26. Тематичне і жанрове багатство доробку м.Старицького.

СТАРИЦЬКИЙ МИХАЙЛО —письменник (поет, драматург, прозаїк, перекла­дач), театральний і культурно-громадський діяч.

З серпня 1883 р. М. Старицький — директор трупи М. Кропивницького, у 1885р. очолив нову трупу. У 1892—1897 рр. — директор і режисер трупи М. Садовського. її історію українського театру М. Старицький увійшов як майстер ма­сових сцен; великої уваги як режисер на­давав індивідуалізації сценічних персона­жів, музичному й сценографічному офор­мленню. Театр під його керівництвом критика згодом назве побутово-романтичним або «театральним театром» (Я. Мамонтов).

В останні роки життя працював на літературній пиві.

Як поет М. Старицький почав з пере­кладів творів О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Некрасова, В. Жуковського, II. Огарьова, інших слов'янських поетів. Виходять в його перекладах «Байки І.Крилова» (1874), «Пісня про купця Калашникова» М. Лермонтова (1875), «Сербські народні думи і пісні» (1876), «Казки» Г. Андерсена (1873). Молодий митець перекладав твори складні за жанрово-стильовою манерою (грома­дянська, медитативна, інтимна поезія; бай­ка, стилізована авторська дума, народна дума і пісня). Згодом таким же розмаїттям жанрових форм і стильових прийомів поз­начатиметься й оригінальна поезія (збірки «З давнього зшитку. Пісні та думи», 1881 та 1883).

Критика відзначала перевагу грома­дянських мотивів у ліриці поета. Загальний напрям і характер поезії М. Старицького окреслив І. Франко: «Тут російський інте­лігент, — писав він, — пробує українсь­кою мовою, в поетичній формі говорити до інтелігентів про справи близькі тим інте­лігентам, про те, що всіх мучило і всіх боліло, говорити ясно, без афектації, без конвенціональної маски «мужицького поста».

Нові теми та ідеї вимагали нових пое­тичних інтонацій і підходів, і М. Старицький напружено шукає їх (аж до «кування нових слів»). Вірші поета 60—70-х років були, за висловом І. Франка, першими пробами «нових тонів, нових форм, нового вислову в нашій поезії пошевченкової доби».

Найсильніше художньо розроблено в поезії М. Старицького тему України («Ни­ва», «До України», «До молоді»); тему на­родного безправ'я й злиднів (поезії «Весна», «Край коминка», «Швачка», «Сумно й тем­ряво...», «І ґвалт, і кров», «Місто», «Ночі темряві з завірюхами») і близьку до неї — політичного та національного гноблення («Занадто вже!», «За лихими владарями», «Що не день, то гірша мир трухлявий», «Серце моє нудне...», «Нема правди», «До І. Білика» та ін.). Гнівний протест проти спекуляції іменем народу у війнах, які вів російський царизм, звучить у вірші «Редак­торові». Поезії, присвячені боротьбі балканських слов'ян проти турецького ярма в Болгарії, Боснії й Герцеговині, участь у ній українських добровольців відбивали надії на визволення свого народу («До броні», «Смерть слов'янина», «На прю!», «До сло­в'ян»).

Окрему сторінку поезії М. Старицько­го становить пейзажна та інтимна лірика, яка відповідає духові української народної пісні: «Жадання», «На озері», «Сльоза», «Виклик» («Ніч яка. Господи! Місячна, зо­ряна...»). Більшість цих поетичних перлин покладені на музику М. Лисенком та ін­шими композиторами і стали улюбленими народними піснями.

Місце і роль М. Старицького-поета в літературному процесі його доби визначив І. Франко: «Він був першим із тих, кому доводилось проламувати псевдошевченківські шаблони і виводити нашу поезію на широкий шлях творчості, і ще тільки за ним пішов Куліш у пізнішій добі свого віршування... а далі Грінченко, Самійленко, Леся Українка, Кримський і ціла фаланга молодших, ми мусимо признати немалу його заслугу...»

