Перепони до вільного розвитку релігійно-національної культури в Україні

Та чи по силах українському народові розбудова власної релігійно-національної культури ? Вже з попереднього огляду очевидно, що незважаючи на важкі історичні потрясіння, довгу неволю, напівзабуту державну традицію, на кількаразову зміну релігій і досі ще не вироблену загальнонаціональну ідеологію, на суттєві дефекти національної психіки (особливо брак твердої волі й витривалості у змаганнях) українській народ вже заявив себе творцем власних цінностей і заклав основи своєрідної релігійно-національної культури. Про це свідчить народна обрядова творчість, український релігійний спів, особливий стиль в архітектурі, малярстві, різьбярстві та інших видах релігійного мистецтва (чим можуть вирізнитися тільки культурно багаті нації). Далі – своєрідне церковне право й численні місцеві церковно-народні звичаїв, відмінний устрій Української Церкви ("громадянський папізм", як називає професор М.Чубатий активну участь гро­мадянства у церковному житті). Нарешті – тривала традиція: церковно-культурного руху з численними рукописними й друкованими пам'ятками. Та найбільше проступає за розбу­довою самостійної української релігійно-національної культури особлива психіка народу, його відмінний світогляд і синтетична здібність, яка ставить перед ним спеціальні завдання надзвичайної ваги.

Однак, ще надто низько стоїть в Україні матеріальна культура та економічна організація населення. Між тим тільки на цьому грунті може розцвісти життя духовне. Серед інших перепон на нашім шляху треба ще вказати на "хворобу недержавності українського громадянства”.

Походження тієї хвороби залежало від різних причин - статичних і динамічних. До перших В.Липинський зачисляє несприятливі природні умови:

1) Географічне розміщення між Європою й Азією та відсутність добрих природних границь. Однак сам Липинський визнає, що при належній організації внутрішніх відпорних сил і таке нібито незручне розміщення на світовому роздоріж­жі можна з успіхом використати. Тоді воно навпаки поставило б нас у винятково щасливі умови.

2) Родюча земля і добре підсоння України не вима­гають значних (а тим більше – збірних) зусиль до здобування поживи. Звідси серед місцевої людності лінивість і атрофація соціального інстинкту, наростання українського песимізму і ослаблення державно-творчої енергії. О.Турянський помітив вже у деяких виразах "Слова о полку Ігоревім", які він порів­няв з іншими місцями, що дихають ще давнім героїчним духом і свідчать про тверду волю українських предків. Крім того, багатство української землі завжди притягує сюди, з одного боку, еміграцію всіляких пасивних зайд-неробів, яких вабить можливість легкого життя, і які не можуть збагатити української крові особливо цінними прикметами, а з іншого, – напади сусідів, що не давали зміцніти в Україні власним відпорним силам.

3) Расова неусталеність населення України, яке походить від різних етнічних груп, досі не переплавлених в однорідний зліпок. Тому ця людність розпорошена, не зцементована ані спільним походженням, ані спільною ідеологією. В історії так завжди було перед заро­дженням великих культур (згадати лиш перетопленя шумерійців з семітами перед повстанням халдейсько-вавілонської культури, або зпоїння латинсько-кельтійських, скандинавсько-британських, німецько-фламандських та у сучасній Франції іберійсько-баських елементів). Бо тільки після такого схре­щення, боротьби й запліднення рас (тубільних і захожих) народжуються різні яскраві індивідуальності, розцвітає нове життя з новим змістом. Тому В.Липинський вірить, що у майбутньому це "спричиниться до створення нами нової оригінальної і прекрасної української культури".

