24. Тематичне та жанрове розмаїття прози і.Нечуя – Левицького.

Проза І. Нечуя-Левицького розши­рила тематичні обрії української літера­тури: в його оповіданнях, повістях, рома­нах ідеться про життя селянства, міщан­ства, заробітчан, дрібної шляхти, духовен­ства, інтелігенції. Ці твори густо заселені в них діють не тільки українські селяни, а й єврейські крамарі, польські поміщики, російські чиновники, грецькі комерсанти. Зображення соціальних і побутових сто­сунків між ними позначене реалістичною достовірністю й психологічною перекон­ливістю. Тому дослідники мали підстави порівнювати творчість І. Нечуя-Левицько­го з монументальними прозовими циклами 0.Бальзака («Людська комедія»), Е. Золя («Ругон-Маккари»). За розмаїттям задумів і їхньою художньою реалізацією напро­шується також паралель між епосами І. Нечуя-Левицького та І. Франка, об'єк­том зображення яких стало сучасне авто­рам життя Подніпров'я та інших місце­востей Східної України й Галичини. Не­повторна своєрідність творчості І. Нечуя-Левицького виявляється ще й у її «зорово­му характері» (І. Франко), в умінні спосте­регти найхарактерніше в зовнішності людини, картинах природи, в народному побуті і все це мальовничо передати засо­бами слова, такого ж барвистого, багатого, самобутнього, як і модельовані сторони дійсності.

Романом «Хмари» (1874) письменник відгукнувся на розгортання народницького руху, в якому брала участь освічена україн­ська молодь. Концептуальність твору вті­лена в символічному образі хмар як темних сил, що прагнуть задушити будь-які про­блиски українського культурно-освітнього життя. Тут зроблено спробу показати на­родження нового типу українського інтелі­гента (студент Радюк), що протистоїть як обмеженим кар'єристам і цинікам (Воздвиженський), так і відірваним від життя інфантильним ученим (Дашкович). Ідей­ним прагненням інтелігентів присвячені роман «Над Чорним морем» (1890), повісті «Неоднаковими стежками» (1910), «На гастролях в Микитянах» (1911). У творах про інтелігенцію значного мірою новими були й моменти, пов'язані з питаннями жіночої освіти та виховання, духовного розкрі­пачення жінки. Утвердження емансипа­ційних ідей водночас супроводжувалося нищівним викриттям того псевдовиховання, яке процвітало в привілейованих навчальних закладах.

Показ житія духовенства в повісті «Старосвітські батюшки та матушки» (1885), оповіданнях «Афонський пройди­світ» (1890), «Поміж ворогами» (1893) у багатьох моментах подасться в сатирич­ному освітленні.

І. Нечуй-Левицький зазначав, що українське життя ще чекає на своє всебічне художнє дослідження, чекає «цілих шкіл робітників на літературному полі». Тому й сам написав «ескіз української міфології» під назвою «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності», історичні нариси про перших київських князів, про наскоки гагар, діяльність Петра Могили, есе про Б. Хмельницького. У романі «Князь Єремія Вишневецький» (1897) осуджується нащадок славного Байди, що перекинувся в шляхетський табір і визис­кував українських селян. Патріотична про­блематика визначає пафос патріотизму романтичної казки «Запорожці» (1875), повісті «Гетьман Іван Виговський» (1899), драм «Маруся Богуславка» (1875), «В диму та в полум'ї» (1910). В історичних драмах порушується також проблема моральної відповідальності людини за свої вчинки, акцентується злободенна ідея національної гідності особистості як її найвищої цін­ності.

І. Нечуй-Левицький — автор двох комедій із сучасного йому життя — «На Кожум'яках» (1875) та «Голодному й опеньки — м'ясо» (1887). У першій з них висміюється існування київських міщан, показується непривабливе єство джиґуна Гострохвостого. Цей твір був перероб­лений і пристосований до сцени М. Старицьким; під назвою «За двома зайцями» мас й сьогодні неабиякий глядадький успіх. Морально-етичні проблеми по­рушуються й у водевілі «Голодному й опеньки — м'ясо», де осуджується сватан­ня дрібного чиновника до своєї заможної підстаркуватої хазяйки квартири. І.Нечуй-Левицький відомий і як перекладач Біблії.

