11. Байка як літ-ний жанр. Становлення нової укр..Байки. Розвиток цього жанру у тв-ті письменників XIX ст.. (п.Гулака-Артемовського, Євгена Грибінки, л.Глібова).

Байка — коротке, переважно віршоване, алегоричне оповідання, в якому закладено дидактичний зміст; один з різновидів ліро-епічного жанру. Складається з оповідної частини та висновку-повчання. У вчинках персонажів Б. — звірів, птахів, рослин — вбачаються і висміюються людські вади. Засновником Б. вважається легендарний еллін Езоп (VI-V ст. до н.е.), іменем якого (езопівською мовою) називають інколи підтекст худож­нього твору. Його традицію продовжив римлянин Федр (І ст. н.е.). Крім античних джерел, Б. зазнала впливу індійсь­кої "Панчататри" ("П'ять книг", III ст. н.е.), живилася фольклорними сюжетами. Реформатором Б. вважається французький байкар Ж.Лафонтен (XVII ст.), котрий порушив умовно-алегоричну традицію жанру, надав йому виражальної гнучкості та змістової шляхетності. Вершинних здобутків досягла Б. у Росії (І.Крилов).

Сучасна Б. різниться від античної переважно віршованою формою, їй притаманна астрофічна будова, різностопний ямб, що називається байковим віршем (різновид вільного вірша), здебільшого з парним римуванням. Жанр Б. має свою тради­цію в Україні. Він спостерігається в "казаннях" Іоаникія Галятовського, Антонія Радивиловського, в поетиках Митрофана Довгалевського та Григорія Кониського, у "Баснях харковських" Г.Сковороди. Нове слово мовлено було у XIX ст. байкарями П.Гулаком-Артемовським, Л.Боровиковським, Є.Гребінкою, особливо Л.Глібовим, з творчістю якого пов'язу­ється розквіт жанру. До Б. зверталися І.Франко, Б.Грінченко, а в XX ст. — В.Блакитний, С.Пилипенко, М.Годованець, А.Косматенко, П.Глазовий та ін. Б. нині зазнає певної еволю­ції. Крім сюжетних Б. з'являються Б.-приповідки ("ліліпу­ти"), а також Б.-епіграми, Б.-жарти, Б.-пародії тощо.

ГЛІБОВ ЛЕОНІД. Жанровий діапазон творів Л. Глібова досить широкий: ліричні вірші і вірші для дітей, сатиричні віршовані твори, п'єси, нариси, оповідання, статті, театральні рецензії тощо. Найбільшу славу йому принесли байки та окремі ліричні твори. У жанрі байки інтенсивно працював з 1853 р. (лише за один цей рік у «Черниговских губернскнх ведомостях» опублікував 25 байок). Згодом видав три збірки (1863, 1872, 1882), у яких дотепно, в широкому «сміховому» діапазоні — від іронії до сатири — картав людські й суспільні вади. У «мандрівні» світові сюжети активно за­проваджував специфічно українські риси (мовностильові засоби, зокрема ідіоми й фразеологізми, гумористичні сценки, прислів'я і приказки, пейзажні картини з національними топонімами, характерні побутові деталі тощо).

Творчість Л. Глібова 50-х — початку 70-х років спрямована насамперед проти кріпосництва, свавілля панів, жорстокого визиску ними селян (байки «Вовк та Ягня», «Вовк і Кіт», «Вовк і Вівчарі» та ін.). Жор­стоке самодурство вдасть імущих сати­рично осуджується в байках «Мірошник», «Вовк та Зозуля». Тип байкового конфлікту тут цілком новаторський, оригінальний, «персонажі окремих байок зображені в мо­мент найгостріших антагоністичних зіт­кнень» (М. Бондар). За таким же прин­ципом побудовано байки, де висміюються хабарництво чиновництва, загальне каз­нокрадство («Щука», «Мишача рада», «Лисиця і Ховрах» та ін.), показується роз­клад і занепад кріпосницьких господар­ських відносин («Охрімова свита», «Мі­рошник»).

Як типовий просвітитель Л. Глібов значну увагу приділяв морально-етичним проблемам. Вади суспільної й людської моралі засуджуються у творах «Пап на всю губу», «Вовк та Мишеня», «Мишача рада», «Миша і Пацюк», «Два куми», «Троєже­нець», «Купець та Миші», «Зозуля і Півень», «Чиж і Голуб» та ін. У 80—90-х роках поглиблюється морально-етичний аспект його байок. Об'єктами висмію­вання стають неробство, паразитичне життя панівних версти, здирство й користолюбство, прагнення нажини, прислужництво перед вищими і брутальне свавілля щодо нижчих, розтлінна мораль «вседозво­леності» («Лев на облаві», «Хазяйка і Че­лядники», «Старець», «Кундель», «Сила», «Танці», «Жаби», «Скоробагатько» та ін.).