4) Перевага емоційності над волею та розумом, не­стримна й пристрасна чутливість "місцевого населення (як "общеросів" і "вшехполяків " в Україні, так і самих українців). Всі вони наділені в однаковій мірі темпераментом негрів і, відповідно, мінімальною дозою волі та інтелігентності". Перевага почуття над розумом і брак сильного хотіння створюють нахил до романтизму, але "держава може бути створена тільки поривом ідеалістичним, а не романтичним". Бо від різних труб єрихонських можуть падати державні стіни, але не бувало такого випадку, щоб ці стіни в той спосіб будувались...". Проте й чуттєвий темперамент може стати неоцінимою творчою силою і навіть перевагою (розум і волю і можна виховати, а природної чуттєвості не можна набути). Тому при належному розвиткові інтелігентності й гартуванні волі наша емоційність, на думку Липинського, дозволить нам зробити в короткий час те, на що інші нації, з холодним і нечутливим темпераментом, потребували б багато більших зусиль і значно більше часу".

"Динамічні" причини недержавності українського громадянства гніздяться у недостатнім напруженні наших і організуючих державно-творчих чинників. Щоб створити свою державу, треба вміти організувати владу. Для цього певна частина населення мусить бути войовничого типу й при тому мусить мати ясну ідею, сильну волю, певну інтелігент­ність і необхідну організацію. Якраз у нас цей тип войовника є чисельно недостатнім і якісно ненадійним. Йому бракує віри в свою правду, в законність своїх хотінь, бракує політичної культури та необхідної для державного будівництва співпраці консервативних і поступових кіл громадянства. Від історичної Росії ми засвоїли звичку до сліпої покори (і обезцінили консервативну вдачу хліборобської верстви).

Звідси "епізодичність і скороминучість більшості політичних українських починань", оте "коротке дихання" нашої інте­лігенції.

А як ще згадаємо засвоєну частиною громадянства звичку до вислужування, готовність йти у найми, зникнення почуття своєї національної й громадянської гідності, то зрозуміємо те, чому українці так скоро завжди корилися чужій владі "за шмат хоч гнилої, але певної ковбаси", й не могли вибачити найменшого огріху своїй владі, яка ще не в стані була відразу забезпечити кожного ковбасою. Звідси хрунівство різних гатунків, поява "татарських людей" і всі ті "блудування" в минулому й сучасному...

Аналіз національного характеру не може зупинятися тільки на позитивних сторонах народної душі: лиху прислугу робив би той, хто лиш вихваляв би свій народ, як це робили месіаністи. Про негативні риси народної вдачі треба говорити не для того, щоб сіяти зневіру, а щоб шукати засобів до виправлення та оздоровлення. Ще так недавно чехи задуму­валися над негативними прикметами свого характеру, картали себе за брак національної гордості, за вислужування перед кожним паном, за брак витривалості в будь-якій справі, за той "солом'яний вогонь", що швидко вибухає й ще швидше гасне. Скільки знайомих "чисто українських" прикмет ми стрічаємо у цих докорах чеських патріотів. А нині Чехія займає вже своє місце в європейському ареопазі. Українці можуть виправити некорисні прикмети своєї вдачі, але тільки систематичною мурашиною працею над піднесенням нашої інтелігентності, над гартуванням волі, перевихованням грома­дянства. Серед тієї праці етнографічна статика народу пере­твориться в динаміку національного життя, зросте загальний рівень культури, зміцніють підстави нашої самобутності, збудиться воля до національної експансії. Відтак, приспаному народові заясніє Велика Мета, до якої його від віку покликано. Свідомість тієї місії одушевить нас почуттям своєї власної гідності. Віднайшовши цей загально-національний ідеал, зрозуміємо, де найвища цінність усього народу, запорука його безсмертя, його слави, й зложимо серця перед її вівтарем.

На причинах недержавності нашого громадянства ми і спинилися тому, що всі перепони до вільного розвитку нації разом з тим є перешкодами до розбудови нашої релігійно-національної культури, до усвідомлення й виконання споконвічної місії українського народу [394-398].

Арсен Річинський. Проблеми української релігійної свідомості (Упорядники А.Колодний, О. Саган). Видання третє. – Тернопіль, 2002. – 448с.