Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
книжка з філософії!!!.doc
Скачиваний:
8
Добавлен:
28.04.2019
Размер:
3.85 Mб
Скачать

Додаткова література

  1. Бондаренко Г. Пречистого вогню дарунок (Свята, обряди, традиції) // Людина і світ. – 1997. – № 4.

  2. Братко-Кутинський О. Християнство // Людина і світ. – 1990. – № 8.

  3. Буддизм //Релігійна панорама.- 2005.- №5.- С.56-59.

  4. Горбаченко Т. Тема апокаліпсиса в давньоєврейській і давньохристиянській культурі // Людина і світ. – 2001. – № 6.

  5. Дулуман Є. Буддизм – світова релігія // Людина і світ. – 1993. – № 1.

  6. Красиков А Християнський світ: проблема діалогу //Людина і світ.- 2002.- №2.- С. 11-19.

  7. Мусульманський світ // Релігійна панорама.- 2005.- №3.- С. 29-32.

  8. Невгот В. Будда родом з Лумбіні // Людина і світ, – 1996. – № 8.

  9. Полотнюк Я. Іслам // Людина і світ, – 1993. – № 4.

  10. Саймонз М. Світ мусульманської жінки // Людина і світ.- 2004.- №9.- С. 57-59.

  11. Султанов , Коран як пам”ятка класичної арабської літератури //Відродження.- 1995.- №8.- С.47-51; №9.- С. 55-59.

  12. Ткач С. Суфізм – містично-аскетична течія в ісламі // Людина і світ.- 2002.- №6.- С. 35-40.Християнство як світова релігія // Людина і світ. – 1997. – № 3.

Інтернетсайти

Буддизм:

http://www.ciolek.com/www.vl-buddhism.html

http://www.dharmanet.org/

http://www.nef.carleton.ca/dharma/introduction

alt.religion.buddhism.nichireu

alt.religion.buddhism.nkt

alt.religion.buddhism.tibetan

talk.religion.buddhism.

Дзен-буддизм:

http://www.io.com/~shewton/zen

Християнство:

http://www.christianity.net/search/

http://www.interlog.com/~moehler/allinone

alt.christnet.christianlife

alt.christnet.ethics

alt.christnet.hypocrisy

alt.christnet.philosophy

alt.christnet.prayer

alt.christnet.theology

alt.religion.christian

alt.religion.christian-teen

alt.religion.christian.20-something

soc.religion.christian

soc.religion.christian.youthwork

Біблія:

http://www.cynet.cjm/Jesus/time.htm

http://www.gospel.com.net/bible

http://ecel.wheaton.edu/www.sb/

alt.bible

alt.bible.prophecy

soc.religion.christian.bible-study

Іслам:

http://www.wam.umd.edu/~ibrahim

http://www.hti.umich.edu/relig/koran/

http://www.utexas.edu/students/a mso/quran_html

alt.islam.sufism

alt.religion.islam

soc.religion.islam

Методичні поради

У І тисячолітті до Р.Х. – І тисячолітті після Р.Х. на зміну етнонаціонально-державним релігіям приходять світові релігії.

Зазначте, що світовим релігіям притаманна певна особливість, яка зводиться до наступних положень:

- у світових релігіях у найповнішому і завершеному вигляді присутній монотеїзм;

- остаточно складається єдина, цілісна система догматів віровчення;

  • з появою світових релігій уявлення про «інший світ» змінюється на «ідею тілесного воскресіння райського блаженства»;

  • світові релігії наднаціональні.

Для того щоб виявити особливість світових релігій, розглянемо кожну з них.

Найстарішою світовою релігійною системою є буддизм, який виник понад 2,5 тис. років тому (у VI – V ст. до Р.Х.) в Індії й набув поширення в більшості регіонів Азії, має послідовників в Америці й Європі. Оскільки в буддизмі не існує офіційної реєстрації своїх прибічників у зв'язку з певним обрядом посвяти, як, наприклад, це має місце у християнстві з обрядом хрещення, то сказати про вичерпну кількість буддистів досить важко. За різними джерелами на планеті проживає близько 300 — 400 млн. послідовників буддизму. 

