11.1. Поняття та складові механізму реалізації кримінальної відповідальності

Застосування заходів кримінальної відповідальності до особи, яка визнана обвинувальним вироком суду винною у вчиненні злочину, є надзвичайно важким та багатогранним процесом, що має особливий механізм та певні форми реалізації такої відповідальності. Питання форм реалізації кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин, є складними і різноаспектними, тому розглядаються у межах цієї теми окремо. Що ж стосується механізму реалізації розглядуваної відповідальності, то слід зазначити таке.

У сучасному тлумачному словнику української мови механізм визначається як внутрішня будова, система чогось або сукупність станів, процесів, з яких складається певне фізичне, хімічне та інше явище¹. Реалізація (франц. – realisation) – це здійснення накресленого плану, програми, проекту² або впровадження у життя завдань, задумів³ та волі законодавця.

Виходячи з цього у механізмі реалізації норм кримінального права необхідно виділяти певні елементи, за допомогою яких втілюються в життя приписи, що містяться в нормах, які встановлюють кримінальну відповідальність та регулюють застосування заходів такої відповідальності. Тобто, найвищий рівень наукового осмислення застосування кримінальної відповідальності полягає у виокремленні складових кожного етапу реалізації такої відповідальності, певній їх деталізації, виявленні їх зв’язків і взаємодії у процесі функціонування. Це потребує ґрунтовного вивчення механізму її (відповідальності) реалізації, тому завданням теорії кримінального права є розробка ясних і чітких положень досліджуваного механізму.

У літературі з кримінального права окремі питання реалізації кримінальної відповідальності розглядалися такими радянськими та вітчизняними вченими: Л. В. Багрій-Шахматовим, Ю. В. Бауліним, Я. М. Брайніним, В. К. Глістіним, П. С. Дагелем, І. М. Даньшиним, О. М. Ігнатовим, І. І. Карпцем, С. Г. Келіною, В. М. Кудрявцевим, Н. Ф. Кузнєцовою, В. Т. Маляренком, П. С. Матишевським, В. О. Навроцьким, С. В. Полубінською, О. І. Санталовим та іншими.

Наукою кримінального права питання механізму реалізації кримінальної відповідальності, як зазначалося нами вище, ґрунтовному вивченню не піддавалися. Тому розгляд даної проблематики має спиратися на розуміння механізму правореалізації, що є предметом дослідження загальної теорії права, яка є базовою для галузевих юридичних наук, у тому числі й науки кримінального права. Такий підхід допоможе нам зорієнтуватися у колі нерозв’язаних проблем механізму реалізації кримінальної відповідальності.

При цьому слід вказати, що способи впливу, що закріплюються в нормах права, є активною складовою правового регулювання, а способи реалізації – результативною стороною¹. Ця теза могла б стати основою, щоб у процесі подальшого поглибленого вивчення проблеми виявилися як загальні, так і суто специфічні моменти правового регулювання, з одного боку, і правореалізації, з іншого. Таким чином, чіткіше визначалися б відносна самостійність і підвищена значущість питань механізму правореалізації, його (механізму) основні поняття і шляхи дослідження. Оскільки логічність, будучи атрибутом права, розпочинається із нормативних дефініцій і водночас завершується ними, проте не вичерпує його субстанціональних властивостей².

Раніше ці питання нами розглядалися і було доведено, що юридичний механізм правореалізації складається з певного набору своєрідних елементів, які закономірно беруть участь у приведенні реалізованої норми в кожному конкретному випадку в «працюючий стан», у впровадженні усього її змісту в регульовані суспільні відносини, у досягненні вказаного в ній результату³.

З деякою умовністю ці елементи можуть бути об’єднані в кілька взаємозалежних блоків, що уособлюють загальну модель правореалізації та утворюють її власний механізм і сприяють її нормальному функціонуванню. Це – блок, що забезпечує початок правореалізації («початковий» блок), блок диспозиційних правовідносин, блок охоронних (забезпечувальних) правовідносин і блок індивідуального правового регулювання, що приєднується до попередніх етапів у разі конкретизації певних обставин, необхідних для безперебійної реалізації правових норм.

Складовою частиною механізму реалізації права виступає механізм юридичної відповідальності, у тому числі й кримінальної.

