28. Характеристика Київської Русі як ранньофеодальної держави. «Повість минулих літ».

У ІХ ст. виникла сильна феодальна держава східних слов’ян (Київська Русь). Відбувається встановлення системи її відносин із населенням, яка передбачала виробництво продукції, збирання податків, несення військової служби. Проявом встановлення першої форми панування й підлеглості було збирання данини на користь держави – полюддя. Вона виражала верховне право князя на землю і встановлювалапоняття підданства. Першим досвідом регламентації повинностей залежного населення стала податкова реформа княгині Ольги, з якою було встановлено “уроки” – норми данини, а також час і місце її збирання у визначених пунктах – “становищах” (це були пункти, е здійснювалася торгівля). Вводилась одиниця обкладання “дим” – сім’я або “плуг” – окреме господарство. Основою господарства слов’янських земель було орне землеробство, розвивалось тваринництво. Допоміжну роль у господарстві відігравали полювання та рибальство. Значного успіху досяг розвиток ремесла. Існували спеціалізовані центри з виплавлення заліза на території

сучасної Вінниччини та Львівщини. З VІІІ ст. слов’янські племена оволоділи гончарним кругом. Розвивались обмін і торгівля .

У видатному творі “Повість временних літ” (кінець ХІ – початок ХІІ ст.), автором якого був чернець Києво-Печерського монастиря Нестор, стверджується, що джерелом всякого багатства є праця. Автор визнає природним поділ праці на розумову і фізичну, але підкреслює, що для добробуту держави ці види праці однаково важливі – і мудреця, і ремісника. Важливим також є поділ праці у процесі виробництва, що удосконалює майстерність. Суспільно значущими, на думку автора, були всі види виробництва, які збагачують державу.

28. Господарські форми в українських землях доби середньовіччя і їх відображення в «Руській правді».

Індивідуальна земельна власність зародилася у Київській Русі лише у другій половині ХІ ст. “Руська правда”, складена за часів Ярослава до 1073 р., ще не знала такого способу власності. У “Правді Ярославичів” 1073 р. можна знайти підтвердження наявності особистого землеволодіння, поки що князівського. У розширеній редакції “Руської правди”, що оформилась наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст., зустрічаємо чіткі докази наявності боярського землеволодіння й ведення боярами власного господарства. У літописах перші звістки про князівське землеволодіння датуються кінцем ХІ ст., а боярське – з ХІІ ст.

Названі документи закріпили привілеї феодала, становище залежних від нього селян та інших груп населення. Низка статей передбачала покарання за посягання на власність, за розорення межі, за пограбування боярської садиби, за вбивство слуг феодала.

“Руська правда” відобразила походження феодальної залежності населення шляхом як економічного, так і позаекономічного примусу.Приклад останнього – розорений смерд вимушений був піти в кабалу до світського або церковного феодала. У “Правді Ярославичів” показано

влаштування вотчини як форми земельної власності й організації виробництва. Її центром були палаци князя або боярина, будівлі його наближених, конюшні, приміщення для худоби. Вотчину можна купити, продати, передати у спадщину. Вотчина, як правило, з’являлася шляхом приєднання багатими людьми земельних ділянок інших общинників, зокрема збіднілих. Інколи таке приєднання здійснювалося насильницьким шляхом. Вотчина могла бути княжою, боярською, монастирською, церковною. З Х-ХІ ст. смерди (сільське населення) не тільки сплачують данину державі, а й стають залежними від феодала (боярина) і сплачують йому за користування землею оброк або відпрацьовують барщину. Але в цей період ще значна частина жителів залишались незалежними від бояр. Існувала общинна власність, яка переважала у сільському господарстві.

У Київській Русі люди, що служили князю, були особливим класом київського населення, тільки на княжій службі можна було стати боярином, тобто тогочасним аристократом. Вся інша маса суспільства складалася із людей вільних і рабів (холопів). З розвитком міського життя і торгівлі серед вільних людей стали виділяти міських людей, яких називали “градскими людьми”, і селян, яких називали смердами, які були вільними людьми і мали своє господарство. Якщо смерд

йшов у батраки до іншого землевласника, він уже не вважався самостійною людиною і називався закупом. Але закуп не був рабом, якщо він міг розрахуватися зі своїм хазяїном і завести власне господарство. Окремо виділялось церковне суспільство, яке підпорядковувалося руському митрополиту: духівництво, монастирі, церковні робітники,“страдні люди”