Появу вчення буддизму пов'язують із іменем Шак'ямуні (мудрецем із племені шак'я) – він же Будда, він же Сіддхартха Гаутама, жив у Північній Індії за одними даними у 560 — 480 рр., за іншими у 566 – 476 або 563 – 473 рр. до Р.Х.

За буддистською міфологією, Будда (від санскр. будх – будити, пробуджуватися; просвітлений, пробуджений) після численних перероджень прийшов на землю, аби виконати місію порятунку, вказати людству шлях до виходу із страждань. Для свого останнього переродження (а їх було всього 550) він обрав образ царевича Сіддхартхи Гаутами. Існує кілька версій основних етапів його життя та головних діянь. Тибетська традиція виокремлює 12 етапів його життя: прийняття рішення народитися у світі людей; сходження з неба; входження в лоно матері; народження; накопичення світських знань; життя в розвагах і насолодах; залишення палацу; аскетичні вправи; перемога над Марою (санскр. – вбиваючий, знищуючий; демоністичне уособлення зла, бог смерті); досягнення стану Будди; проповідь дхарми (доктрини, вчення закону життя); входження в нірвану (санскр., дослівно згасання – термін буддизму, який означає відсутність павутини бажань).

Дізнавшись, що у світі є не лише радощі і втіха, а й страждання, Шак'ямуні пішов із дому у пошуках шляху, який би визволив його і людство в цілому від цих страждань. Через сім років складного мандрівного життя, займаючись самопізнанням (самоаналізом, самооцінкою), він «прозріває», знайшовши дорогу до порятунку і одержує ім'я Будди. Після цього Будда прийшов до Бенареса і в оточенні п'яти своїх найближчих прихильників (майбутніх учнів) виголосив першу проповідь. У ній він стисло виклав основні положення свого вчення, або, за переконанням буддистів, здійснив «повороти колеса дхарми». Помер Будда у 80-літньому віці в Кушинагарі. Смерть Будди буддисти називають досягненням великої нірвани. Дату смерті Будди надзвичайно шанують, розглядаючи її ще й як дату народження і прозріння, а тому називають її «тричі святим днем». 

Розглянемо основні ідейні джерела буддизму.

Буддизм це не тільки релігія, спосіб життя, але й філософія, що прагне до Абсолюту, має під собою ґрунтовні ідейні джерела – систему первісних релігійних вірувань, міфів, світоглядних систем та філософських поглядів, які були зафіксовані у збірнику книг, що мали назву Веди (санскр. – дослівно «священне знання») – найдавніша пам'ятка індійської релігійної літератури. Веди були першим Святим Письмом віруючих індусів (аріїв), а їх релігія мала назву Ведизму. Найістотнішим у вченні ведизму було визнання того, що людина – не просто тіло, людина є духовною істотою, ув'язненою у плоті. А тому її завдання – вирватись із матеріального світу і повернутись до Бога. Буддизм виникає як своєрідна реакція давньоіндійського населення на брахманізм. У буддизмі, як і в індуїзмі, зустрічаємо поняття сансара і карма. Але на відміну від індуїзму, буддизм не розглядає сансару (перевтілення) як шлях до досконалості, а як перехід від однієї форми життя до іншої, від одного страждання до другого. Сансара (санскр. – повторення народжень і смертей) – уявлення про єдиний ланцюг переходів душі з однієї оболонки в інші. Усе, що є в сансарі, перевтілюється згідно з законом карми (від санскр. буквально – дія, обов'язок, відплата). Це особлива містична сила, своєрідний автоматичний «закон відплати», згідно з яким поведінка людини в реальному житті, її вчинки зумовлюють її нинішню долю і наступний стан її душі. Якщо будь-яка людина у світі сансари (буття існуючого, чуттєвого світу) відмовляється від бажань, або подолає їх у собі, то вона вийде з коловороту життя, зі стану перевтілень і перейде у нірвану. Отже, всі люди рівні у своїх можливостях на шляху спасіння через віру в Будду та виконання заповідей і обрядів.

