7.4. Причинний зв’язок та його кримінально-правове значення

Злочинне діяння має певні форми зовнішнього вираження, що виявляються у вчиненні суспільно небезпечного діяння. При цьому, внаслідок вчинення злочину відбувається вплив на матеріальний світ, результатом якого є зміни в об’єктивній дійсності, що заподіюють шкоду і представляють підвищений ступінь суспільної небезпеки. Ця обставина обумовлює злочинність вчиненого. Отже, заподіяння шкоди при вчиненні злочину відбувається не само по собі, а пов’язано з протиправною поведінкою винного. Завдяки цій обставині, для покладення на особу заходів кримінальної відповідальності необхідно встановити не тільки факт вчинення діяння і настання наслідків, але й також наявність причинного зв’язку між ними.

Як відомо, причинний зв’язок – це філософська категорія. Наука КПР використовуючи ті чи інші філософські положення, зазвичай, не створює якісно нового поняття причинного зв’язку, а лише вирішує цю проблему з урахуванням специфіки КПР.

У кримінально-правовому розумінні причинний зв’язок означає, що злочинний наслідок є результатом суспільно небезпечного, протиправного і винного діяння суб’єкта злочину. За простою схемою це виглядає так: одне явище (суспільно небезпечне діяння) породжує інше явище (злочинний наслідок). Звідси випливає: не має діяння – не настають і наслідки. Якщо ж, навпаки, суспільно небезпечні наслідки настали незалежно від того, чи було вчинено діяння, причинний зв’язок відсутній. Але вирішення цього питання ускладнюється тим, що у ланцюгу взаємопов’язаних явищ може бути дуже багато обставин, тому досить важко встановити, які саме з них є юридично значущими причинами наслідку. Враховуючи важливість цих питань, кримінально-правовою наукою розроблено різні концепції щодо проблеми причинного зв’язку. Основними серед них вважаються: 1) теорія причинності (conditio sine qua non). Деякі науковці цю теорію називають – теорією еквівалентної причинності; 2) теорія адекватної причинності; 3) теорія необхідного спричинення¹.

Теорія причинності – conditio sine qua non (умова, без якої не; необхідна умова), виникла в першій половині 19 століття у Німеччині і мала широке визнання, а деякі її положення не втратили свого значення і сьогодні (зокрема в англосаксонській системі кримінального права), хоча ця система додержується здебільшого теорії «головної», «найближчої» причини.

За теорією причинності діяння людини знаходиться у причинному зв’язку з даною подією, якщо воно є необхідною умовою настання цієї події. При цьому причиною будь-якої події є, разом з діянням людини, кожна необхідна для її настання умова, що знаходиться в ланцюжку причинності. Теорія, що розглядається, встановила загальні правила: причиною певного наслідку має вважатися таке діяння людини, яке є однією з достатніх умов настання такого наслідку за наявності суб’єктивної умови – усвідомлення особою того, що нею вчиняється, і передбачення нею наслідків вчиненого².

Недоліком теорії conditio sine qua non було те, що вона не давала відповіді на питання про причинний зв’язок щодо наслідків, які виникли за допомогою інших сил. За своїм змістом ця теорія дозволяла вважати діяння людини достатньою причиною дуже віддалених наслідків, які сталися від інших, сторонніх причин.

Згодом у теорії кримінального права Німеччини та Росії виник новий напрям, що мав назву причина-умова, причина-привід. Основне положення цього напряму полягає в тому, що не всі умови, за яких настають шкідливі наслідки, однакові: одні з них є головними, інші – другорядними і вважаються лише приводом. Якщо діяння людини було головною умовою наслідку, то воно визнавалося причиною наслідку. Коли ж наслідки виникали від приєднання до дії сторонніх, самостійно діючих, не викликаних людиною сил, то такі дії людини визнавалися лише приводом; у цьому разі вважалося, що причинного зв’язку між діянням людини і кінцевим наслідком немає і за настання такого наслідку людина не повинна відповідати.

