1.3. Принципи кримінального права

Кримінальному праву України, як і будь-якій іншій галузі права, притаманні певні принципи – це основні, провідні засади, ідеї, які закріплені в нормах права і визначають побудову всієї галузі права, окремих її інститутів, правотворчу і правозастосовчу діяльність. У загальній теорії права прийнято розрізняти дві групи принципів: 1) загальноправові, притаманні всім галузям права; 2) спеціальні (галузеві), характерні лише для окремих галузей права.

До загальноправових належать здебільшого ті принципи, які закріплені в Конституції України. Це: принцип суверенітету і незалежності України, цілісності і недоторканості її території (ст. 1, 2 Конституції), принцип поділу державної влади на виконавчу, судову і законодавчу (ст. 6 Конституції), принцип верховенства права (ст. 8 Конституції), принцип рівності громадян перед законом (ст. 24 Конституції), принцип законності (ст.ст. 29, 61, 62, 124 Конституції). До загальних принципів усіх галузей права відносять також принципи гуманізму та справедливості права.

До спеціальних принципів КПР слід віднести принцип відповідальності лише за вчинене суспільно небезпечне діяння, передбачене КК України¹, справедливості кримінальної відповідальності, принцип особистої відповідальності лише за наявності вини, принцип невідворотності кримінально-правового реагування на вчинення злочину, принцип економії кримінальної репресії. Ці принципи мають важливе значення у здійсненні політики у сфері протидії злочинності держави.

На жаль КК України не закріплює чітко визначені принципи, як наприклад, Кримінальний Кодекс Російської Федерації (далі – КК РФ). В КК РФ є спеціальний розділ, в якому закріплюються основні ідеї кримінальної політики держави².

Принцип законності прийнято виражати латинською формулою nullum crimen, sine lege – немає злочину без вказівки на це в законі. Тільки ЗКВ визначає, яке суспільно небезпечне діяння є злочином. Інакше кажучи, кримінальна відповідальність і покарання можуть мати місце лише за те конкретно вчинене особою діяння, що зазначене як злочин в Особливій частині КК. У ч. 1 ст. 2 КК України встановлено, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого законом про кримінальну відповідальність. Тому, якщо яке-небудь діяння прямо в КК не передбачено як злочин, його вчинення ні за яких умов не може тягти за собою кримінальну відповідальність і покарання. Застосування ЗКВ за аналогією заборонено (ч. 4 ст. 3 КК).

КК України закріплює принцип відповідальності особи лише за наявності її вини з урахуванням положень Конституції України. Так, ст. 62 Конституції України проголошує, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду відповідно до закону. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним чином, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Ст. 23 КК передбачає поняття вини та її форм – умислу і необережності, а в ст. 24 і 25 чітко визначені ці форми вини, без наявності яких неможлива кримінальна відповідальність. Тому, які б тяжкі наслідки не були заподіяні в результаті діяння особи, якщо не встановлено, що вона діяла винно (тобто умисно чи з необережності), кримінальна відповідальність виключається. Кримінальне право України виключає так зване об’єктивне ставлення, тобто відповідальність за наслідки, що настали, без наявності вини. З цим принципом тісно взаємодіє принцип особистої відповідальності за наявності вини особи. Останній є відображенням загальноконституційного принципу, відповідно до якого «юридична відповідальність особи має індивідуальний характер» (ч. 2 ст. 61 Конституції). Особистий характер відповідальності як принцип КПР полягає в тому, що тільки особа, яка вчинила злочин, може нести за нього кримінальну відповідальність і підлягати покаранню. Якої б тяжкості злочин не був вчинений, ніякі інші особи (у т. ч. родичі) не можуть бути притягнені до відповідальності, крім особи, винної в його вчиненні. Особистий (персональний) характер відповідальності випливає з багатьох норм КК. Так, у ст. 18 прямо зазначається, що суб’єктом злочину, тобто особою, яка може нести кримінальну відповідальність, є лише фізична особа, яка обов’язково є осудною і досягла віку, з якого можлива кримінальна відповідальність. Особистий характер відповідальності полягає також у тому, що саме покарання носить персональний, особистий характер і може застосовуватися лише до конкретної особи, яка визнана судом винною у вчиненні злочину.