Характерною особливістю буддизму є його етико-практична спрямованість. Стрижень змісту цієї релігії становить проповідь Будди про «чотири благородні істини», що були проголошені Буддою під деревом Бодхі (пізнання) відразу після свого «пробудження»:

Перша істина: «жити – означає страждати». Будь-яке існування є стражданням (дукха). Його неодмінно зазнає все живе. Народження, хвороба, старість, кохання, дружба, смерть – все це супроводжує страждання.

Друга істина: «є причина страждання», це наше «Ego», яке має бажання різного характеру: від прагнення жити до жадання насолод, влади, багатства тощо. А все це і призводить до дій, що і створюють карму.

Третя істина: «можна припинити страждання» шляхом вивільнення від бажань. Повне викорінення і добрих, і поганих бажань відповідає стану нірвани, за якого будь-яке сильне почуття відсутнє.

Четверта істина стверджує: «є шлях до припинення страждань». Ним виступає благородний «восьмиступеневий шлях» або «серединний шлях», що складається із восьми сходинок:

1) праведне знання, або правильне судження, що ототожнюється з розумінням житія як поєднання смутку і страждань, яке може дати тільки вчення Будди про чотири благородні істини;

2) праведне прагнення, що розуміється як рішучість проявляти співчуття до всіх живих істот;

3) праведна мова, або ствердження правди;

4) праведна поведінка, що включає п'ять принципів:

а) не шкодити живим істотам (не вбивати);

б) не брати чужого (не красти);

в) утримуватись від заборонених статевих контактів (не торкатись чужої дружини);

г) не вести марних і оманливих промов (не брехати);

д) не користуватись хмільними напоями (не пиячити);

5) праведний спосіб життя, тобто, життя на принципах безкорисливості;

6) праведні зусилля, які б спрямовували до добра і віддаляли нас від зла;

7) праведна концентрація (самоаналіз), тобто, уникнення стану, коли б спонуки і бажання визначали наше ставлення;

8) праведна техніка медитації (Раджа-йога) – досягнення і вінець попередньої поведінки. Йдеться про оволодіння своїм тілом і диханням, щоб сприяти духовній концентрації; при цьому тіло не віддільне від духа. Цей «восьмиступеневий шлях» буддисти поділяють на три частини: перша пов’язана з мудрістю (1-2 ступень), друга – з моральною поведінкою (ступені 3-6), третя (7-8) належить до особливого «тренування думки». Людина, яка здолала «восьмиступеневий шлях», досягає спочатку просвітлення (самадхи), а потім і нірвани. Кінцевою метою кожного буддиста є досягнення нірвани. Якими рисами можна охарактеризувати нірвану.

Святим Письмом буддистів є Трипітака (санскр. – три кошики) – збірник буддистської релігійної літератури, в якому зафіксовано викладене учнями Будди одкровення свого вчителя. Трипітака складалася протягом багатьох століть, набувши кінцевого оформлення на початку нашої ери. Трипітака складається з: Віннаяпітака, Суттапітака та Абхідхармапітака.

Буддизм, зумівши прижитися в багатьох країнах, перетворившись на світову релігію, поділився на численні напрями та школи. Зверніть увагу на такі школи як хінаяна, махаяна, ваджраяна, або тантричний буддизм.

Як особливий напрям у буддизмі хінаяна оформилася в остаточному вигляді до І ст. до Р.Х. Хінаяну називають ще «малою колісницею» або «вузький шлях». Його прихильники вбачають у Будді Великого Вчителя, який тільки вказав шлях до спасіння, але не повів цим шляхом. Основний акцент робиться на особистому спасінні. 

Другий напрям – махаяна («велика колісниця») склалася, імовірно, у перших століттях до Р.Х. на основі ранньобуддійської школи махасангіків. Від хінаяни махаяна відрізняється більшою релігійністю. Якщо метою хінаяни є досягнення особистого спасіння, то метою махаяни є досягнення стану бодхісатви, відмова від особистого спасіння заради допомоги всім живим істотам, щоб привести їх до звільнення.

Третій напрям у буддизмі – ваджраяна, або тантричний буддизм. Цей напрямок зародився на початку І тис. після Р.Х.

Ваджраяна (інші назви - мантраяна, тантраяна, сахаджаяна, буддійський тантризм) розглядається або як частина махаяни, або як самостійний, третій напрям (крім хінаяни і махаяни) у розвитку буддизму. Ваджраяна перекладається як «діамантова колісниця».

