18.2. Покарання, що виконуються Державною виконавчою службою Міністерства юстиції України

Штраф. Стаття 53 КК визначає штраф як грошове стягнення в доход держави, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині КК. Штраф може застосовуватися як основне або як додаткове покарання.

Штраф як основний вид покарання призначався: у 2002 році 10510 засудженим особам (або 5,4 % від загальної кількості засуджених у тому році судами України); у 2003 році – 8915 особам (4,4 %); у 2004 році – 11393 особам (5,6 %); у 2005 році – 11668 особам (6,6 %); у 2006 році – 14196 особам (8,8 %). При цьому за цей же період штраф як додаткове покарання застосовувався: у 2002 році щодо 50 осіб (або 0,03 % від загальної кількості засуджених у тому році судами України); у 2003 році – стосовно 42 осіб (0,02 %); у 2004 році – стосовно 235 осіб (0,1 %); у 2005 році – стосовно 158 осіб (0,09 %); у 2006 році – стосовно 165 осіб (0,1 %).

За своїм змістом штраф як покарання має майновий характер². Деякі автори вважають, що називати штраф майновим покаранням не можна, оскільки це «не є точним, оскільки безпосередній вплив при виконанні цього покарання здійснюється не на майно чи майнові права, а на фінансові інтереси засудженого»¹. С такою точкою зору важко погодитися, тому що відповідно до ч. 2 ст. 181 ЦК України гроші визнаються рухомим майном. Крім того, застосування штрафу в будь-якому випадку впливає на майновий стан засудженого. Як справедливо зазначає О. Л. Цвєтинович, штраф є покаранням, що обмежує право власності засудженого, так як в цьому разі держава вилучає частину майна, що належить йому на праві власності, в грошовій формі².

Отже, штрафом є кримінально-правовий засіб примусового характеру, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає у передбаченому законом обмеженні її права власності на певну суму грошових коштів³.

За загальним правилом, суд визначає розмір штрафу в межах від тридцяти до тисячі неоподаткованих мінімумів доходів грома­дян (далі – НМДГ). Цей розмір може бути вищим у разі, якщо це передбачено санкцією статті (частини статті) Особливої частини КК. Так, вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 203¹ КК карається штрафом від 1000 до 5000 НМДГ, ч. 1 ст. 204 – від 500 до 1050 НМДГ, ч. 2 ст. 204 – від 1000 до 2000 НМДГ, ч. 1 ст. 205 – від 1000 до 2000 НМДГ, ч. 1 ст. 209¹ – від 1000 до 2000 НМДГ, ч. 2 ст. 212 – від 500 до 2000 НМДГ, ч. 2 ст. 212¹ – від 500 до 2000 НМДГ, ст. 218 – від 500 до 2000 НМДГ, ст. 220 – від 2000 до 3000 НМДГ, ч. 2 ст. 229 – від 1000 до 2000 НМДГ, ч. 3 ст. 229 – від 2000 до 3000 НМДГ, ч. 1 ст. 368 – від 750 до 1500 НМДГ. При визначенні розміру штрафу суд враховує тяжкість вчиненого злочину та май­новий стан винного. Майновий стан винного є поняттям оціночним, оскільки КК не визначений його зміст. Для оцінки майнового стану винного слід, зокрема, враховувати розмір: а) заробітної плати, пенсії або стипендії винного; б) грошових доходів від його підприємницької та іншої законної діяльності; в) доходів у вигляді відсотків за банківськими вкладами; г) доходів від цінних паперів; д) доходів від земельної ділянки; е) нерухомого та іншого майна, а також наявність на утриманні непрацездатних осіб. Сума штрафу обчислюється виходячи з офіційно встановленого неоподаткованого мінімуму доходів громадян.

Мінімальні та максимальні розміри штрафу визначаються у зарубіжних країнах (як у Загальній, так і в Особливій частинах КК) так: а) в абсолютних сумах; б) в умовних одиницях; в) у відсотках до заподіяної шкоди або кратне отриманому доходу тощо.