Для «початкового блоку» механізму реалізації кримінальної відповідальності необхідні такі елементи:

1) введення кримінально-правової норми в дію. Воно обов’язкове для норм Кримінального кодексу України (далі – КК), що встановлюють кримінальну відповідальність, та норм, що забезпечують її реалізацію, оскільки пов’язане з встановленням часових, просторових і суб’єктних меж її юридичної чинності, які можуть визначатися тільки законом про кримінальну відповідальність. Важливим при цьому визнаються й заходи для фактичного «підключення» нових кримінально-правових норм до чинного КК. Р. О. Халфіна справедливо зазначає, що виклад того чи іншого правила в тексті нормативно-правового акта може виявитися лише зовнішньою оболонкою, якщо з якихось причин воно не включилося в систему чинного права¹. Слід також визнати суттєвим те, щоб вчасно скасовувалися застарілі кримінально-правові приписи, вносилися необхідні корективи в ті, що продовжують діяти, усувалися неясності, протиріччя тощо. Інакше можливі збої вже на початковому етапі механізму реалізації кримінальної відповідальності, що можуть призвести до небажаних наслідків;

2) юридичний факт чи фактичний склад. Для початку реалізації норм кримінального права потрібні певні юридичні факти чи їх сукупність (фактичний склад). Юридичний факт – конкретна життєва ситуація (обставина), з якою норма права пов’язує виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Фактичний склад є комплексом обставин, що спричиняють ті ж наслідки тільки у своїй єдності. Це – явища об’єктивної дійсності, що виражаються в конкретно вчиненому діянні (дії або бездіяльності) фізичної осудної особи, передбаченому КК як злочин. Вчинення такого діяння є підставою для виникнення охоронних правовідносин, які складають інший етап юридичного механізму правореалізації, але для механізму реалізації кримінальної відповідальності він є основним і настає відразу ж за початковим етапом;

3) індивідуально-правове регулювання. Елементом стартового етапу воно стає при необхідності владної організуючої участі уповноваженого на те органу чи посадової особи на самому початку чергового циклу реалізації тієї чи іншої кримінально-правової норми. Така необхідність в основному обумовлюється невизначеністю обов’язкових юридичних фактів, потребою доказування виниклих кримінальних правовідносин, що вимагає залучення кримінально-процесуальних норм, та складністю самого етапу охоронних правовідносин. Реалізація кримінально-правових норм, пов’язаних з встановленням кримінальної відповідальності, та норм, що регулюють її застосування, не може по-справжньому розгорнутися, поки не прийнятий акт індивідуального регулювання компетентним органом чи посадовою особою у встановленій процесуально-процедурній формі. Хоча в юридичній літературі існує думка, що розглянуті акти індивідуального правового регулювання є частиною фактичного складу й у такій якості виступають як частина юридичного факту¹. Як показало дослідження, ці акти призводять невизначені чи спірні фрагменти об’єктивної реальності до стану «істинності і безперечності»², але не створюють і не доповнюють їх, самі не стають складовою об’єктивно існуючого юридичного факту, що виступає підставою правовідносин.

Розглянуті вище елементи початкового блоку, взаємодіючи між собою залежно від фактичних обставин вчиненого суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, покликані забезпечити безперебійний і повноцінний початок реалізації кримінально-правової норми, що встановлює кримінальну відповідальність, та норм, що регулюють застосування такої відповідальності. Задля того, щоб вони працювали ритмічно й ефективно, необхідно постійно аналізувати їх якість і реальний стан, виявляти і вчасно усувати наявні в них слабкі місця і прогалини, підвищувати рівень їхньої злагодженості.

За початковим блоком розташовується блок охоронних (забезпечувальних) правовідносин, який вміщує, насамперед, суспільні відносини, що виникають у зв’язку з вчиненням суспільно небезпечного діяння, передбаченого конкретною статтею (частиною статті) КК, та необхідністю відповідного реагування на їх вчинення з боку держави. У межах охоронних правовідносин реалізуються передбачені в санкції та нормах Загальної частини КК кримінально-правові засоби, що спрямовані на виконання завдань законодавства України про кримінальну відповідальність.

