22.4. Примусове лікування

Згідно зі ст. 96 КК, примусове лікування може бути застосовано судом, незалежно від призначеного покарання до осіб, які вчинили злочин та мають хворобу, яка становить небезпеку для здоров’я інших осіб.

До умов застосування примусового лікування у порядку ст. 96 належать: а) необхідність медичного висновку про наявність у суб’єкта злочину хвороби, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб; б) засудження такої особи до певного виду покарання. Відсутність будь-якого з критеріїв, що належать до підстави й умов застосування примусового лікування, виключає можливість його застосування¹.

Проблема виникає саме у визначенні переліку хвороб, що становлять небезпеку для інших осіб. КК УРСР 1960 року передбачав примусове лікування лише хронічних алкоголіків і наркоманів. КК України 2001 року не конкретизує категорії осіб, до яких може бути застосоване примусове лікування. Але при цьому в ч. 1 ст. 96 КК вживається узагальнене поняття – особи, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб. В частині 1 статті 53 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19.11.1992 р. наголошується, що з метою охорони здоров’я населення органи і заклади охорони здоров’я зобов’язані здійснювати спеціальні заходи профілактики та лікування соціально небезпечних захворювань (туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепра, хронічний алкоголізм, наркоманія), а також карантинних захворювань.

Тобто, хронічний алкоголізм і наркоманія віднесені законодавством до соціально небезпечних захворювань, але це не є підставою для застосування примусового лікування, передбаченого статтею 96 КК до осіб, які мають хворобу, що становить небезпеку для інших осіб, тому що ці хвороби перш за все, становлять небезпеку для самих хворих і дійсно вважаються соціально небезпечними. Проведеним нами аналізом юридичної літератури та чинного законодавства України встановлена неможливість застосування цього виду лікування до наркозалежних осіб, які вчинили злочини².

Прийнятною є точка зору, згідно з якою особливо небезпечними (карантинними) є група інфекційних хвороб, яка характеризується високою заразливістю та летальністю: чума, холера, жовта гарячка, натуральна віспа, сибірка тощо³.

Відповідно до ч. 3 ст. 28 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» № 4004-XII від 02.24.1994 р. «перелік особливо небезпечних і небезпечних інфекційних захворювань, умови визнання особи хворою на інфекційну хворобу або носієм збудника інфекційної хвороби, протиепідемічні і карантинні правила встановлюються в порядку, визначеному законодавством»¹.

Так, Наказом МОЗ України від 19.07.95 № 133 затверджений перелік особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників². Зазначений наказ до особливо небезпечних інфекційних хвороб відносить такі захворювання як: чума; холера; натуральна віспа; жовта гарячка; синдром набутого імунодефіциту (СНІД); пастерельоз; хвороба Марбург тощо.

Крім того, законодавство України про кримінальну відповідальність розрізняє алкоголізм і наркоманію та хвороби, що становлять небезпеку для інших осіб (див.: п. 5 ч. 1 ст. 76 КК України).

Таким чином, стаття 96 Кримінального кодексу України, яка регламентує застосування примусового лікування до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для інших осіб, та інші положення законодавства України про кримінальну відповідальність і нормативно-правові акти, що регулюють примусове лікування, фактично унеможливлюють застосування цього кримінально-правового інституту до засуджених наркозалежних осіб³.

Окрім того, Пленум Верховного Суду України у п. 24 постанови «Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування» від 3 червня 2005 року № 7 зазначив, що, виходячи з комплексного аналізу норм законодавства України (зокрема, ст. 76 КК, ст. 53 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я») і положень міжнародно-правових актів, примусовому лікуванню на підставі ст. 96 КК підлягають незалежно від виду призначеного покарання, лише особи, які вчинили злочини та страждають на хвороби, що становлять небезпеку для здоров’я інших осіб (алкоголізм та наркоманія до цих хвороб не належать, оскільки вони є соціально небезпечними захворюваннями)⁴.

Отже, на сьогодні стаття 96 КК може застосовуватися на підставі сукупності юридичного і медичного критеріїв: а) наявність у діяннях винного ознак складу злочину; б) наявність у винного хвороби, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб (перелік таких хвороб затверджений Наказом МОЗ України від 19.07.95 № 133).

Але А. А. Музика й на цей час не може погодитися з неможливістю застосування ст. 96 КК до наркозалежних осіб та алкоголіків. Так, він вказує, що позиція Пленуму Верховного Суду України у п. 24 Постанови від 3 червня 2005 р. № 7 видається спірною: насправді і алкоголізм, і наркоманія можуть успадковуватися, а отже, становлять небезпеку і для інших людей – потомків. При цьому А. А. Музикою справедливо вказується, що у вказаній постанові взагалі немає відповіді на принципове запитання: до кого ж можна застосовувати примусове лікування? Втім, якщо взяти до уваги аргументацію Пленуму (алкоголізм і наркоманія до хвороб, що становлять небезпеку для здоров’я інших осіб, не належать, «оскільки вони є соціально небезпечними захворюваннями»), то примусове лікування не можна застосовувати і до осіб, які страждають, зокрема, на туберкульоз або венеричні захворювання¹.

Таким чином, слід констатувати, що у законі про кримінальну ситуація виникла певна прогалина, що не дозволяє коректно застосовувати положення статті 96 КК України. Доповнення та уточнення закону відбувається, як правило, відповідно до вчення про заповнення прогалин у праві. Р. Циппеліус виділяє два типи прогалин: ті, що їх можна встановити з формулювання закону («прогалинами формулювання»), і ті, що виявляються в результаті оцінки («оціночні прогалини»)².

Оціночні прогалини, на думку Р.Циппеліуса, мають місце тоді, коли тільки буквальний смисл слів, якими сформульовано ту чи іншу норму права, говорить про необхідність її застосування, однак очевидна несправедливість, що матиме місце внаслідок її застосування, вимагає коригування цієї норми.

Така прогалина виникає насамперед там, де норма права має або надто вузьке, або надто широке формулювання. Це означає, що остання або не враховує тієї ситуації, яка не охоплена, але мала би бути охоплена нормою і, отже, потребує врегулювання, або формулювання цієї норми охоплюють ще й такі ситуації, які слід вилучити з тієї чи іншої норми права.

У разі наявності такої оціночної прогалини знову заявляє про себе функціональна спрямованість права: якщо закони не виконують свого завдання щодо справедливого вирішення конфліктної ситуації, то їх слід доопрацювати, доповнити¹.

Тому автору вбачається необхідність внесення змін до чинного законодавства про кримінальну відповідальність. Так, на нашу думку, статтю 96 Кримінального кодексу України слід викласти в такій редакції:

«1. Примусове лікування є примусовим заходом медичного характеру, що може бути застосоване до особи, хворої на наркоманію, алкоголізм чи токсикоманію або до особи, яка має хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб, засудженої за вчинений злочин, з метою її обов’язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею злочинів.

2. У разі призначення покарання у виді обмеження волі, арешту, позбавлення волі на певний строк або довічного ув’язнення примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання. Порядок виконання примусового лікування встановлюється кримінально-виконавчим законодавством України.

3. У разі призначення інших видів покарань примусове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах в порядку, передбаченому законодавством України про охорону здоров’я.»

У кримінально-виконавчому законодавстві слід деталізувати порядок застосування і виконання примусового лікування².