В абсолютних сумах штраф установлений в Китаї, про що чітко зазначено в санкціях статей Особливої частини КК¹. У Болгарії конкретні суми штрафів (у левах) визначаються також в Особливій частині, однак згідно з ч. 1 ст. 47 КК штраф, у будь-якому разі, не може бути меншим 0,5 лева. Сума штрафу згідно КК Голландії не повинна бути меншою п’яти гульденів. Штраф, призначений за карне правопорушення, не повинний бути більше максимуму зазначеної категорії за це правопорушення. Кримінальний кодекс Японії розрізняє два види штрафу: «штраф» і «малий штраф» (ст. 15, 17 КК). Останній визначається в сумі від 1 тисячі до 10 тисяч ієн. Для штрафу встановлена лише нижча межа – 10 тисяч ієн.

В Англії штраф може застосовуватися за злочини невеликої тяжкості і також визначається в абсолютних грошових одиницях: від 25 до 1000 фунтів стерлінгів ².

Статті 48 КК Швейцарії в закріплює положення, згідно з яким якщо закон чітко не визначає іншого, то максимальний розмір штрафу складає 40000 франків, а якщо особа діє з корисливих мотивів, суддя не зв’язаний цим максимальним розміром штрафу³.

Найрозповсюдженішим у світі способом установлення штрафу є його визначення в умовних одиницях ⁴. Причому ці одиниці дуже різноманітні. У таких країнах, як Азербайджан, Бєларусь, Латвія, Узбекистан обліковою одиницею для визначення штрафу є мінімальний місячний розмір оплати праці. Причому, потрібно відзначити, що до прийняття Федерального закону № 162-ФЗ від 21 листопада 2003 р., яким були внесені зміни і доповнення до Кримінального кодексу Російської Федерації, обліковою одиницею для визначення розміру штрафу в Росії також був мінімальний розмір оплати праці. У Казахстані (ч. 2 ст. 40 КК) – «місячний розрахунковий показник, установлений законодавством».

В Естонії та європейських країнах «далекого» зарубіжжя «еталоном» обчислення штрафу найчастіше виступає не мінімальний місячний, а денний заробіток (доход) конкретного винного. Так, у Кримінальному кодексі ФРН призначення покарання у виді штрафу визначається §40. Штраф призначається в денних ставках і складає мінімум п’ять, а якщо закон не встановлює інше, максимум триста шістдесят повних денних ставок, розмір якої визначає суд з урахуванням особистого і майнового стану особи. При цьому суд виходить, як правило, з чистого доходу, що особа має чи могла мати в середньому за день. Денна ставка встановлюється мінімум у дві німецькі марки і максимум у десять тисяч німецьких марок. Таким чином, загальний розмір штрафу за КК ФРН складає: мінімум (5 ставок по 2 марки) – 10 марок, максимум (360 ставок по 10 тисяч марок) – 3 млн. 600 тисяч марок¹. Причому доходи особи, його майно та інші джерела існування можуть враховуватися для визначення денної ставки. У рішенні суду вказується кількість і розмір денних ставок ².

Згідно зі ст. 33 КК Польщі штраф призначається у ставках денного заробітку шляхом визначення кількості ставок і величини однієї ставки. При цьому найменша кількість ставок дорівнює десяти, максимальна – трьомстам шістдесяти. При визначенні розміру денної ставки суд виходить з доходів винної особи, його особистих і сімейних умов, майнового стану і можливості одержання заробітку. Денна ставка призначається у межах від десяти до двох тисяч злотих³.

Данія (§51 КК) і Франція (п. 3 ст. 131-3 КК) для розрахунків штрафу використовують так називаний «штрафо-день» (причому у Франції він є навіть самостійним видом покарання). У Франції покарання у виді штрафо-днів полягає в обов’язку засудженого регулярно вносити до державного бюджету певні грошові суми. Розмір щоденного внеску встановлюється судом з урахуванням доходів і майнових обов’язків підсудного і не може перевищувати двох тисяч франків. Кількість штрафо-днів визначається з урахуванням обставин злочинного діяння, але не може перевищувати 360 днів¹.