Багатству поетичних тем, художніх мо­тивів та образів відповідає різноманітна композиція, метрика, стилістика. Бачимо у Старицького вІрш-заклик і поетичну медитацію, гнівні інвективи й живописні образки з натури, сатиричний і ліричний вірш, романс, вірш-посвяту, поему, ро­мантичну баладу, що значно розширило жанрові, стильові, версифікаційні мож­ливості українського поетичного слона Поряд з величезним перекладацьким до­робком (більш як 200 творів) це справжня школа поетичної майстерності. В складну пору переслідувань і гонінь української культури вона сприяла її збереженню й розвитку.

Серед оригінальних творів письмен­ника найвищої оцінки заслуговують соці­ально-психологічні драми «Не судилось» («Панське болото») (1881), «Талан» (1893), «У темряві» (1892), «Крест жизни» (1901), соціально-побутова «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1887). Їм притаманна актуальна, вагома проблематика, психоло­гічна достовірність характерів, зв'язок з фольклорно-етнографічною культурною традицією, яскрава сценічність. Життя українського пореформеного міста й села, побутування різних суспільних шарів і прошарків, їх взаємодію показано тут правдиво й глибоко.

Зацікавленість історичним минулим, людськими долями в буремний час виз­вольних воєн, які вела Україна у XVII— XVIII ст., спонукала драматурга написати ряд п'єс у героїко-романтичному ключі. Це драми «Богдан Хмельницький» (перша редакція 1887, друга — 1897), «Маруся Богуславка» (1897), «Оборона Буші» (1898); драматична поезія «Остання ніч» (1899) та ін.

Працював М. Старицький в популяр­ному тоді жанрі водевілю («Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», 1872; «По-модньому», 1887; «Чарівний сон», 1889).

У 80—90-ті роки М. Старицький заявив про себе як автор історичних ро­манів і повістей (написаних в основному російською мовою). Т Те роман-трилогія «Богдан Хмельницький» («Перед бурею», 1894; «Буря», 1896; «Біля пристані», 1897), присвячений подіям визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. Тема­тично близька до роману повість «Облога Буші» (1891). Історичні події пізніших часів відтворено у романах «Молодість Мазепи» (1893) і «Руїна» (1899), «Останні орли» («Гайдамаки», 1896). Гостросюжетна повість для юнацтва «Заклятий скарб» (1900) розповідає про політичні зміни в Речі Посполитій у XVII ст., побут польсь­кої шляхти, її непрості стосунки з україн­ським козацтвом. Тут, як і в більшості своїх повістей і романів, письменник послуговується так званою «вальтерскоттівською» сюжетною схемою, вперше введеною в українську епіку II. Кулішем: любовні пригоди молодої пари розгортаються на широкому історичному й суспільному тлі, співвідносяться з історичними зрушен­нями в житті народу. У повістях «Чорний диявол» (1896) і «Перші коршуни» (1900) письменник звернувся до такої малодослідженої теми, як життя Києва у XVI— XVII ст. У романі «Розбійник Кармелюк» (1902) відображено антикріпосницькі виступи селян на Поділлі в першій половині XIX ст.

Історико-романтичні твори М. Ста­рицького пробуджували Інтерес широкої аудиюрії до минулою й сучасною України, її героїчної історії і багатої культури, до особливостей національного характеру й побуту українців.

Немале місце у прозі письменника відведено соціально-психологічним по­вістям («Розсудили», «Безбатченко»), опо­віданням та нарисам з життя українського села й міста. За стильовою манерою вони Є ніби перехідною ланкою між старою побутово-реалістичною прозою з визна­чальним у ній соціальним аспектом, соці­альною детермінованістю долі героїв (І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Б. Грінченко, І. Франко) та новітньою пси­хологічною прозою (М. Коцюбинський, О. Кобилянська, її. Винниченко та ін).