§ 3. Травлення в порожнині шлунка

Будова шлунка. Шлунок за своєю формою нагадує хімічну реторту. Проте в залежності від фази травлення форма шлунка змінюється. Складається шлунок з трьох відділів: вхідна (кардіальна) частина, в яку відкривається стравохід, тіло (середня частина) і пілорична частина, яка сполучається з дванадцятипалою кишкою. Частина шлунка, розміщена вліво від місця впадання в нього стравоходу і вище го­ризонтальної площини, проведеної через це місце, називається дном шлунка.

Слизова оболонка шлунка (товста і багата на кровоносні судини) утво­рює численні поздовжні звивисті складки. В ній містяться численні трубчасті залози. Але в дітей їх відносно мало. Залози вхідної частини шлунка виділяють слиз, середньої і дна шлунка — травний сік.

М’язова (середня) оболонка шлунка складається з гладеньких м’язів, які утворюють тут три шари: зовнішній — з поздовжніми, середній — з коловими і внутрішній — з косими волокнами. У місцях сполучення шлунка з стравоходом і дванадцятипалою кишкою є міцні кільцеві м’язи—затягачі або сфінктери. Ззовні шлунок вкритий спо­лучнотканинною оболонкою (очеревиною). Іннервується шлунок гілочками блукаючого і симпатич­ного нервів.

Місткість шлунка у дітей збільшується з віком. У новонародженої дитини місткість його 7 мл, на 10-й день життя — до 80 мл, наприкінці першого місяця — 100 мл, під кінець третього року — 600 мл. З 4 до 7 років збільшення місткості шлунка трохи сповільнюється. В 10—12 років вона досягає 1500 мл, а в дорослої людини — до 3000 мл.

Форма шлунка також змінюється з віком. У дітей до 1,5 року він круглий, до 2—3 років — видовжений (грушовидний), в 7 років не відрізняється від форми шлунка дорослої людини і займає в черевній по­рожнині таке саме положення. Іноді в 11 років на­бирає форми шлунка дорослої людини. Слизова обо­лонка шлунка у дітей молодшого віку дуже ніжна і багата на кровоносні судини, але залоз менше, ніж у дорослих, і вони недорозвинені.

Травлення в шлунку. В шлунку їжа довго затри­мується і зазнає дальшої механічної і хімічної об­робки. Механічна обробка полягає в розтиранні і пе­ремішуванні їжі завдяки скороченню гладеньких м’язів стінок шлунка, хімічна — в дії шлункового соку, який виробляється залозами, розміщеними в слизовій оболонці шлунка. Шлунковий сік, що являє собою прозору рідину кислої реакції, має в своєму складі ферменти, соляну кислоту, слиз та інші органічні і неорганічні речовини. Ферментами шлункового соку є пепсин, сичужний фермент і ліпаза.

Пепсин розщеплює білки на проміжні речовини — пептони і альбумози. Соляна кислота, концентрація якої 0,3—0,5%, активує пепсин, викликає набухання білків, що полегшує їх перетравлювання. Крім того, вона має бактерицидні властивості, тобто здатність убивати бактерії. При зниженні кислотності шлункового соку білки перетравлюються дуже повільно, а розвиток бактеріальної флори викликає в шлунку процеси бродіння.

Під дією сичужного ферменту зсідається молоко, завдяки чому воно довше затримується в шлунку і перетравлюється. Це має особливо велике значення для дітей грудного віку.

Шлункова ліпаза розщеплює жири на гліцерин і жирні кислоти. Проте вона діє тільки на емульговані жири, наприклад на жир молока, який перебуває в стані дуже дрібних крапельок.

Особливості шлункової секреції у дітей. Шлунковий сік новонародженої дитини містить в собі мало пепсину, хлоридів і соляної кислоти. У шлунку грудних дітей відбувається інтенсивне всмоктування, яке поступово змен­шується з віком, але добре виражене ще й у 10-річних дітей. У дитини всмоктуються не тільки амінокислоти, але й поліпептиди.

Секреція шлункового соку і його кислотність підсилюються з віком дитини. Внаслідок слабкої кислотності в шлунку грудної дитини під дією пепсину перетравлюється тільки 20—30% білків, а більша частина білків перетравлюється в кишечнику. Через низьку кислотність та малий вміст травних ферментів травна і бактерицидна сила шлункового соку недостатня, тому при неправильному харчуванні у дітей можливі шлункові розлади та захворювання.

Методи дослідження роботи шлунка. Механізм діяльності шлункових залоз, як і всі процеси, що відбуваються в шлунку, були добре вивчені тільки після того, як І. П. Павлов розробив методику хронічних дослідів (накладання фістул), завдяки яким в будь-який час можна добути в чистому вигляді травні соки здорової тварини.

Вперше операцію накладання фістули на шлунок собаки зробив у 1842 р. московський хірург проф. В. О. Басов. Тепер цю операцію роблять так: у тварини під наркозом і в стерильних умовах розрізають стінки жи­вота і шлунка, в отвір вставляють пластмасову фістульну трубку, один кінець якої відкривається в шлунок, а другий — назовні; рану навколо трубки старанно зашивають. Отвір трубки закривають корком; коли його відкрити, то можна зібрати й дослідити вміст шлунка. Проте такий спосіб накладання фістули має істотний недолік: сік, добутий із шлунка через фістульну трубку, завжди змішаний з їжею. Тому важко визначити його склад і дію. Метод добування чистого шлункового соку роз­робив І. П. Павлов. Операцію накладання фістули на шлунок він доповнив перерізуванням стравоходу, кінці якого виводив назовні і вшивав на шиї. Проковтнута оперованою собакою їжа випадає через отвір переднього від­різка стравоходу і в шлунок не попадає. Годують таких тварин через шлун­кову фістулу. Чистий шлунковий сік одержують через 18—20 год. після годування собаки. Щоб добути сік, відкривають фістульну трубку і проми­вають шлунок теплою водою, а потім застосовують удавану годівлю, при якій проковтнута їжа випадає із перерізаного стравоходу і в шлунок не попадає. Виділення шлункового соку починається через 5—8 хв. після по­чатку удаваної годівлі і триває 1,5—2 год. після його припинення, поступово зменшуючись.

Але дослід з удаваною годівлею не дає можливості простежити за ходом шлункової секреції при нормальному травленні їжі в шлунку. Для розв’я­зання цього завдання І. П. Павлов розробив операцію, вирізуючи в ділянці великої кривизни шлунка кусок його стінки і зшиваючи з неї мішечок, зовсім відокремлений від порожнини шлунка, який дістав назву ізольова­ного шлуночка. Отвір мішечка виводиться назовні. Сік, що виробляється в ньому шлунковими залозами, зовсім чистий, не змішується з їжею. Ізо­льований шлуночок зберігає зв’язок з організмом як через кровоносну, так і через нервову системи.

Розроблений І. П. Павловим метод ізольованого шлуночка дав можли­вість вивчити вплив різних їстівних і неїстівних речовин на діяльність шлункових залоз, дослідити якість виділюваного соку і визначити його кількість.

Завдяки методам ізольованого шлуночка і удаваної годівлі І. П. Пав­лов встановив дві фази у нормальній діяльності шлункових залоз.

Перша фаза секреції шлункового соку починається через 5—8 хв. після того, як їжа почала надходити в ротову порожнину. Вона зумовлюється рефлекторним механізмом: збудження, що виникло в рецепторах ротової порожнини, проводиться по доцентрових нервах у головний мозок; звідти по відцентрових нервах досягає шлункових залоз і викликає їх діяльність. Збудниками першої фази можуть бути також вигляд і запах їжі, які діють на зорові і нюхові рецептори. Шлункова секреція при подразненні рецеп­торів ротової порожнини і глотки є безумовним рефлексом. Виділення шлун­кового соку на вигляд і запах їжі є умовним рефлексом, що утворюється з участю кори великих півкуль в результаті постійного поєднання цих подразників з годівлею. Тому першу фазу шлункової секреції І. П. Павлов назвав складнорефлекторною.

Друга фаза секреції викликається механічними і хімічними подразнен­нями слизової оболонки шлунка. Починається вона через 30—40 хв. після надходження їжі в шлунок. Хімічними подразниками шлункових залоз є м’ясні, рибні і овочеві відвари, продукти перетравлення білків (пептони, альбумози і деякі амінокислоти), а також вода і солі. Ці подразники діють на шлункові залози як через хеморецептори шлунка, так і через кров. Шлунковий сік, що виділяється в другу фазу, має меншу кислотність і меншу травну силу, ніж сік, що виділяється рефлекторно. Але со-ковиділення в другу фазу триває значно довше. Тому для процесів трав­лення однаково важливі як рефлекторна, так і хімічна секреція шлунко­вого соку.

Значення апетиту, вигляду і складу їжі для секреції шлункових залоз. Дуже сильним подразником секреторних нервів шлунка є апетит, тобто відчуття потреби введення їжі в організм. Для появи апетиту велике зна­чення мають різноманітні умовні подразники: обстановка, сервіровка стола, приємний вигляд і запах їжі і т. ін. Підкреслюючи це, І. П. Павлов, разом з тим, твердив, що першим поштовхом до діяльності харчового центра, який примушує тварину рухатись, брати їжу, виділяти слину і шлунковий сік, є зміна хімічного складу крові голодної тварини.

Добре приготовлена, смачна їжа посилює секреторну діяльність шлун­кових залоз. Навпаки, їжа несмачна, брудний стіл в їдальні гальмують шлункову секрецію.

Секреція шлункового соку залежить також від складу і кількості спо­живаної їжі. Так, на м’ясну їжу вона швидко зростає, досягаючи максимуму наприкінці першої години або на другій годині; потім виділення шлункового соку поступово зменшується, але триває до 8 год. На вуглеводи секреція шлункового соку триває до 10 год, максимум її припадає на кінець першої години, а вже з другої години починає зменшуватись. На молоко — до 6 год, максимум — на 3—4-й год. Шлунковий сік, що виділяється на різну за складом їжу, має неоднакову травну силу (неоднакова кислотність і кількість ферментів).