Існує декілька версій, чому український народ, зокрема, Володимир приймає саме християнську віру. Розглянемо їх.

Перша версія – богословська. Князя Володимира вело Боже провидіння. Поширення серед давніх русів істинної православної віри передусім мало своєю причиною божий промисел про спасіння грішної людини.

Друга версія – виходила з примітивності язичницьких звичаїв та обрядів й естетичної привабливості православної літургії. Про це сповіщає «Повість давніх літ» при описанні подій 987р.

Третя версія – це різноманітні впливи на свідомість майбутнього князя. До них можна віднести діяльність апостола Андрія Первозванного, хрещення княгині Ольги, вплив майбутньої дружини Анни.

Але більшість дослідників вбачають основну причину офіційного визнання введення і поширення християнства як державної релігії – невідповідність старих язичницьких поглядів інтересам панівної верстви. Церква у Візантії, яка існувала в умовах централізованої держави, проповідувала єднання церкви і влади. Такі особливості взаємовідносин відповідали й особливостям давньоруського суспільства. Тому константинопольське православ’я знаходило підтримку в певних панівних колах. Зауважте, що Володимир бере віру християнську, а обряд – східний або грецький.

Хрещення Русі поставило питання про утворення митрополії. До 1036 року резиденцією Київської митрополії був Переяслав. Першим митрополитом був грек Теопемпт. Це вказує на залежність Київської митрополії від Константинополя.

У 1051р. за часів правління Ярослава Мудрого відбувається перша спроба обрати на митрополичу кафедру русича Іларіона. Як наслідок – розрив зв’язків з Римом і Константинополем. Повторна спроба відбувається у 1148р. за великим князем Ізяславом.

Прийняття нової віри вимагало обґрунтування її догматичної основи в переломленні до нового соціального ґрунту.

Іде процес утворення київського християнства.

До найдавніших вітчизняних джерел слід віднести твори теоретиків київського християнства, якими були:

1. Іларіон. “Слово про закон і благодать”.

2. Клим Смолятич. “Послання до Смоленського пресвітера Фоми”.

3. Нестор. “ Повість давніх літ”.

4. Лука Жидята. “Послання до Братії”.

5. Яков Мних. «Пам’яті Володимира».

6. “Ізборнік 1076р.” Івана.

Саме вони формують і оформлюють те християнство, яке ми називаємо київським.

Найважливішою особливістю стає те, що християнство пропагується не як знання істини, а як життя в істині.

До основних рис київського християнства слід віднести:

- універсалізм;

- паулінізм;

- євангелізм

- патріотична традиція;

- двовір’я;

- софійний характер.

Розглянемо кожну з цих рис конкретніше.

Універсалізм

1. Толерантне відношення до релігійних центрів, щодо Заходу і Сходу.

Проповідниками теорії християнського універсалізму були Іларіон, Клим Смолятич.

2. Схрещення здобутків східного варіанту християнства з західним. Від Візантії запозичили: матеріальну допомогу, що сприяло виробленню власного обряду, в основу якого покладено східний, грецький обряд.

Були відкинуті візантійські ідеї теократії і цезарепапізму. Від заходу запозичили певні елементи обрядів. Прийняли кирило-мефодіївську спадщину.

Євангелізм зорієнтований на традицію в ранньому християнстві, яка пов’язувалася з діяльністю апостола Павла. Ця традиція визнає:

- всі люди рівні перед Богом;

- Бог є творець не поодиноких людей, а народів;

- кожен християнин несе відповідальність за вчинки всього народу;

Патріотична концепція

Основні її засади були розроблені Іларіоном і обґрунтовані у творі “Слово про Закон і Благодать”. Провідною ідеєю “Слова…” є утвердження патріотизму, любові до Вітчизни. Іларіон розробляє власну патріотичну концепцію, яка будується на таких умовах:

- побороти цезарепапізм;

- побудувати відношення між церквою і державою таким чином, щоб церква була незалежною від світської влади;

Паулінізм

- ідея неподільної церкви;

- єдність і рівність всіх людей у Христі.