За теорією адекватної причинності (виникла наприкінці 19 століття) причинний зв’язок між небезпечним діянням і злочинним наслідком визначався на підставі зіставлення цього діяння з іншими подібними в типових випадках діями. Там, де немає типового (адекватного) причинного зв’язку між діяннями і наслідком, там немає причинного зв’язку. Отже, за цією теорією людина має відповідати лише за адекватні (типові) наслідки свого діяння. Серед прихильників цієї теорії не було єдності думок щодо самого поняття «типова» причина. Існувало два підходи щодо вирішення цього питання: «об’єктивний» – з точки зору загальножиттєвого досвіду «середньої розважливої людини» і «суб’єктивний» – з точки зору усвідомлення типових явищ самим суб’єктом діяння.

Таким чином, питання про причинний зв’язок між небезпечним діянням і взаємопов’язаними з ним іншими чинниками та настанням шкідливих наслідків теорія адекватної причинності вирішує трьома шляхами: 1) на підставі типових зв’язків, характерних для даної категорії подій; 2) порівнянням даної категорії зв’язків з іншими подібними в типових випадках категоріями зв’язків; 3) залежно від усвідомлення (сприйняття) типової причини дій особи (злочинця), які мали відповідати загальножиттєвому досвіду «середньої розважливої людини»¹.

Теорія необхідного спричинення зародилася наприкінці 19 ст. у Німеччині, набула свого розвитку в Росії і стала панівною теорією кримінального права колишнього Радянського Союзу. Вона зберігає своє значення і нині в науці КПР незалежних держав колишнього СРСР. Питання про причинний зв’язок у кримінальному праві радянські криміналісти вирішували, виходячи з основних принципів діалектичного матеріалізму, розглядаючи причинний зв’язок як об’єктивно існуючий зв’язок між небезпечним діянням людини і певним злочинним наслідком. Джерелом цієї теорії є два критерії діалектичного матеріалізму – необхідність і випадковість. Під необхідністю розуміється вияв закономірності цього явища, вона (закономірність) внутрішньо властива певному явищу. Інакше кажучи, причинний зв’язок має місце тоді, коли одне явище за певних умов породжує як свій необхідний наслідок інше явище. Випадкові наслідки закономірно не випливають з даного діяння – це ті, які в певних конкретних умовах не були властиві вчиненому діянню, а настали під впливом його «перетинання» з іншою причиною (причинами).

Теорія вірогідного причинного зв’язку. Прихильники цієї теорії вважають, що потрібно віднайти таку концепцію в поясненні причинності, яка б дозволила поєднати необхідність і випадковість. Цією концепцією може бути теорія вірогідного причинного зв’язку².

Концепція вірогідного причинного зв’язку в кримінальному праві висунута Ф. Ю. Бердичівським. Під вірогідним причинним зв’язком автор розуміє зв’язок, за якого після вчинення дії з тим чи іншим ступенем імовірності настають певні наслідки¹. З точки зору загального поняття ймовірності це твердження не викликає заперечення. Але воно не враховує зв’язку між реальною протиправною дією чи бездіяльністю і реальним суспільно небезпечним наслідком, що настав. А наведене Ф. Ю. Бердичевським рішення будується на оцінці передбачуваної, належної позитивній дії і передбачуваного позитивного результату. Але, як правильно зазначає Н. М. Ярмиш, конкретний причинний зв’язок досліджується тоді, коли деяка подія вже відбулася. А отже, міркувати про те, чи закономірна вона, чи регулярна, з яким ступенем імовірності відбуваються подібні випадки – пізно, немає сенсу. Треба займатися іншим – установлювати, чи дійсно вона породжена тим самим явищем, яке досвід блискавично підказав нам як причину². Твердження про те, що конкретна причина може бути пов’язана зі своїм наслідком «вірогідно», випадково слід визнати таким, що суперечить логіці і взагалі здоровому глузду³.