Відповідно до ч. 2 ст. 50 КК республіки Білорусь розмір штрафу визначається з урахуванням розміру мінімальної заробітної плати, встановленої на день постановлення вироку залежно від характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину і майнового стану засудженого. При цьому розмір штрафу за злочини, що не представляють великої суспільної небезпеки, може призначатися в межах від п’ятдесяти до п’ятисот мінімальних заробітних плат, за менш тяжкі злочини – від трьохсот до однієї тисячі мінімальних заробітних плат. Мінімальні і максимальні межі збільшуються в два рази, якщо злочин вчинений з корисливих мотивів.

При визначенні штрафу шляхом встановлення всього чи частини доходу засудженого за певний період (що також характерно для деяких держав на пострадянському просторі), межі такого періоду коливаються від двох тижнів до року (наприклад, див. ч. 2 ст. 79 КК Республіки Казахстан). Якщо порівнювати Казахстан і Росію, то в Кримінальному кодексі останньої максимальна межа вище, ніж у Казахстані і складає 5 років, але мінімальна межа в цих країнах однакова – 2 тижні (ч. 2 ст. 46 КК РФ).

Серед європейських країн «далекого» зарубіжжя лише Іспанія встановлює штраф подібним чином, визначаючи його в заробітку засудженого за період від п’яти днів до двох років (ч. 2 ст. 50 КК). При цьому щоденна квота не може бути меншою за 200 песет (1,2 євро) і більшою за 50 тисяч песет (300 євро).

Прагнучи забезпечити більш тісний зв’язок між злочином і покаранням, а також паралельно покладаючи на штраф деякі компенсаційні функції, законодавець деяких країн встановлює й інші способи обчислення штрафу. Насамперед – кратно до заподіяної злочином шкоди чи отриманої злочинцем вигоди. Так, ст. 33 КК Іспанії передбачає положення, відповідно до якого штраф визначається в сумі, «пропорційній шкоді». Параграф 357 (п. «b») Зводу законів США встановлює штраф, заснований «на доході чи шкоді», «але не більше подвійного розміру доходу чи шкоди».

Цікавим є законодавчий досвід Китаю. Розділ 3 КК КНР² передбачає відповідальність за «злочини, пов’язані з порушенням порядків соціалістичного ринку». Санкції ст. 140–146 містять вказівку на штраф у сумі від половини до дворазового розміру вартості реалізованої продукції, а ст. 147–148 – до триразового розміру реалізованої продукції. Санкція ст. 153 «Контрабанда» КК КНР, крім іншого, передбачає штраф «від дворазового до шестиразового розміру прихованих від сплати податків». Стаття 159 КК КНР за фіктивне підприємництво передбачає, зокрема штраф у розмірі від 2 до 10 відсотків «від величини фіктивно внесеного капіталу чи повернутого собі капіталу». Штраф за незаконну емісію (ст. 160) може складати від 1 до 5 відсотків величини отриманого в такий спосіб капіталу.

У КК більшості країн поряд з основними покараннями передбачаються додаткові. Як правило, до останніх відноситься й штраф. Разом з тим розмір і порядок обчислення штрафу звичайно не залежать від того, чи є штраф основним чи додатковим покаранням¹. У деяких країнах (Азербайджан, Казахстан, Росії²) застосування штрафу як додаткового покарання можливо лише тоді, коли він спеціально передбачений у санкціях норм Особливої частини. В інших країнах (Бєларусь, Латвія, Естонія) такого обмеження немає.

Кримінальний кодекс Австрії (§ 43а) передбачає поєднання штрафу не з умовним засудженням, а з умовним звільненням. Якщо засуджений відбуває позбавлення волі від 6 місяців до двох років, то частину позбавлення волі, що залишилася, суд може замінити штрафом до 360 денних ставок. У такому разі невідбута частина позбавлення волі вважається умовною.