В основі ваджраяни лежать ті ж загальнобуддійські принципи, на які спираються хінаяна і махаяна. Але на відміну від них ваджраяна робить наголос на ідеї можливості досягти стану Будди в теперішнім житті людини. Для цього буддист повинний поряд з методами, що належать до шляху бодхісатви, займатися і визначеними вправами йоги (медитація, читання мантр, тощо).

Приступаючи до обговорення наступного питання, а саме: до християнства, слід зазначити, що ця релігія стає першою світовою монотеїстичною релігією і налічує на сьогоднішній день понад 2 млрд. людей. Для детальнішого і змістовного ознайомлення з християнством необхідно з’ясувати ідейні джерела християнського віровчення.

Християнство (від грецького слова christos "помазаник", "Месія") зародилося як одна із сект іудаїзму в І ст. н.е. у Палестині. Одна з найпоширеніших світових релігій, яка має три основні напрями – православ'я, католицизм та протестантизм. У світі налічується майже два мільярди послідовників цієї релігії.

Основними ідейними джерелами християнства були іудаїзм, релігійно-філософські вчення Філона та Сенеки, ідеологія кумранської общини, релігії східних народів Римської імперії. Багатий матеріал для творців християнської ідеології дали культи східних богів: Осіріса (Єгипет), Мітри (Персія), Адоніса (Фінікія), Аттіса (Фригія) та ін. Іудео-елліністичний філософ Філон (прибл. 25р. до Р.Х. – прибл. 50р. після Р.Х.) висунув ідеї про вроджену гріховність людини, необхідність спасіння душі з допомогою аскетизму та страждання, розробив учення про логос, яке розвивало погляд іудейської релігії на месію.

Релігійним витоком християнства було іудейське сектантство (його можна вважати сектантством у тому розумінні, що воно являло собою опозиційний офіційному іудаїзму рух). Іудейському сектантству були властиві такі основні риси:

- есхатологізм (грец. – кінець) – вчення про «кінець світу» .

- месіанізм ( месія – від давньоєвр. Помазаник, Посланник Божий, Спаситель) – віра в божественного Спасителя, що здійснить цей переворот.

У цьому Месії народна фантазія бачила «царя». Про прихід посланця Божого неодноразово сповіщали й старозавітні пророки. У помітному пожвавлені ідеї Месії не було нічого дивного. Євреї в цей час практично були позбавлені своєї державності і страждали від іноземного гніту. Більше за інші народи через глибоке внутрішнє переконання у своїй богообраності вони очікували на Спасителя як на диво , що змінить на краще їхнє життя. Необхідно відзначити, що в месіанізмі проповідується ідея зміни колективної богообраності індивідуальною, в чому сектантство розходилося з офіційним іудаїзмом. Підбиваючи підсумки, зазначте, що зростаюче політичне й соціальне гноблення, і як наслідок – поширення серед євреїв месіанських очікувань про настання нових, щасливих часів, були лише свого роду сприятливим грунтом, який міг дати врожай тільки тоді, якщо в нього кинути зерно. У ролі такого сівача і виступив Ісус Христос, а зерном стали його євангельські проповіді.

Що стосується джерел, які свідчать про особу Ісуса Христа, то варто зауважити, що склалися дві школи: міфологічна й історична. Зокрема, міфологічна школа висуває дві тези: перша теза зводиться до того, що наука не має достовірних відомостей про Ісуса Христа як історичну особу; друга теза доводить, що образ Ісуса – образ Божества, яке втілилося в людину, був необхідним для зрозумілості і доступності нової релігії для простих людей.

Друга, історична школа, вважає Ісуса Христа реально існуючою людиною, проповідником нової релігії. За даними історичної школи, яка спирається в основному на свідчення Євангелія, Ісус (від грец. Імені Ієгошуа, давньоєвр. «Поміч Ієгови», «Спаситель») народився між 7/6 – 4/3 р. до н.є. у Галілеї. Серед своїх прихильників був відомий як «Христос» (грец. варіант єврейського «Машиах» – Помазаник).