Історична проза. Нечуя-Левицького глибоко хвилювала проблема духовного змізерніння люди­ни, і особливо вражало його таке потворне явище в історії поневоленої української нації, як «відступництво», зрада своєму народові, батьківщині. Цих наболілих питань письмен­ник торкався в багатьох своїх творах, а роман «Князь Єремія Вишневецький» (1897 р.), який в автографі має підзаголо­вок «Перевертень», став художнім дослідженням цієї про­блеми.

В основі твору історичні події середини XVII століття, коли могутня Річ Посполита, посилюючи в Україні соціальний, національний та релігійний гніт, викликала рішучий протест козацько-селянських мас, який віщував наближення всенарод­ної визвольної війни.

Центральна постать у романі — український магнат князь Єремія Вишневецький, онук оспіваного в піснях і думах запо­розького лицаря Дмитра Вишневецького (Байди), племінник митрополита Петра Могили — відомого патріота України, засновника Києво-Могилянської академії. Пройшовши науку у львівській єзуїтській колегії, юний Єремія зрікається право­славної віри, рідної мови, свого народу. Хворобливе често­любство, страшний егоїзм, прагнення до необмеженої влади, магнатські амбіції Вишневецького ніяк не відповідали демо­кратичному духові українського козацтва та селянства. І він усім своїм єством ненавидить цей дух, прагне його знищити. Суспільно-політичним ідеалом Вишневецького стала Польща з розкішшю і блиском королівського двора, з необмеженими правами шляхти,

Нечуй-Левицький і в цьому творі вірний своїм улюбленим художнім засобам; внутрішніми монологами, снами, мареннями, портретними зарисовками персонажів він розкриває їх внутрішній світ.

Усе своє життя «відступник» Єремія воював з рідним наро­дом, жорстоко розправлявся з учасниками козацько-селянських повстань, наказуючи вирізувати цілі села, тисячі садовити на залізні палі. Народ назвав його катом України. Народну ненависть до цього ката письменник передає через сни Єремії, заповнені закатованими ним людьми, які кидають йому в об­личчя, страшні звинувачення і прокльони. Відомо, що найстрашніший проклін — проклін рідної матері. І автор вводить у сни і марення героя образ його покійної рідної матері Раїни Вишневецької, яка проклинає свого сина-перевертня; «Я тебе закли­нала, щоб ти не оступався од України, од своєї мови й віри, а ти мене не послухав і став ворогом рідного народу. Проклін мій впаде на тебе і на твій рід незабаром, бо ти став перевертнем і катом для України. Ти пролив багато рідної крові. Будь же ти тричі проклятий на віки вічні!»

Роман «Гетьман Іван Виговський» (1895 р.) своїми жанро­вими ознаками близький до літописних хронікально-біографіч­них описів життя історичних осіб.

У центрі твору образ генерального писаря війська Запорозь­кого, а згодом гетьмана України (1657—1659) Виговського Івана Остаповича.

Нечуй-Левицький у своєму романі показав Виговського в різних життєвих ситуаціях: серед духовенства і генеральної старшини, наодинці з коханою, в колі сім'ї, на козацьких радах і під час дипломатичних розмов. І всюди він привертає увагу своїм розумом, тактом, витримкою. Також письменник зазна­чає, що Виговський незлюбив Москви, «бо спостеріг, що Москва не додержить свого слова, одніме привілеї, коли почала ще за живоття Богдана ламати Переяславську умову» (с. 481). Його політичним ідеалом був федеративний союз, за яким Україна входила б у склад Польщі на правах вільної автономної держави. Ця політична програма Виговського знайшла своє документальне втілення в Гадяцьких угодах. Задуми гетьмана розкриваються в творі через його монологи-роздуми, сповнені прагненням забезпечити Україні незалежність, піднести її до рівня європейських держав. Разом з тим у цих монологах відбиті і тіньові сторони гетьманських прагнень: надмірний потяг до влади, до розкошів і шляхетських привілеїв, велике бажання задовольнити прагнення і «золоті давні мрії» своєї дружини-шляхтянки — все те, що викликало велике невдово­лення простого козацтва і порушувало ритм життя, який склав­ся в Україні за життя Б. Хмельницького. Відвівши в романі багато місця побутовій лінії гетьманської родини, письменник хоче підкреслити, що Виговський не завжди витримує випро­бування владою, багатством.