23. Майстерність Івана Нечуя – Левицького – повістяра. І.Франко про цього митця слова.

Франко високо оцінив Нечуя – Левицького і називав колосальним всеобіймаючим оком України. Нечуй – Левицький розширив жанрові межі тогочасної української літератури. Виступив як новеліст, романіст, драматург, автор художніх, історичних, етнографічних нарисів, літературно – критичних і мистецтвознавчих статей.

Виступив на літературну ниву у 60-х рр.

Перші твори «Дві московки», «Рибалка – Панас Круть», 1868, повість «Причепа», 1869.

«Дві московки» - засвід­чила прагнення письменника вийти за межі традиційної селянської теми, вона органічно пов'язується з темою солдат­чини та духовного каліцтва молоді в школі кантоністів та із їх згубними наслідками. Життєві колізії тогочасної дійсності покладені в основу твору. У цьому творі автор вдається до біографічного сюжету, до прийому паралелізації. Автор вдається до народно – пісенного стилю, характеризує психічний стан героїв, їхню зовнішність. Велику роль відіграє інтер’єр, що набуває соціального забарвлення.

Про пошук письменником основ національного буття йдеться у по­вісті «Причепа» (1869), де піддається осуду ворожа українському народові політика полонізації та російщення. Обидві повісті об'єднані наскрізною ідеєю болю за руйну­вання матеріальних і духовних засад української сім'ї, зумовленого розривом з глибинною національною традицією.

У 70-ті роки І.Нечуй – Левицький за висловом І.Франка осягнув вершок літературної творчості, написавши «Миколу Джерю», «Кайдашеву сім’ю », «Бурлачку».

І. Нечуй-Левицький прагнув розкріпи сутність українського національного ха­рактеру в усій його багатоманітності. У повісті «Микола Джеря» (1876) на широко­му тлі кріпосницької неволі вимальовується постать бунтаря-протестанта, який належить до «тих людей, котрим ціле життя воля пахне», до тих натур, що «скоріше вломляться, а зігнути не дадуться» (І. Франко). Микола Джеря сприймається як виразник духу народної непокори проти будь-яких форм пригнічення людини. Письменник вдається до прийому дороги. В українській прозі до Нечуя – Левицького не було таких епізодів, як змалювання робітничого життя. Змалювання нового явища пореформеної дійсності показало початок формування робітничого класу.

В образі Миколи Джері та його побратимів правдиве і точне зображення поєднане з увагою до емоційно – поетичного світу особистості, барвистого природного оточення. Пейзажі виступають як засіб психології особистості. Важливу роль у творі відіграють сновидіння. В алегоричних сновидіннях героїв висловлюються соціальні утопії, наївні соціальні ідеали. Сни Нимидори сповнені передчуттями селянської революції. Як зазначав Франко: «Для мене історія всього українського селянства в тоту важку епоху написаний в однім широкім образі (Микола Джеря)».

Певною мірою з цим твором єднається й повість «Бурлачка» (1876), героїня якої проходить крізь складні випробування. У портреті героїні поєднуються фольклорні традиції і своєрідна творча манера. Письменник використав внутрішні монологи, роздуми, авторські відступи про переживання героїні, видіння, марення, які набирають алегоричного узагальнення. Обидва твори реалістично передають гост­роту соціальних суперечностей, відбивають діалектику суспільного розвитку, але в «Бурлачці» сильніше звучить осуд безду­ховності, яка калічить людину.

Соціально-побутова повість «Кайдашева сім'я» (1879) і цикл оповідань «Баба Параска та баба Палажка» (1874, 1875, 1909) виявили схильність І. Нечуя-Левицького до гумору в змалюванні побу­тових картин із життя пореформеного се­лянства. У цих творах він переконливо показав, що життя людей ламається, коли вони відходять від морально-етичних засад народного життя, від тих духовних цін­ностей, які складалися віками її україн­ській родині. Такий контраст між покли­канням людини і її щоденним побутом визначає зміст повісті та оповідань циклу, де з'ясовуються спонукання та імпульси дрібних власників утвердити себе як господарів на землі і в хаті. І.Франко: « «Кайдашева сім’я» з погляду на високу артистичність змалювання життя і добру композицію належить до найкращих оздоб українського письменства»Показ життя духовенства в повісті «Старосвітські батюшки та матушки» (1885) у багатьох моментах подається и сатирич­ному освітленні. Автор зображує в хронологічній послідовності життя двох попівських родин. Конфлікт твору – обидва герої прагнуть посісти одну і ту саму парафію. М.Балабуха тип недоучки і чванька, підлабузника і кар’єриста. З певною симпатією автор наділяє Харитона рядом чеснот. Автор майстерно використовує різні засоби комічного, зокрема мовні. Нечуй – Левицький переконливо показав, як в нових умовах руйнуються патріархальні устої старосвітського духовенства.