23. Еволюція поглядів римських мислителів (Катона, Варрона, Колумелли) на організацію сільськогосподарського виробництва Давнього Риму.

Основною формою організації сільськогосподарського виробництва стає рабовласницька вілла (до 250 га), яка складалася з декількох маєтків, де вирощували різні продукти. Господарський устрій такої вілли представлений у праці Катона Старшого (234—149 рр. до н. е.) «Землеробство», де він змальовує зразкове на його погляд господарство, поєднує риси натурального і то­варного господарства. Пропагуючи принцип самоза­безпечення, Катон радить навіть лозину та кілки для підв'язування виноградної лози використовувати з власного господарства, для чого він пропонує мати у маєтку зарості верби. Щодо рабів, то він пропонує до мінімуму скоротити видатки на їх утримання. Також слід не допускати, щоб раб залишався без роботи, і навіть у свята примушувати його працювати, на відміну від худоби, яка має відпочивати. Необхідно, щоб рабів було небагато, а у жнива краще найняти робітників, що буде дешевше, ніж утримувати зайвих рабів упродовж року. Такі погляди відповідали принципам натурального ведення господарства. Проте говорячи про вибір маєтку, який слід придбати, Катон наголошував на необхідності мати поблизу місто, море, річку або якісні шляхи, які б зв'язували маєток з містом — споживачем продукції вілли. Пропонує він та­кож надавати перевагу у виробництві товарних видів продукції — винограду та оливкам. Отже, вілла Катана— це поєднання натурального господарства (забезпечує потреби маєтку) та спеціалізованого, орієнтованого на реалі­зацію основної частини виробленої продукції.

Зовсім інакше було організовано виробництво у великих господарствах (більше 250 га, іноді й більше 1000 га) — латифундіях-сальтусах, які набу­ли поширення на півдні Апенінського півострова, а також у Північній Аф­риці та Галлії. Зазвичай такі господарства або займалися скотарством, або ж землі в них віддавалися в оренду вільним орендарям — колонам. Плата за землю мала натуральний характер (1/3 від врожаю тих чи інших культур), а господарі звільнювалися від витрат на придбання рабів, їх утримання та організацію нагляду. Така система організації господарства дістала назву колонату.

Катон Старший ще не каже про економічне стимулювання праці рабів, для нього раб — це знаряддя праці, що розмовляє. Мало того, він радив жорстко та безжально ставитися до рабів. Але вже у Марка Теренція Варрона (116—27 рр. до н. е.) у трактаті «Про сільське господарство» йдеться про застосування методів стимулювання праці рабів. Так, він пропонує дозволити рабам одружуватися, мати влас­ність. Слід, казав він, створити умови, за яких раб може щось нагромадити, тоді він буде краще працювати. Він зазначає, що раби краще працюють, як­що «господар щедріше наділяє їх харчами, не скупиться на одяг, дозволяє відпочити і дає деякі пільги, наприклад, дозволяє у маєтку випасати свою худобу тощо». Пропонував він також на великих сільськогоспо­дарських роботах використовувати найманих робітників.'

• Нарешті, Луцій Юній Колумелла (І ст. до н. е.), який у своїй 12-томній праці «Про сільське господарство» зосередив досвід агрономів як римських, так і грецьких, розглядає величезну кількість проблем, пов'язаних із сіль­ським господарством, в тому числі й стосовно рабів та підвищення продуктивності їх праці. Зокрема, він рекомендував здійснювати поділ праці серед рабів, більш рівномірно розподіляти рабів між різними видами робіт, а та­кож використовувати не лише матеріальні, а й моральні способи заохочення рабів. Він стверджував, що головною метою ведення господарства є отри­мання доходу, а тому власникам слід частіше бувати у своїх маєтках.

Найбільш поширеним способом стимулювання праці рабів стало надання їм пекуліїв, тобто таких господарств, які раб веде самостійно, віддаючи частину виробленого продукту власникові. Пекулій полегшував перехід до нового ста­тусу — вільновідпущеника (лібертіна), адже пекуліст мав більше можливостей для нагромадження коштів, необхідних для викупу.

До середини II ст. н. е. головними постаттями у сільському господарстві ста­ють великий землевласник та колон. Колон, як і пекуліст, віддає власникові ча­стину врожаю та виконує деякі трудові повинності. Поступово колонів прикрі­плюють до землі; їх, так само як і пекулістів, не можна було продати без землі. Власне, колонат поступово перетворюється у систему відносин, які набува­ють рис особистої залежності.