччя, закладені у Кримінальному кодексі України, сформулювавши ч. 2 статті 1 КК таким чином: «Для виконання завдань, передбачених частиною першою цієї статті, Кримінальний кодекс України визначає суспільно небезпечні діяння, що визнаються злочинами, і покарання та інші засоби кримінально-правові впливу, що застосовуються до осіб, які їх вчинили.» Крім того, на наш погляд, слід нормативно врегулювати не тільки поняття, зміст, мету покарання, їх види, порядок та умови призначення, але й також вирішити аналогічні питання відносно всіх інших засобів кримінально-правового впливу.

Для цього Кримінальний кодекс необхідно доповнити статтями 1¹ і 1² такого змісту:

«Стаття 1¹. Поняття засобів кримінально-правового впливу

1. Засоби кримінально-правового впливу, передбачені цим Кодексом, є реакцією держави на порушення встановлених ним кримінально-правових норм. Засоби кримінально-правового впливу застосовуються до особи, яка вчинила передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дію або бездіяльність), і полягають у передбаченій цим Кодексом негативній, справедливій і невідворотній оцінці (засудженні) вчиненого діяння та особи, яка його вчинила, а також у необхідних випадках – у позбавленні чи обмеженні прав і свобод цієї особи.

2. Засоби кримінально-правового впливу застосовуються з метою зміцнення законності і правопорядку, запобігання злочинам, а також виховання громадян у дусі неухильного додержання Конституції України та інших законів.

Стаття 1². Види засобів кримінально-правового впливу

Видами засобів кримінально-правового впливу є:

1) передбачені статтями 17 і 31 випадки добровільної відмова від доведення злочину до кінця;

2) передбачені пунктами 1, 2, 8, 9 ч. 1 ст. 66 цього Кодексу обставини, що пом’якшують покарання;

3) передбачені статтями 36, 39 і 43 цього Кодексу обставини, що виключають злочинність діяння;

4) передбачені статтями 69 і 69¹ цього Кодексу випадки призначення більш м’якого покарання, ніж встановлено це законом;

5) передбачені в розділах IX і XV цього Кодексу підстави та умови звільнення від кримінальної відповідальності;

6) передбачені в розділах XII і XV цього Кодексу підстави та умови звільнення від покарання;

7) передбачені в розділі XV цього Кодексу примусові заходи виховного впливу, що застосовуються до осіб, які вчинили злочин до моменту досягнення ними неповноліття;

8) передбачені в розділах X і XV цього Кодексу види покарання;

9) передбачені в розділі XIV цього Кодексу примусові заходи медичного характеру та примусове лікування;

10) судимість.»