Засобами народного гумору, тонкої, спостережливої іронії Л. Глібов картає не­далеку пихатість і чваньковитість підпанків («Зозуля і Горлиця», «Лисиця й Виноград», «Дуб і Лозина», «Осел і Соловей», «Півень і Перлинка» та ін.). В окремих байках висловлюються думки про можливі шляхи суспільного розвитку. Письменник вияв­ляє себе прихильником еволюційного шляху, доводить, що не революція, яка винищить все до тла («Огонь і Гай»), а старанна «пожиточна» праця (в тому числі освітня, культурна) піднесуть суспільство на вищий рівень («Жук і Бджола», «Со­лом'яний Дід»),

Гумор, іронічні й сатиричні сценки у байках живі, іскрометні, виразні, вихоп­лені з гущі народного життя. Широко використовує письменник прийоми дра­матургічного мистецтва — монологи й діалоги, риторичні запитання й вигуки, обірвані фрази тощо. Нерідко мораль байки формулюється в чіткому афориз­мові, що згодом сприйматиметься як прислів'я: «Дурний порядок — дурне й діло», «Хто вище злізе, дужче пада», «Чого не втямиш — не берись» та ін.

ГРЕБІНКА ЄВГЕН. Початок літературної діяльності Є. Гребінки припадає па роки навчання; в ніжинський період написані перші ліричні поезії, байки, розпочато роботу над перек­ладом поеми О. Пушкіна «Полтава».

У 1833 р. в альманасі «Утренпяя звезда» вийшли друком дві байки Є. Гребін­ки — «Будяк да Коноплиночка» та «Пше­ниця», а також уривки з перекладу «Пол­тави», а в 1834 р. вийшло перше видання (друге — в 1836 р.) байок «Малороссийские приказки». Байкарська спадщина Є. Гребінки (всього 27 творів) є най­ціннішою частиною його творчого доро­бку. Тут чітко визначились традиції попе­редніх і сучасних йому українських пись­менників (Г. Сковороди, І. Котляревсько­го, П. Гулака-Артемовського), заявлені у творенні символіки, сюжету й системи образу, водночас тут набули розвитку на­родно-сатиричні традиції. Байка С. Гре­бінки є художнім конденсатом народної мудрості, в якому чітко виявлені симпатії та антипатії автора; значна роль тут на­лежить також зображенню естетики народ­ного життя (побуту, звичаїв).

Байки Є. Гребінки представляють усі різновиди цього жанру: власне байку, байку-казку і байку-приказку. У творенні останньої полягає одна з його заслуг. Часто, кладучи в основу байки народну приказку, він наближає до неї саму побудову своїх творів. Тому ці байки лаконічні, сконден­совані, не переобтяжені довгими описами та подробицями. Є. Гребінка створив зразки тієї реалістичної віршованої байки, що стала своєрідним еталоном цього жанру в подальшому розвитку української літератури. Значною його заслугою є також відмова від «бурлеску»; якщо у байках і трапляються елементи бурлескного стилю, то вони не є самоціллю, як у багатьох тогочасних українських письменників, а служать одним із образотворчих засобів. За словами І. Франка, «як байкопис, займає Гребінка перше місце в нашім письменстві. Його байки визначаються ярким націо­нальним і навіть спеціально лівобережним українським колоритом, і не менш здорового суспільною і ліберальною тенденцією».

П. ГУЛАК – АРТЕМОВСЬКИЙ. Ще студентом почав писати вірші російською мовою. Перший оригінальний твір українською мовою написав у Харкові. Це «Справжня добрість» (1817), адресована Квітці-Основ'яненку, зорієнтована на естетику просвітницького реалізму. Тут автор порушував морально-етичні проб­леми, підносив гуманістичні ідеї, спрямо­вані на захист прав людини, розглядав до­брочинність як сукупність її позитивних морально-етичних якостей. Написав ряд віршів у дусі українського фольклору, жартівливих віршованих оповідань, байок, романтичних балад.

Перші друковані твори, які зробили ім'я Гулака відомим, — байки «Пан та Собака» (1818), «Солопій та Хівря» (1819), «Тюхтій та Чванько» (1819), а також ко­роткі байки-приказки «Дурень і розум­ний», «Дві пташки в кліщі» та ін. Фабуль­ною основою байок слугували, як правило, твори польською письменника І. Красіцького. За цією схемою створював Гулак-Артемовський нові побутові сцени, ожив­люючи їх колоритною народною мовою. Особливо це характерно для байки «Пан та Собака». Чотирирядкова байка І. Красіцького має побутове звучання, у Гулака вона виступає як соціально-реалістична кар­тина з яскраво вираженими національ­ними характерами.