12. Суть християнства та його роль як явища культури

Наступною культурною добою після античності була доба становлення і розвитку християнства. Вона намагалася утвердити підпорядкованість усіх сфер людського буття єдиному Богу, існування якого не підлягало сумнівам і бралося на віру без будь-яких доказів. На відміну від часів античності, увага діячів культури, державної і церковної влади зосередилася на запереченні людської досконалості і піднесенні досконалості Бога. Особливо ж високо підносилася духовна насолода, яку могла отримати людина після зречення земних радощів заради служіння вищому ідеалу.

Література цієї доби відзначалася пильною увагою до вияву людських почуттів. Пристрасті та страждання героїв були спрямовані на пропаганду їхнього духовного очищення, на уславлення обраного ними шляху до небесного блаженства. Історії у стилі П’єра Абеляра і Елоїзи (героїв, які відреклися особистого щастя заради служіння Богу) викликали захоплення і ставали прикладом для наслідування.

Мистецтво християнської доби по-новому підійшло до архітектурного розв’язання побудови культових споруд, що передбачало створення особливого освітлення ликів святих, яке допомагало б викликати у відвідувачів відчуття присутності вищих субстанцій. Окрім того, контраст між внутрішнім і зовнішнім оздобленням мав зосередити увагу на важливому принципі християнської моралі – пріоритеті внутрішнього, духовного змісту. Великий вплив на пересічну людину мав і хоровий спів, що лунав під куполами і породжував у неї непереборне бажання звільнитися від буденної марноти, стати духовно досконалішою і ближчою до Бога.

Сучасні науковці у своїх дослідженнях наголошують на величезній увазі мистецтва доби становлення християнства до символіки мови, яка «за своєю експресивністю перевершила античну» і з «більшою глибиною передає внутрішній світ людини, у ньому сильніше виражене прагнення осягнути загальні закони світобудови».

На думку літературознавця В. Пахаренка, цій добі властиве утвердження «погляду на світ як на систему символів, тобто така художня настанова, за якою дійсність є знаком чогось іншого, вищого, безпосередньо у дійсності не даного». Оскільки християнська культура грунтувалася на релігії, можна стверджувати, що світоглядною домінантою цієї доби був ідеалізм (від грецьк. ідеа – ідея) – визнання сущого духу або ідеї як першооснови всього життя, а естетичною – «християнський» псевдоромантизм з його неприйняттям буденності та звеличенням духовного життя.

Велике значення в історії людської цивілізації, морального прогресу людства мала ранньохристиянська моральна доктрина, викладена в текстах Біблії. Утвердження первісним християнством принципу загальної любові означало визнання рівності людей в їхніх домаганнях гідного й щасливого життя, моральної гармонії. Християнство стало релігією абстрактної людини, а його мораль набула загальнолюдської форми. Ідея рівності людей, їхнього всесвітнього громадянства зустрічалась і в античній етиці, зокрема у вченнях софістів і стоїків. Вона була одним із елементів теоретичних роздумів і їх відправним пунктом. Ця ідея в античній етиці ніколи не набирала нормативного змісту, хоча певною мірою зіставлюваного з вимогами поміркованості чи дружби. В межах християнського світогляду ця ідея, поєднана з принципом любові, набула провідних нормативних установ і форми, сприйнятливої для основної частини населення.

Однак ідея моральної рівності має у християнстві суто абстрактний вигляд, не враховує конкретних соціальних та етнічних відмінностей, а, навпаки, протистоїть їм як абсолютний імператив. Тому слід зазначити, що християнство такою самою мірою деформує ідею моральної рівності людей, якою і сприяє її проникненню у суспільну свідомість.

Сутність християнської етичної концепції, поданої у Біблії, визначають такі положення.

І. Бог створяв світ і є його животворною сутністю.

Ідея Бога як морального абсолюту не лише виражає моралізуюче ставлення до дійсності, позначаючи таку досконалість, перед якою здаються мізерними всі інші цілі й бажання. Вона є водночас обгрунтуванням безмежного оптимізму в оцінці дійсності

II. Людина, як одне з творінь Бога, є водночас істотою привілейованою. Вона подібна до Бога. Це виявляється в тому, що людина створена вільною і вища мета — служити Богові

Людина подібна до Бога, але не однакова з ним, оскільки вона є чуттєвою, земною, смертною істотою. Мораль християнства виводиться з невідповідності між буттям і сутністю. З виникненням християнського монотеїзму відособлення моралі від світу і відповідно роздвоєність морального життя досягли крайніх форм. Античний погляд, за яким мораль розглядається у контексті людського прагнення до щастя, не надавав особливого значення розриву між існуючими моральними цінностями та релігійними принципами. Людина не може власною активністю реалізувати своє сутнісне призначення, оскільки вона безнадійно гріховна.

Христос — це зримий взірець моральності у християнському розумінні, втілений ідеал. Слідування Богові означає слідування Христові. Як з Адама почалось гріхопадіння, так з Ісуса почалось відродження, оскільки він вказує шлях до спасіння. Чого ж навчає Ісус Христос?

III. Вищий і єдиний сенс існування Ісус вбачає в Бо-гові-отцеві. Любов до ближнього є відображенням любові до Бога. В ближньому і через ближнього людина любить Бога.Звідси й вимога любити всіх.

ідея про божественне походження імператорської влади. Державна доктрина уславлення християнської моралі та культ візантійського імператора як верховного владики всього християнського світу справили великий вплив на всю систему суспільного і культурного життя, розвиток філософії, літератури, естетичних поглядів, мистецтва середньовіччя.

Так, скульптура втратила характерну для античності велич і тілесність.Головними формами живопису стали мозаїка, фрески, ікони та книжкові мініатюри. Важливим атрибутом християнських храмів були ікони. На перших іконах, як правило, зображувався один святий.

У перші сторіччя християнства особливо вшановувалися “нерукотворні” ікони, що нібито були створені не людиною, а завдяки чуду. Вважалося, що сила таких ікон передається людині, якщо вона їх торкається. Такі ікони зберігалися в монастирях, куди приходили прочани. Пожертвування прочан становили значну частину монастирських прибутків. Це насторожувало імператорів, які побоювалися посилення монастирів і церкви загалом.