Цю точку зору підтримують і філософи. Так, М. О. Князєв стверджує, що «вірогідний» зв’язок між причиною і наслідком суперечить принципу матеріальної єдності світу. Якщо випадкові, вірогідні та необхідні зв’язки є причинними зв’язками, то від поняття причинного зв’язку не залишається нічого, крім розпливчастої вказівки про деякий зв’язок узагалі⁴.

Прихильники зазначеної концепції розуміють її недоліки, але готові миритися з ними. Так, прихильник цієї теорії Л. О. Майданик вказує, що при вирішенні питання про причинний зв’язок між протиправними діями і шкодою суд може прийняти як повноцінний доказ висновки експертизи, що, не будучи категоричними, констатують високий ступінь ймовірності наявності чи відсутності такого зв’язку⁵. Л. О. Майданик визнає, що в деяких випадках відповідальність буде наставати помилково. Однак, на його думку, ці одиничні і неминучі помилки – менше зло порівняно з тими масовими помилками, до яких призвели б судові рішення, що спираються тільки на категоричні висновки експертів¹.

Прихильники теорії винної причинності вважають, що в кримінальному праві потрібно застосовувати не загальнофілософське, природне поняття причинності, а спеціальне, юридичне. На думку, В. Д. Филимонова, причинні зв’язки можуть бути юридично значимими і юридично байдужними². Оскільки загальне поняття причинного зв’язку вони вважають непридатним для обґрунтування кримінального ставлення у вину, ними дається спеціальне поняття причинного зв’язку в кримінально-правовому змісті, використовуючи для цього інститут винності. Отже, як вважає М. Д. Сергієвський, тільки ті явища можуть бути ставитися у вину особі, що виникли з її дій і відбувалися при можливості їхнього передбачення³. П. П. Михайленко, підтримуючи таку точку зору, зазначає, що юридичне значення має лише той причинний зв’язок, що охоплюється чи мав охоплюватися передбаченням суб’єкта⁴.

На думку прихильників цієї теорії, кримінальне право завжди має справу не з явищем у всій його повноті, із усіма його подробицями, а лише з однієї чи деякими його сторонами, а тому в кожному конкретному випадку залишається безліч подробиць і ознак, байдужних для кримінального права, передбачення чи непередбачення яких не має ніякого значення для ставлення у вину діяння в тому його складі, що визначений у законі про кримінальну відповідальність. Тобто, визнаючи передбачення чи його можливість необхідною умовою ставлення у вину особі наслідків її діяльності, необхідно є передбачення всіх тих сторін явища, що входять до складу злочину, а передбачення інших рис, байдужних для кримінального права, немає значення.

В теорії кримінального розглядаються й інші теорії причинності, кожна з яких більшою або меншою мірою має свій позитив і негатив. Тому, на думку П. С. Матишевського, при аналізі конкретної події (двох зовсім однакових подій не існує) щодо причинного зв’язку небезпечного діяння і шкідливих наслідків, яка найчастіше пов’язана з властивими лише їй умовами та обставинами, можуть бути використані окремі положення або критерії будь-якої з розглянутих теорій у науці кримінального права та практиці застосування закону про кримінальну відповідальність в Україні¹.

На думку М. І. Панова, під час аналізу і встановлення причинного зв’язку між суспільно небезпечною дією або бездіяльністю і суспільно небезпечними наслідками слід виходити з таких положень².