Двовір’я

Оскільки тривалий час християнство існувало поряд з язичництвом, то це породило своєрідний релігійний феномен – двовір’я. Воно виражалося у перенесенні особливостей, функцій язичницьких богів на Ісуса Христа, у наданні язичницькій побутовій звичаєвості християнської символіки, поєднанні свят. Цей термін вперше застосував Феодосій Печерський (ХІст.)

Софійний характер

Теоретики київського християнства наголошували на софійному аспекті релігійності.

Доречно зауважити, що релігійність українського народу має свою специфіку.

Ця релігійність являла собою внутрішню, інтуїтивну, містичну забарвленість, що приводила світосприйняття в систему цінностей, а не до комплексу логічних понять.

Така природа релігійності має своє пояснення.

Пригадаймо, що український народ за психологічних типом відноситься до інтроверсійного.

Інтроверсія – це повернення суб’єкту до себе, у світ внутрішніх переживань. Увага зосереджується переважно на фактах і проблемах внутрішнього характеру.

Об’єктивне суб’єктивізується. Українець – це інтровертивна людина з сильним відчуттям власного “Я”.

Крім того, “кордоцентричність” як ментальна риса українського народу посилює суб’єктивне, почуттєво-духовне життя. Таким чином, ця релігійність в силу свого особливого характеру формує таку релігію і розуміння її, як це вимагають психологічні чинники.

Софійний підхід у релігійності асоціювався з постійним потягом до мудрості.

Софійний аспект релігійності передбачає:

• співвідношення Бога і людини;

• орієнтація на людину як “міру всіх речей”;

• спілкування з Богом , яке має діалогічний характер;

• процес пізнання Бога пов’язується з обожненням людини;

• віру як духовний шлях до Бога.

Софійна традиція релігійності, що була розроблена ще у дохристиянський період (Сократ, Парменід, Платон) формує специфічне уявлення і сприйняття Бога.

Збагнути існування Верховного єства (Бога) можна шляхом його об’явлення, які містяться у тому, що Бог творив, говорив, діяв. Розглянемо різні форми об’явлення.

1) Об’явлення як творіння.

Цей шлях лежить через природу з усією її складністю і закономірністю. Природа є частиною його об’явлення. У Біблії читаємо: “Небеса оповідають славу Божу і діло рук його проголошує твердь небес” (Пс. 19,1). Таке об’явлення називається “загальним” або “природним”. Це справа творіння.

2) “Окреме” об’явлення пов’язується з тим, що воно було дане тільки одному народові ізраїльському, через окремо вибраних посланців: пророків у Старому і апостолів у Новому Завіті.

Біблія це об’явлення пояснює і висловлює виразом “Бог говорив”, “Бог казав”.

3) Об’явлення через Христа

Людина влаштована так, що постійно має спрагу до пізнання. Звісно існують певні методи, за якими вона отримує певні знання: емпіричний, науковий, експериментальний. Наукове пізнання досягається обсерваційно та експериментами. Воно діє на підставі фактів. Але коли досліджуємо ділянку віри, першим нашим висновком буде відсутність будь-яких фактів. Бога не можна ані побачити, ані відчути. Та Бог постановив промовити в такий спосіб: прибрав собі тіло, в якому можна було його побачити в образі Ісуса Христа.

Зверніть увагу на процес богопізнання.

Цей процес богопізнання має свою особливість. Першою спробою богопізнання здійснюється через “обожнення” людини. Про це говориться ще в Біблії : “І створив Бог людину по образу і подобію своєму”. Такою часткою божественного у людини є душа. Чим більше людина пізнає своє внутрішнє, свою душу, тим самим вона прилучається до божественного, поступово пізнаючи Бога у собі. Другий шлях передбачає предметніше пояснення.

Бог є трансцендентним, на чуттєвому рівні він виявляє себе як символ, знак, як те, що сприймається органами чуття. Цими символами, знаками виступає слово. Тобто, через Боже слово людина, прилучається до Бога, пізнаючи його. Підтвердження цьому ми знаходимо у Євангелії від Іоанна: «Споконвічно було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово».