41. Художня індивідуальність в.Винниченка.

Перші твори — поема «Повія» та оповідання «Народний діяч», написані 1901 р. Першою публікацією, що з'явилася друком на сторінках «Киевской старины» 1902-го, була повість «Сила і краса» (згодом прибирає назву «Краса і сила»). Пише багато, друкується часто, молодим прозаїком цікавляться відомі літератори, популярні журнали й видавництва.

Критика чутливо зреагувала на щире зізнання, що так емо­ційно й чесно виливалося з душі на папір, бачила глибоке співчуття до гноблених і гнаних сільських трударів, безправ­них, вимуштруваних до механічної покори солдатів, здемора­лізованих босяків і спраглих до свободи й правди пролетарів. Усе це В. Винниченко відтворив у повістях 1902—1905 рр. «Краса і сила», «Біля машини», «Голота» та оповіданнях «Суд», «Боротьба», «Темна сила», «Мнімий господін». «Честь», «Студент», «Солдатики!», «Федько-халамидник»...

З'являється друком перша збірка оповідань «Краса і сила» (1906).

В. Винниченко-художник — яскрава індивідуальність, у якій поєдналися найсуттєвіші риси перехідної доби — від критичного реалізму до модернізму.

Майстерність художника виявилася передусім у творенні конфліктів, що випробовують героїв на моральну витрива­лість, збереження, на відстоювання свого «я».

Уже в п'єсі «Дисгармонія» (1906) В. Винниченко пору­шує проблему внутрішнього вибору, точніше — внутрішньо­го роздвоєння особистості, яка розпинає себе на ідейному хресті суспільного обов'язку. У цьому розділенні ідеального та реального людини і її долі — сутність етичного конфлік­ту в творчості В. Винниченка. Письменник наголошує, що людина повинна знайти в собі сили для протидії жорстоким обставинам, вона одна відповідає за свої вчинки, й тільки вільна внутрішньо особистість здатна знайти гідний вихід із соціально-морального конфлікту. І ніхто не повинен чинить насильство над людиною. Нема такого бога, якому слід від­дати на заклання душу, вважає герой п'єси «Великий Мо­лох» (1907).

В. Винниченко усвідомлював, що український театр тре­ба європеїзувати — надати йому філософської глибини, гостроти морально-етичних колізій, динамізувати дію... Ро­зумів це й М. Садовський, який взяв у роботу п'єсу драма­турга «Брехня» (1910). Проблема інтелігенції, яку порушив автор, цікавила тогочасну публіку.

Драми В. Винниченка відіграли принципово важливу роль у культурному відродженні українського народу. І фор­мою, і змістом вони творили своєрідну, національно нова­торську драматургію в річищі новітніх течій європейської драми, яку на той час репрезентували Г. Ібсен, А. Чехов, М. Метерлінк, К. Гауптман, А. Стріндберг. Талановитий драматург переакцентував тематику своїх п'єс на досліджен­ня людської особистості, на морально-психологічне випро­бування внутрішніх сил людини у боротьбі за утвердження свого «я», своїх принципів і прагнень. У ці роки були напи­сані, крім «Базару» й «Брехні» (1910), п'єси «Співочі товари­ства» (1911), «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» (1911), «Доч­ка жандарма» (1912), «Натусь» (1912); у 1913 р. з'явилися «Молода кров», згодом — «Мохноноге», «Мементо», «Гріх», «Кол-Нідре», «Над», «Великий секрет», «Пророк» (остання була надрукована лише після смерті автора).

Але чи не найбільший успіх випав на долю п'єси «Чорна Пантера і Білий Ведмідь».