Однак, для встановлення наявності виниклих кримінально-правових відносин, а також для початку реалізації в межах цих відносин кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин, потрібно для «роботи» цього блоку задіяти кримінально-процесуальні норми. Саме цими нормами регулюється діяльність органів досудового розслідування та суду з встановлення всіх ознак складу злочину, передбаченого КК, у вчиненому особою діянні, що є підставою для початку реалізації кримінальної відповідальності щодо такої особи. Кримінально-процесуальні норми покликані забезпечити реалізацію кримінально-правових норм, що встановлюють кримінальну відповідальність особи, яка вчинила злочин. Тому доречніше і доцільніше називати ці відносини забезпечувальними.

Забезпечувальні правовідносини виникають на підставі юридичного факту, яким виступає протиправна поведінка суб’єкта кримінально-правових відносин. Якщо в диспозиції реалізованої норми передбачалася поведінка, що спеціально заохочується, і вона фактично мала місце, то народжується такий різновид кримінально-правових відносин, як заохочувальні правовідносини. Коли ж допущена протиправна поведінка, за яку санкціонується покладання на винного обмежень особистого, майнового та іншого характеру, виникає інший різновид кримінальних правовідносин, що має назву охоронних правовідносин¹.

На цьому етапі реалізації кримінальної відповідальності постійно задіється також індивідуальне правове регулювання. Воно необхідне у всіх випадках, коли вимагається:

– встановлення юридичного факту – вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК, що породжує кримінально-правові відносини, котрі виникають на підставі норм, які встановлюють кримінальну відповідальність, та норм, які регулюють застосування такої відповідальності;

– конкретизація змісту обмежень особистого, майнового та іншого характеру (первинна чи повторна);

– примусове виконання обмежень особистого, майнового та іншого характеру, що складають зміст кримінальної відповідальності.

Як заохочувальні, так і охоронні правовідносини у своєму змісті мають два елементи: юридичний і фактичний.

Юридичний елемент заохочувальних правовідносин складається із суб’єктивного права особи, яка вчинила злочин, що виникає на підставі суспільно схвальної, позитивної посткримінальної поведінки, котра спеціально заохочується, отримати можливість передбаченого в нормі заохочення, і з корелятивного юридичного обов’язку компетентного органу виключити, усунути чи пом’якшити кримінально-правове обтяження.

В охоронних правовідносинах він виражається в кримінальній відповідальності особи, винної у вчиненні злочину, і в координованому з нею праві держави застосовувати до цієї особи заходи такої відповідальності. При цьому і заходи заохочення, і заходи відповідальності можуть здійснюватися примусово.

Фактичний елемент змісту кримінальних правовідносин складається з правомірної поведінки його безпосередніх учасників з використання своїх прав, виконання обов’язків і перетерплювання заходів кримінальної відповідальності. У таких випадках необхідно індивідуальне правове регулювання. При реалізації санкцій норм кримінального права таке регулювання може носити не тільки первинний, але й додатковий (повторний) характер, як це, наприклад, відбувається у разі, якщо особі, засудженій обвинувальним вироком до позбавлення волі, після відбуття певної частини покарання спеціальною ухвалою суду невідбута частина покарання може бути замінена більш м’яким покаранням (ст. 82 КК).

Так чи інакше, однак зміст охоронних правовідносин складає й правомірна поведінка, регламентована актом індивідуального правового регулювання.

При розгляді змісту охоронних правовідносин найбільші труднощі викликає розуміння ретроспективної кримінальної відповідальності. У літературі зустрічаються найрізноманітніші трактування цього кримінально-правового феномена. Ці питання нами вже розглядалися. За підсумками їх дослідження ми дійшли висновку, що кримінальна відповідальність – це вид юридичної відповідальності, що полягає в обов’язку особи, яка вчинила злочин, зазнати державного засудження, а також передбачених КК України обмежень особистого, майнового або іншого характеру, чітко визначених обвинувальним вироком суду, котрий набрав законної сили, що покладаються на винного і виконуються спеціальними органами держави¹.