1. Причинний зв’язок як ознака об’єктивної сторони злочину підлягає встановленню у разі, якщо суспільно небезпечні наслідки є обов’язковою ознакою складу злочину, тобто в злочинах з матеріальним складом. Тобто, у разі, якщо відсутнє суспільно небезпечне діяння, немає необхідності встановлювати причинний зв’язок, тому що немає обов’язкової ознаки об’єктивної сторони – самого діяння. У разі відсутності наслідку (за наявності суспільно небезпечного діяння) має замах на злочин, або склад формального злочину, або взагалі немає складу злочину. Якщо ж причинний зв’язок між діяннями і наслідком не встановлений, об’єктивна сторона злочину з матеріальним складом відсутня внаслідок відсутності такої обов’язкової ознаки, як причинний зв’язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками.

2. Причинний зв’язок – це об’єктивно існуючий зв’язок між причиною (діянням) і наслідком (суспільно небезпечними наслідками). Причинний зв’язок між злочинним діянням і суспільно небезпечними наслідками існує об’єктивно як факт реальної дійсності поза свідомістю і волею людини – особи, яка провадить досудове слідство, прокурора, судді. Цей зв’язок як зв’язок між явищами об’єктивної дійсності є таким, що може бути пізнаним. Тому по кожній кримінальній справі для наявності об’єктивної сторони злочину з матеріальним складом необхідно встановити (пізнати) не лише діяння, але й суспільно небезпечний наслідок, а також причинний зв’язок між діянням і наслідками як явищами реальної дійсності.

3. При аналізі причинного зв’язку слід враховувати, що в природі і суспільстві всі явища взаємозалежні, перебувають у тісній взаємодії і взаємозв’язку між собою. В об’єктивному світі існує загальний і універсальний казуальний зв’язки. Тому якщо розглядати всю сукупність причинно-наслідкових зв’язків, ланок і опосередкувань, що призвели до настання наслідку, то досить важко встановити, яке ж явище виступає причиною, а яке – наслідком, оскільки наслідок як результат дії причини в той же час за певних умов сам трансформується в причину і тягне за собою новий наслідок. Тому для того, щоб чітко встановити зв’язок між причиною і наслідком, необхідно штучно (абстрактно) ізолювати два явища – причину і наслідок, тобто діяння (дію або бездіяльність) і суспільно небезпечний наслідок – від інших причинно-наслідкових ланок і опосередкувань, що так чи інакше перебувають у взаємодії з наслідками. Тільки при такому підході можна встановити, чи є певне діяння причиною даного суспільно небезпечного наслідку.

4. Причинний зв’язок має місце лише тоді, коли діяння виступає необхідною умовою, без якої неможливе настання наслідку (conditio sine qua non).

З цього випливають такі найважливіші вимоги:

а) причина (діяння) у часі повинна передувати наслідку. Однак зовнішньої (часової) залежності у послідовному розвитку подій недостатньо, адже відомо, що «після цього» не завжди означає «внаслідок цього». Наприклад, під час інвентаризації у завідувача складом З. (який проробив чотири місяці на цій посаді) виявлена велика нестача товарно-матеріальних цінностей, у зв’язку з чим було порушено кримінальну справу. Розслідуванням було встановлено, що нестача утворилася внаслідок викрадання і недбалості завідувача складом, що працював раніше, який при передачі З. товарно-матеріальних цінностей шляхом обману приховав нестачу. У цьому разі причинний зв’язок між поведінкою З. і нестачею відсутній;

б) причина (діяння) не лише повинна передувати наслідку в часі, але й викликати його. Відомо, що причинний зв’язок за своєю суттю є зв’язком генетичним (зв’язок породження). Тут діяння завжди повинне викликати (породжувати) настання суспільно небезпечних наслідків. При цьому суспільно небезпечна дія (причина) як активна форма поведінки людини безпосередньо заподіює шкоду, тобто безпосередньо здійснює негативний руйнуючий вплив на об’єкт кримінально-правової охорони і викликає тим самим настання суспільно небезпечного наслідку. На відміну від цього бездіяльність завдає шкоду опосередковано. Це пояснюється тим, що особа при бездіяльності не втручається в розвиток причинного зв’язку, не виконує покладеного на неї обов’язку по виконанню активних дій, якими вона повинна була відвернути шкоду, що загрожує об’єктові. Внаслідок пасивної поведінки особи і дій інших сил і засобів (дій третіх осіб, сил природи, механізмів, різних процесів – хімічних, біологічних, патологічних тощо) суспільно небезпечні наслідки настають як факт реальної дійсності. Однак це зовсім не означає, що в останньому випадку немає причинного зв’язку між бездіяльністю і наслідками, що настали. Такий зв’язок існує. Він лежить у площині невиконання особою своїх обов’язків (активних дій) по запобіганню шкоди (при наявності реальної можливості виконати такі дії) і фактичним заподіянням цією пасивною поведінкою шкоди (суспільно небезпечних наслідків);