Письменник художньо «освоював» гострі соціально-по­літичні й моральні проблеми передреволюційної доби. Рево­люційна діяльність не сприяла творчості. І хоча збагачувала новими темами й характерами героїв, проте й не дозволяла належним чином опрацьовувати витворене. Так, п'єсу «Пан­на Мара» він написав у поїзді, коли їхав до Петрограда на переговори з Тимчасовим урядом. Один із найдискусійніших романів «Чесність з собою» (1911) з'явився внаслідок двомісячного «самоув'язнення» у львівській квартирі Левка Юркевича. Негативно впливали на самопочуття письменни­ка, на творчий процес часте перебування на чужині, постій­ні нестатки, переїзди, арешти, мінлива політична атмосфера в Російській імперії. Особливо вразила його поразка рево­люції 1905 — 1907 рр. Письменник зосереджується на пси­хологічному вияві егоцентричного індивідуалізму. У його творчості посилюється інтерес до біологічних та сексопатологічних мотивів, домінує тема честі, зради, підлості, стихійного, імпульсивного вияву темних, захованих у підсвідомос­ті інстинктів. Він наполегливо шукає ідейно-естетичний «еквівалент» для виявлення морально-етичного кодексу; «чесність з собою».

Великим досягненням В. Винниченка-художника є пси­хологічне відтворення духовного краху людини, яка безза­стережно віддала себе революційній діяльності й втратила морально-етичні орієнтири нормального буття. Герой його роману «Записки Кирпатого Мефістофеля» (1918) Михайлюк, «знаменитий оратор, тонкий адвокат, психолог», вва­жає, що «революціонери подібні до нічних метеликів» — «багато їх з помнятими, поламаними крильцями лежить десь у темноті й безсило прагне до світла».

Дуже прицільна увага Винниченка до того нового суспільного середовища, яке витворилося внаслі­док революції 1905—1907 рр. і яке майстерно зобразив пись­менник у романах «Рівновага» (1912), «По-свій!» (1913) та «Божки» (1914). Різні соціальні типи відкриваються внаслідок безжалісного, психологічного аналізу нових суспільних сил в Україні. Це поміщики-українофіли (Аркадій Микульський), націоналісти-«відродженці» (Водосвятський, Ганжула), рево­люціонери-ренегати (Піддубний), народники-культурники(Модест Микульський), промислові та аграрні буржуа (Анатоль Микульський і Никодим Стельмашенко).Ідейний і моральний розклад буржуазного суспільства, яке «поглинає» душі недавніх ідеалістів, обурює письменника, бо на його очах деморалізується українське суспільство, відкриває своє справжнє обличчя легендарний революціонер-підпільник, великодержавний шовінізм торжествує перемогу над українським національним відродженням (роман «Хочу».)

У період написання п'єси «Між двох сил» (1900), перебуваючи на Княжій Горі, і, здавалося б, щасливою долею «приречений» на творчість, він не заспокоюється, бо вже остаточно «захворів» на політику, і йому несила спокійно споглядати, як у Києві панує гетьман Скоропадський. На глибоке переконання В. Винниченка-соціаліста, тільки вони, перековані, чесні, морально чисті соціалісти повинні творити нову Україну.

Літо й осінь 1919 р., зима й весна 1920-го — плідні творчі періоди в його біографії. Пише повість «На той бік», тритомну мемуарно-публіцистичну працю про українську ре­волюцію «Відродження нації», а головне — поринає в полі­тичну еміграційну діяльність.

У 1924—1928 рр. «Рух» видає «Зібрання творів» В. Винниченка в 23 томах; в 1930—1932 рр. «Книгоспілка» готує до друку «Зібрання творів» у 28 томах, багато опові­дань і повістей українською та російською мовами виходять у Києві, Харкові, Москві, Ленінграді...