Принцип справедливості (індивідуалізації) кримінальної відповідальності і покарання вимагає, щоб кримінальна відповідальність і призначення покарання були максимально конкретизовані, індивідуалізовані, виходячи із конкретних обставин вчиненого злочину з урахуванням особи винного, ступеня тяжкості вчиненого злочину та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Чим тяжкіший злочин вчинено, чим суспільно небезпечніший є винний, тим суворіша кримінальна відповідальність має наставати і тим суворішим є має бути призначене покарання. І навпаки, при вчиненні злочинів, що не є тяжкими, коли особа винного не вимагає суворого покарання, кримінальна відповідальність пом’якшується, призначається менш суворе покарання, а іноді на підставі розглядуваного принципу особа звільнюється від кримінальної відповідальності або від покарання. У КК цей принцип закріплений у багатьох нормах. Так, у статтях Особливої частини КК, що передбачають відповідальність за окремі злочини, виділені злочини з обтяжуючими і пом’якшуючими ознаками, встановлені досить широкі межі санкцій. Це дає можливість суду враховувати ступінь тяжкості вчиненого особою злочину, особу винного, пом’якшуючі та обтяжуючі обставини під час призначення покарання.

Принцип невідворотності кримінально-правового реагування на вчинення злочину полягає в тому, що: 1) до кожної особи, в протиправних діяннях якої є склад злочину, мають бути застосовані кримінально-правові засоби впливу; 2) така особа не може бути покарана за один і той самий злочин двічі. У цьому принципі закладено також загальну і спеціальну превенції норм кримінального права.

Принцип гуманізму пов’язаний з піклуванням держави про безпеку людини, з людяністю та повагою до людської гідності. Він полягає в тому, що закон про кримінальну відповідальність заперечує жорстокі, болісні та тілесні покарання, не має на меті помститися (око за око, зуб за зуб) особі, яка вчинила злочин, заподіяти їй фізичні страждання. Держава при застосуванні до особи, яка вчинила злочин, покарання прагне повернути цю особу до суспільства, колективу, сім’ї виправленою. Санкції статей Особливої частини КК відповідають ступеню небезпеки злочину. Гуманізм кримінального права полягає й в тому, що стосовно особи, яка вчинила злочин і не становить великої суспільної небезпеки, КК передбачає покарання, не пов’язані з ізоляцією засудженого від суспільства, колективу та сім’ї. Принцип гуманізму найповніше проявляється щодо неповнолітніх злочинців, вагітних жінок та жінок, які мають дітей певного віку (особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх регулюються розділом ХV Загальної частини КК України).

Принцип економії кримінально-правової репресії, на думку М. Й. Коржанського, – це практичне визначення оптимальної, найбільш відповідної рівню економічного та культурного розвитку суспільства, межі, відокремлюючої злочин від незлочинного, межі між криміналізацією та декриміналізацією злочинів¹. Інакше кажучи, законодавець із усіх правопорушень виокремлює тільки ті діяння, які за рівнем суспільної небезпеки потребують боротьби з ними кримінально-правовими засобами, і включає їх до законодавства про кримінальну відповідальність. Необхідність знаходження певних критеріїв, які б розмежували злочинне від незлочинного має наукове і практичне значення. Це пов’язане з тим, що, по-перше, закон, який до злочинів відносить суспільно нешкідливі діяння, сам набуває характеру злочинного, а по-друге, перевантаження ЗКВ призводить до його часткового незастосування у зв’язку з тим, що правозастосовчі органи не в змозі забезпечити виконання приписів КК.

Так, наприклад, незаконне виготовлення алкогольних напоїв, до яких належить і вино, передбачає відповідальність за ч. 2 ст. 204 КК. Але в усьому світі найкраще вино виготовляється приватними виноробами. Кримінальні кодекси в цивілізованих країнах не передбачають за це покарання. У цьому разі законодавець має не перебільшувати можливості закону про кримінальну відповідальність, а належним чином врегулювати та легалізувати такий вид діяльності.

Цей принцип повинний знаходити реалізацію не лише в правотворчій (в процесі криміналізації та декриміналізації злочинів), але й в правозастосовній діяльності. Це кореспондується з рекомендаціями, які містяться в пунктах 2.1, 2.2, 2.3 Мінімальних стандартних правил ООН стосовно заходів, не пов’язаних з тюремним ув’язненням (Токійські правила), прийнятих Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 45/110 від 14 грудня 1990 року, щодо застосування такого виду покарання, як штраф, передбачено враховувати його адекватність матеріальному стану покараного та можливість заміни ув’язнення, де це можливо, штрафом.

Так, суд застосовуючи покарання за вчинення конкретного злочину до особи, винної у його вчиненні, за наявності можливості (з урахуванням всіх обставин справи і особи винного) виправлення її без призначення покарання чи з призначенням покарання, не пов’язаного з позбавленням або обмеженням волі, повинен «економити кримінальну репресію». Тобто, використовувати будь-яку законну підставу, щоб не застосовувати більш тяжке покарання. Наприклад, стаття 69 КК містить умови і підстави призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, інститут звільнення особи від кримінальної відповідальності та низка інших кримінально-правових норм створюють відповідну законодавчу базу для втілення розглянутого принципу у життя.