Отже, в законодавствах про кримінальну відповідальність закордонних країнах штрафу приділяється значне місце в системі покарань, а підстави й умови його призначення досить детально врегульовані в КК. Досвід деяких країн у правовому регулювання розглядуваного виду покарання може бути корисним й для України.

Частиною 5 статті 53 КК передбачається заміна несплаченої суми штрафу. Так, У разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку: десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством НМДГ, або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством НМДГ, але на строк не більше двох років. Заміна несплаченої суми штрафу іншим покаранням не допускається.

Законодавець передбачив більш сприятливі умови для виплату штрафу, увівши до ст. 53 КК положення, згідно з яким, ураховуючи майновий стан особи, суд може призначити штраф з розстрочкою виплати певними частинами строком до трьох років¹.

Якщо санкція статті (частини статті) не передбачає основного покарання у виді штрафу, він може бути призначений лише в порядку переходу до більш м’якого виду покарання за наявності підстав, передбачених ст. 69 КК. У цьому разі штраф призначається в розмірах, визначених ч. 2 ст. 53 КК, – від 30 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян². Штраф може застосовуватися як додаткове покарання і при звільненні від відбування основного покарання з випробуванням (ст. ст. 75, 77 КК).

Застосовування штрафу до неповнолітніх, які вчинили злочини, регулюється ст. ст. 98 і 100 КК.

Слід зазначити, що кримінальні кодекси інших країн також містять особливі межі і правила призначення штрафів для неповнолітніх. Так, наприклад, у Болгарії і Данії до неповнолітнього штраф узагалі не може застосовуватися. В інших країнах максимальний розмір штрафу для неповнолітніх істотно нижчий, ніж для дорослих: у 4 рази – у Латвії, у 5 разів – в Узбекистані, у 10 разів – у Республіці Білорусь, у 17 разів – в Азербайджані, нарешті, у 40 разів – у Казахстані. Кримінальний кодекс України встановлює максимальний розмір штрафу для неповнолітніх у два рази нижчий, ніж для дорослих.

Порядок виконання покарання у виді штрафу регламентується нормами глави 5 КВК України. Ст. 26 КВК передбачає три основні способи реалізації цього виду покарання: 1) шляхом добровільної сплати суми штрафу засудженим; 2) шляхом примусового стягнення суми штрафу уповноваженим державним органом; 3) шляхом заміни штрафу покаранням іншого виду³.

Відповідно до ч. 1 ст. 26 КВК України на засудженого покладається обов’язок у місячний строк після набрання вироком суду законної сили сплатити штраф та повідомити про це відповідний суд шляхом подання документа про сплату штрафу. Таким чином, насамперед закон надає засудженому можливість сплатити штраф у добровільному порядку. У разі, якщо засуджений у вказаний вище строк не сплатив штраф добровільно, згідно з ч. 2 ст. 26 КВК України, стягнення штрафу проводиться примусово Державною виконавчою службою на підставі виконавчого листа, виданого судом, який постановив вирок, з такими особливостями: 1) у постанові про відкриття виконавчого провадження державний виконавець не встановлює строк для добровільного виконання ви­року суду; 2) засуджений звільняється від сплати виконавчого збору. Отже, виконання покарання у виді штрафу в таких випадках, відповідно до вимог ст. 12 та ч. 2. ст. 26 КВК, покладається на органи Державної виконавчої служби (далі – ДВС), які здійснюють свої повноваження на підставі та у порядку, пе­редбачених Законом «Про державну виконавчу службу»¹.

Особа, яка ухиляється від сплати штрафу, підлягає кримі­нальній відповідальності за ч. 1 ст. 389 КК.

Конфіскація майна. Відповідно до ч. 1 ст. 59 КК України покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються. Частина 2 ст. 52 КК встановлює, що цей вид покарання відноситься до додаткових покарань.

Додаткове покарання у виді конфіскації майна суди застосували у 2007 році до 5,7 тис. засуджених, що на 8,4 % більше, ніж у 2006 році, або 36 % (у 2006 р. – 34,2 %) від кількості засуджених за статтями КК, санкцією яких передбачено застосування конфіскації.

Конфіскація (від латинського confіscatіo – відібрання в скарбницю) майна є повною або частковою. Заміна майна, що конфіскується, на еквівалентну гро­шову суму не допускається.

Особливістю застосування конфіскації майна є те, що вона: 1) може бути призначена лише у випадках, прямо передбачених в Особливій частині КК; 2) встановлена за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини. Корисливим тяжким або особливо тяжким зло­чином може бути визнаний будь-який із злочинів, визначених у ч. ч. 4 чи 5 ст. 12, якщо його вчинено з корисливих мотивів². За КК 1960 року конфіскація майна передбачалася не лише за вчинення тяжких або особливо тяжких корисливих злочинів, але у ч. 2 ст. 35 було чітко зафіксовано, що вона може бути призначена тільки у випадках, передбачених цим Кодексом¹.

У санкціях статей Особливої частини КК є вказівки на так називану «спеціальну конфіскацію». Так, наприклад, санкцією статті 203¹ КК передбачена можливість конфіскації дисків для лазерних систем зчитування, матриць, обладнання чи сировини для їх виробництва. Однак у всіх випадках при розслідуванні злочинів питання щодо знарядь злочину, грошей, цінностей та інших речей, нажитих злочинним шляхом, грошей, цінностей та інших речей, які були об’єктом злочинних дій, вирішуються у порядку, передбаченому ст. 81 КПК². Так, Пленум Верховного Суду України у абз. 2 п. 13 постанови «Про судову практику у справах про контрабанду та порушення митних правил» зазначив, що санкціями статей 201, 305 КК передбачено обов’язкову конфіскацію предметів контрабанди. Предмети зі спеціально виготовленими сховищами та транспортні засоби, які використовувалися для приховування контрабандного товару при переміщенні через митний кордон, можуть бути конфісковані на підставі ст. 81 КПК України за умови визнання їх речовими доказами³.

Особливістю процесу забезпечення конфіскації є те, що способи забезпечення можливого призначення цього виду покарання подібні до тих, що має право застосовувати державний виконавець до боржника, забезпечуючи виконання судових рішень. До цих способів належать накладення слідчим арешту на майно, його опис і передача на зберігання. Найістотніші відмінності між способами забезпечення можливої конфіскації майна і примусовими заходами, які реалізуються в процесі виконавчого провадження, полягають у тому, що способами забезпечення можливої конфіскації майна створюються гарантії можливого виконання, а примусовими заходами державного виконавця досягається саме виконання⁴. Приховування майна, що піддягає конфіскації або на яке накладено арешт чи яке описано, утворює склад злочину, передбаченого ст. 388 КК України.

Відповідно до ст. 48 КВК України суд, який постановив вирок, що передбачає як додаткове покарання конфіскацію майна, після набрання ним законної сили надсилає виконавчий лист, копію опису майна і копію вироку для виконання Державній виконавчій службі, про що сповіщає відповідну фінансову установу. У разі відсутності у справі опису майна засудженого надсилається довідка про те, що опису майна не проводилося. Виконання покарання у виді конфіскації майна здійснюється Державною виконавчою службою¹ за місцезнаходженням майна відповідно до Закону України «Про виконавче провадження»².