У літературі із загальної теорії права ретроспективна юридична відповідальність розуміється як: поєднаний із засудженням винного примус до виконання вимог закону²; застосування санкції порушеної правової норми³; обов’язок, що примусово виконується⁴; правовідносини між державою і особою, що перетерплює несприятливі наслідки⁵ чи штрафні санкції правопорушникам⁶; застосування до правопорушника передбаченої в санкції правової норми примусового заходу¹; застосування примусових заходів відбудовного порядку і покарання винних² тощо. У кожній з цих точок зору є, безсумнівно, раціональне зерно.

Дійсно, ретроспективна юридична відповідальність у першу чергу являє собою визначені вид і міру належної поведінки, передбачені санкцією реалізованої правової норми за вчинений злочин, і в цій площині вона є специфічним різновидом юридичного обов’язку. Це – дуже специфічний обов’язок відповідати за суспільно небезпечне діяння, передбачене КК, що існує в межах охоронних правовідносин і полягає у необхідності перетерплювати особливі, заздалегідь зазначені в кримінально-правовій нормі обмеження.

Законом про кримінальну відповідальність такий обов’язок припускає його індивідуалізацію уповноваженими на те органами та особами з урахуванням всіх об’єктивних і суб’єктивних моментів учиненого. При цьому вид кримінально-правового засобу впливу на винного конкретизуються актом індивідуального правового регулювання, як це робиться, наприклад, судовим вироком при призначенні покарання відповідно до вимог ст.ст. 65–73 КК.

Однак сутність кримінальної відповідальності не вичерпується вказаними властивостями, що характеризують її як різновид юридичного обов’язку. На відміну від останнього ретроспективна кримінальна відповідальність виражається й у самому фактичному перетерплюванні тих додаткових обмежень, що входять до виду і міри належної поведінки. Відповідно вона пронизує і юридичний, і фактичний елементи охоронних правовідносин. Особа, яка визнана судом винною у вчиненні злочину, несе цю відповідальність як тоді, коли відповідно до санкції реалізованої норми права на неї покладається обов’язок перетерплювати обмеження особистого, майнового та іншого характеру за винну поведінку, так і тоді, коли вона реально їх перетерплює. Ця обставина має принципове значення для правильного розуміння і її суті, і моменту виникнення, і форм реалізації.

Крім того, такий підхід до розуміння ретроспективної кримінальної відповідальності, що пронизує і юридичний, і фактичний елементи охоронних правовідносин, дає можливість визначити місце кримінально-виконавчих правовідносин у механізмі реалізації кримінальної відповідальності. Зміст усіх видів покарань, перелік основних каральних елементів (правообмежень) того чи іншого виду покарання закріплені в нормах КК. Кримінально-виконавче законодавство регулює порядок та умови виконання (відбування) покарань, суть і зміст яких регулюються нормами матеріального кримінального права, тому норми кримінально-виконавчого права залучаються до реалізації кримінальної відповідальності у тому разі, якщо вона пов’язана з призначенням покарання.

Таким чином, ретроспективна юридична відповідальність є елементом змісту охоронних правовідносин, виникає й існує в органічній з ними єдності, як підстава до того виступає власна протиправна поведінка винного, в якій містяться всі ознаки конкретного складу злочину. Акт індивідуального правового регулювання не є частиною такої підстави. Він виступає правовим інструментом її офіційного встановлення, владної конкретизації виду й індивідуальної міри «відповіді» правопорушника за вчинений ним злочин, а так само засобом примусового забезпечення втілення їх у послідуючій правомірній поведінці особи, що несе і перетерплює кримінальну відповідальність.

З усього вищезгаданого можна зробити висновок, що механізм реалізації кримінальної відповідальності є частиною механізму реалізації норм кримінального права в цілому і розуміється автором як діяльність законотворчого органу, правозастосовчого органу, особи, яка вчинила злочин, та наявні юридичні норми, які регулюють їх діяльність, певний набір своєрідних елементів, що закономірно беруть участь у приведенні реалізованої норми в кожному конкретному випадку в «працюючий стан», у впровадженні обмежень особистого, майнового та іншого характеру для досягнення мети кримінальної відповідальності, що покладається на особу, яка визнана винною у вчиненні злочину. Розглядуваний механізм складається з блоку, що забезпечує початок реалізації такої відповідальності («початковий» блок), блок охоронних (забезпечувальних) правовідносин і блок індивідуального правового регулювання, що приєднується до попередніх етапів за необхідністю.