в) причинний зв’язок має місце лише у разі, коли діяння є головною, визначальною умовою (фактором) настання злочинного наслідку. Особливо це необхідно враховувати в ситуаціях, коли в причинний ряд втручаються різні додаткові сили, умови і фактори – дії інших осіб, різні процеси (патологічні, біологічні та ін.), тобто мають місце кілька (безліч), факторів, що тією чи іншою мірою сприяють настанню злочинних наслідків. Діяння слід розглядати як головну умову (причину) настання наслідків, якщо без нього (при абстрактному, штучному виключенні діяння з усього ланцюга факторів) злочинні наслідки не настали б. У даній конкретній обстановці діяння завжди створює реальну можливість настання наслідку і є в такому разі їх причиною;

г) діяння перебуває в причинному зв’язку з наслідком, якщо воно з неминучістю викликає настання цього наслідку. Мова йде про те, що діяння з урахуванням його характеру та інтенсивності (стрімкості), а також місця, часу, обстановки, способу і засобів вчинення злочину, особливостей його об’єкта і предмета створює реальну можливість настання наслідків. Діяння тут з необхідністю, з неминучістю (закономірно) викликає настання наслідку. Так, Т. В. Церетелі зазначає, що причинний зв’язок – це такий зв’язок між двома явищами, при якому певна подія виникає завдяки творчій діяльності попередньої події, що є активним початком. Саме в цій творчій діяльності і полягає сутність причини, саме завдяки їй та через неї й відбувається перехід у наслідок¹.

Причинний зв’язок можливий тільки між діями і наслідками. Суспільно небезпечні наслідки може породжувати і бездіяльність, але такий зв’язок має певні особливості. Вони зумовлені специфікою самої бездіяльності. Бездіяльність може виявлятись у невтручанні, не перешкоджанні небезпечним діям іншої особи або шкідливому впливу сил природи. Вона може також являти собою невиконання певних дій, спрямованих на створення певних благ в інтересах суспільства. У першому випадку для наслідку характерно погіршення стану тих суспільних відносин, які становлять зміст безпосереднього об’єкта злочину. Своєрідність наслідку в другому випадку полягає в тому, що суспільні відносини не зазнають змін на гірше, але їх стан мав бути покращений. Наприклад, при недбалості бездіяльність може полягати у невиконання поставки сировини підприємством-виробником, внаслідок цього підприємство-одержувач сировини не зможе випустити продукцію, в кінцевому підсумку, буде завдано шкоди суспільству.

У таких випадках бездіяльність є єдиною причиною на­стання наслідку. Якщо має місце невтручання, бездіяль­ність стає однією з причин настання наслідку (другою причиною є небезпечна дія іншої особи або шкідливий вплив сил природи).

Так, при вчиненні злочину, передбаченого ст. 247 КК, злочинні діяння можуть полягати у невтручанні у певні фізичні процеси для боротьби зі шкідниками і хворобами рослин, що призводять до псування зерна та насіння, наприклад, олійних культур.

Отже, причинний зв’язок – певний об’єктивний взаємозв’язок між декількома явищами, при якому одне явище (причина) з необхідністю обумовлює настання іншого (наслідку) причини.