У ч. 3 ст. 59 КК вказано, що Перелік майна, яке не підлягає конфіскації, визначається законом України. У ст. 49 КВК України законодавець закріплює види майна засудженого, які можуть підлягати конфіскації за вироком суду. Відповідно до ч. 1 ст. 49 КВК, конфіскації підлягає майно, яке є власністю засудженого, у тому числі його частка у спільній власності, статутному фонді суб’єктів господарської діяльності, гроші, цінні папері та інші цінності, включаючи ті, що знаходяться на рахунках і на вкладах чи на зберіганні у фінансових установах, а також майно, передане засудженим у довірче управління. Разом з тим, у ч. 2 ст. 49 КВК міститься застереження: не підлягає конфіскації майно, що належить засудженому на правах приватної власності чи є його часткою у спільній власності, необхідне для засудженого та осіб, які перебувають на його утриманні. У цій же частині закріплена норма, яка визначає, що перелік такого майна встановлюється законодавством. Такий Перелік міститься у додатку до КК України 1960 року³.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Конфіскація майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є приватною власністю засудженого⁴.

При виконанні конфіскації майна засудженого за вироком суду державний виконавець виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, якщо виконавчий лист відповідає вимогам статті 19 Закону «Про виконавче провадження», з доданням до нього копії вироку суду, протоколу накладення арешту на майно і опису майна або протоколу про відсутність майна, яке підлягає опису, або довідки суду про їх відсутність у кримінальній справі, а при потребі й копії постанови про накладення арешту на майно. При виконанні конфіскації майна за постановами суду державний виконавець виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, якщо постанова суду відповідає вимогам статті 19 Закону, з доданням до неї протоколу вилучення майна, яке підлягає конфіскації.

Не підлягає конфіскації і не включається до акта опису й арешту майно, на яке за законом не може бути звернено стягнення.

Після виконання виконавчого документа про конфіскацію майна державний виконавець робить відповідні відмітки про виконання у виконавчому документі і повертає його відповідному суду.

Засуджений може бути звільнений від конфіскації майна за амністією (ст. 86 КК), якщо до дня набрання чинності закону про амністію не був виконаний вирок суду в частині конфіскації майна.

Конфіскація як вид покарання не застосовується до неповно­літніх (ст. 98). КК УРСР 1960 року допускав застосування цієї міри й до неповнолітнього¹.

М. П. Черненок досліджуючи проблеми теорії і практики виконання майнових покарань, встановив, що реальність виконання покарання у виді конфіскації майна складає менше 10%. Це пояснюється тим, що по-перше, слідчі і дізнавачі нерідко несвоєчасно вживають заходів щодо накладення арешту на майно підозрюваних й обвинувачених, що дає можливість приховання майна, яке підлягає конфіскації. По-друге, труднощі виконання покарання у виді конфіскації майна визначаються контингентом громадян, відносно яких застосовується цей вид покарання. До зазначеної категорії нерідко належать особи без певного місця проживання, хворі на алкоголізм і наркоманію. У перерахованого контингенту майно, як правило, відсутнє. Крім того, до цієї категорії належать й особи, що професійно займаються підприємницькою діяльністю. Як правило, усе майно таких осіб на законних підставах оформлено на родичів або на довірених осіб. Тобто це покарання перетворилося по суті на формальність, дотримання якої вимагає законодавство про кримінальну відповідальність. На підставі вищезазначеного М. П. Черненок висловив пропозицію стосовно виключення покарання у виді конфіскації майна з системи покарань, що передбачена чинним КК України¹.

Така пропозиція є слушною, оскільки в міжнародному кримінальному праві існує два види конфіскації – загальна і спеціальна. Загальна стосується конфіскації усього майна засудженого, за винятком майна, перелік якого визначається законом. У багатьох країнах така конфіскація заборонена Конституціями цих країн. Україна ніяк не бажає розставатися з нею. На наш погляд, має залишитися лише спеціальна конфіскація, яка передбачає безоплатне вилучення того майна, що використовувалося для вчинення злочину чи було отримано злочинним шляхом. У міжнародній практиці спеціальна конфіскація, як правило, застосовується при вчинені злочинів, пов’язаних з легалізацією злочинних доходів, фінансуванням тероризму, а також нелегальним обігом наркотиків. Отже, законодавству України слід відмовитися від загальної конфіскації майна як виду покарання, а залишити лише її спеціальний вид.