За все життя написав він понад сто оповідань, п'єс, сценаріїв, статей і памфлетів, історико-політичний трактат «Відродження нації» (понад 70 друкованих аркушів), двотомну етико-філософську працю «Конкордизм», чотирнадцять романів (один із них незавершений). До речі, одинадцять великих творів В. Винниченко написав (1926—1927) за кордоном. Після смерті письменника в його архіві залишилися невідомі читачеві романи «Поклади золо­та», «Вічний імператив» (1936), «Лепрозорій» (1938), «Слово за тобою, Сталіне!» (1949—1950), низка оповідань, п'єс та сценаріїв, обсягове листування, збірка його малярських тво­рів «Щоденник» за 1911 — 1951 рр. З-поміж недописаних творів — роман «Хмельниччина», серед нездійснених заду­мів — «Монографія визволення», «Роман боротьби», «Хро­ніка великого зрушення». Це орієнтовні назви майбутнього, запланованого ще на початку 20-х років «Роману мого жит­тя» чи мемуарно-історичної «Хроніки українського відро­дження» (з доби останніх 50 років).

42. Проблема «земля і людина» у повістях М.Коцюбинського «Fata morgana» та О.Кобилянської «Земля». Історія написання. «Fata morgana» — один з найвидатніших творів української літератури початку XX ст. Письменник працював над повістю довго і наполегливо. Перша частина твору завершена в 1903 році, друга — в 1910. Коцюбинський мав намір написати й третю частину, але хвороба і передчасна смерть обірвали здійснення його грандіозного плану.

У повісті «Fata morgana» Коцюбинський відтворив життя і боротьбу українського селянства напередодні і під час революції 1905 року за соціальні права, за землю й волю, за ліквідацію соціальної нерівності в суспільстві.

У центрі першої частини повісті — картини життя родини Андрія Волика на тлі масової знедоленості селянства. Уже на початку твору окремими деталями підкреслюється хиткість становища Андрія Волика, безперспективність його життя в умовах експлуататорського ладу. «Над шляхом біліла його хатинка, мов йшла кудись із села і зупинилась спочити».

Друга частина повісті закінчена 1910 року, коли Коцю­бинський був уже збагачений досвідом першої російської революції. Головне в сюжеті другої частини — визвольний рух селянства в період буржуазно-демократичної революції. На передній план тут виступає народ — свідомий творець історії. Життя сім'ї Воликів подається як частина цих подій.

З позасюжетних елементів особливу роль відіграють пей­зажі. Вони допомагають глибше розкрити переживання героїв, суть подій. Так, картина дощової осені, якою завершується перша частина повісті, відбиває тяжкий настрій Андрія і Маланки, заробітчан, що «йдуть та й ідуть, чорні, похилені, мокрі». Вона має узагальнюючий характер у розкритті причин революції.

«Fata morgana» — твір новаторський за змістом і формою. Майстерність побудови повісті полягає у відповідності всіх її художніх компонентів ідейному змісту. Письменник уникнув довгих описів і авторських відступів. Він стисло, часто драма­тургічними засобами малює картини, сцени, які відтворюють глибокі людські переживання, бурхливі події революційної епо­хи. Думки і почуття героїв розкриваються через внутрішні мо­нологи, які чергуються з напруженими діалогами і полілогами.

Головний конфлікт повісті — боротьба трудящих селян під проводом робітника Марка Гущі проти панів, багатіїв за землю і волю. Відповідно до цього письменник згрупував персонажів твору. Один табір становлять селяни-бідняки, очолені Марком Гущею, другий — багатії (Лук’ян Підпара, Максим Мандрика, Гаврило), поміщик панич Льольо, економ Ян. Між цими табо­рами — середняк Панас Кандзюба, який під час піднесення ре­волюції стає на боці бідняків, а в період наступу реакції зраджує їх і перекидається у табір зажерливих глитаїв.

Коцюбинський стверджує законне право селян на землю, ві­тає їх справедливі дії, закликає боротись організовано, йти за робітником Марком Гущею.

Повість «Земля» (1902), в якій Кобилянська на основі реальної тра­гедії братовбивства, що сталося восени 1894 року в селі Димка поблизу Чернівців, порушила вічну тему влади землі над селя­нином.

Трагедія в конкретній селянській родині привернула увагу письменниці до з'ясування її причин, до «глибоких розкопок», за висловом І. Франка, в душах і дітей, і батьків. Так постала широка картина суспільних взаємин у буковинському селі кінця минулого століття, так на україн­ському матеріалі було реалізовано одвічну тему влади землі над селянином.

Відомо, що Кобилянська, як і інші її попередники та сучас­ники, котрі порушували тему залежності селянина від землі (О, Бальзак, Е, Золя, Л. Толстой, Панас Мирний, В. Реймонт), глибоко осмислює сутність людського буття, причому болі, тер­піння, сподівання селянина справді пропускає крізь своє серце. Жах трагедії вражає насамперед тому, що сталася вона в родині чесних, порядних, працьовитих господарів. Івоніка і Марійка Федорчуки багато натерпілися, доки стали власниками свого шматка землі. Тепер, хоч і доводиться так само щоденно важко працювати, але втома поєднується й з радістю, бо праця на ниві приносить достаток, заспокоює серце. Селянин щасли­вий, що сусіди називають його добрим господарем. Тому всі думки Івоніки й Марійки зосереджені навколо землі. Вони навіть гадки не мають про спочинок, вони, «наче чорні воли», тягнуть свого плуга з ранку до ночі, лиш би віддячити землі-годувальниці за хліб і щастя, які вона дає. Взагалі Федорчуки не уявляють свого життя без землі. Праця на ній — це сенс їхнього життя.

Найщиріші сподівання батьків пов'язані з тим, щоб і сини так само полюбили землю, шанували її, віддавали їй усі свої зусилля. Однак у серця Івоніки й Марійки закрадається три­вога, бо Сава не хоче йти їхнім шляхом, байдуже ставиться до хліборобської праці. Він «думає про хату лише тоді, коли мама­лиґа на кружок вивернеться», не тягнеться до рідних, йому краще з чужими та ще й негарними людьми. Все ж батько не за­лишає надії, що йому вдасться привернути непутящого сина до землі. Івоніка сподівається вплинути на Саву найголовнішим стимулом — правом власності на поле. Батько застерігає сина, що за негідну поведінку він може залишитися без землі.

Так настає рішучий поворот у розвитку теми. Хоч Сава, роз­бишакуватий, неслухняний, охочий до блукань з рушницею полями й лісами, не міг навіть в уяві побачити себе в одноманіт­ній щоденній праці хлібороба, проте добре розумів, що без землі йому легкого життя не буде. Поступово в його свідомості визріває план: якщо він залишиться єдиним сином, то бать­кова земля перейде у спадок йому.

Коли брат Михайло став усе частіше дорікати йому за зв’язок із злодійкуватою Рахірою, це розлючувало Саву, котрий був безтямно закоханий в неї. Крім того, Саву приваблювало до Рахіри й те, що в її далеко біднішій сім'ї, ніж батькова, не трусилися над кожною копійкою, завжди частували горілкою. Настроюючи Саву проти його батьків, проти брата, підступна Рахіра водночас утовкмачувала парубкові в голову, що їхнє щастя без землі не можливе.

Так Сава опинився перед вибором. Щоб не втратити Рахіри, він йде на злочин братовбивства. Справді влада землі жорстоко поглумилася над господарями. Не дивно, що страшне горе викликало в батька нестримний вибух гніву, спрямований проти тієї землі, яку він любив усією душею. Йому тепер здалося, що земля глузує з нього, сміється «страхітливим сміхом».

З головною темою органічно повязана тема солдатчини. Звістка про пісарську службу Михайла бук­вально приголомшила батька. У відчаї він, щоб урятувати сина від солдатчини, продає воли, дає хабар урядовцеві, і все ж не відвернув біди від родини.

Багато написано творів про селянство. Але тільки в «Землі» було всебічно розкрито сутність самого процесу мислення хлібороба, тільки в цій повісті вперше було висвітлене його нелегке життя в триєдиному вимірі — соціаль­ному, національному й психологічному.