Обговорюючи особу Ісуса Христа, зазначте, що на відміну від інших єврейських пророків, Ісус Христос зробив щось більше, ніж просто оголосив себе пророком нової віри. Він був пророком першої величини. Він прийшов щоб пом’якшити жорстокі і суворі риси Єдиного Бога – Бога Мойсея.

Він прийшов дати поняття про велелюбного, всепрощаючого Бога. Замість «око за око і зуб за зуб» - «любіть ворогів ваших, благословляйте тих хто проклинає вас, моліться за тих хто ображає вас». Попри це основною його метою було – дати піднесеніше поняття про Єдиного Бога, що відповідало новому рівню розвитку людей. Христос прийшов не для того, щоб звільнити народ від ярма римлян, як сподівались євреї, а від ярма закону, кайданів обрядів і правил, якими Мойсей скував напівдикого Ізраїля. «Закон бо через Мойсея був даний, а благодать та правда з’явилися через Ісуса Христа»[Іоанн, гл. 1,17]. У своїх проповідях Ісус звертається не просто до всіх простих людей, а до кожної людини особисто.

В чому ж полягає сутність християнського вчення? Основним моментом його вчення – необхідність морального самовдосконалення людини. Ісус відкрив людям вищу таїну, яка була досяжна тільки жрецям – напрямок розвитку людини – це підвищення особистої духовності. Кожна людина має духовно рости і розвиватися, ставлячи перед собою мету: служити людям і ближньому, культивувати у собі справедливість, братерство і рівність. Основний мотив його вчення можна звести до заклику: «Покайтесь, бо наблизилось Царство Небесне». Водночас установлення Царства Небесного не відбувається автоматично завдяки спокутній жертві Ісуса Христа. Торжество Царства Небесного на землі здійсниться тільки тоді, коли під впливом віри в Ісуса Христа як Сина Божого більшість людей почне докладати зусиль до морального самовдосконалення. Ісус постійно підкреслював важливість земного життя як арени духовного розвитку. Наступним моментом християнського вчення – є звертання до внутрішнього етичного начала в людині: «Не складай скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа…Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить…Бо де скарб твій, там буде й серце твоє».

І, напевно, основною ідеєю християнського вчення є те, що виконання волі Бога є внутрішньою щиросердечною потребою.

Зазначте, ще такий цікавий момент, що проходить червоною ниткою через все вчення: християнство визнає глибинне ушкодження людського єства внаслідок первородного гріха. Людина, відповідно до християнського віровчення, створена як носій "образу і подоби" Бога. Однак гріхопадіння, здійснене першими людьми, зруйнувало богоподібність людини, наклавши на неї пляму первородного гріха. Христос, прийнявши хресні муки і смерть, "спокутував" гріхи людей, постраждавши за весь рід людський. Тому християнство підкреслює очисну роль страждання, будь-якого обмеження людиною своїх бажань і пристрастей, "приймаючи свій хрест". Тим самим людина не просто виконує Божі заповіді, але й сама робить сходження до Бога, стає до нього ближче. У цьому і є призначення християнина, його виправдання жертовної смерті Христа. Тому, на відміну від інших релігій, воно зорієнтовує людину не на пошук земних благ (матеріальних, фізичних, побутових), а на радикальне зцілення занапащеної душі. Потоплий, заблудлий шукає не насолоди, а спасіння, істинного шляху. І ще один цікавий і важливий момент. Християнство виникає перш за все як релігія, яка перемагає смерть.

Обговорюючи питання християнської догматики, зазначте, що в Ісуса не було стрункої системи догматів. Систематизацією вчення зайнялись Вселенські собори (325-1054). Цей період можна віднести до третього етапу в організаційному поширенні християнства (І етап – етап заснування Церкви Ісусом; ІІ етап – етап створення єпископальної церкви). Християнська церква, що досягла достатнього ступеня централізації, мала потребу в єдиному вченні.

Починаючи з IV століття християнська церква періодично збирає вище духівництво на так звані Вселенські собори. На цих соборах розроблялася і затверджувалася система віровчення, формувалися канонічні норми і богослужбові правила, визначалися способи боротьби з єресями.

Перший Вселенський собор, що відбувся в Нікеї в 325 році, прийняв християнський Символ віри – короткий збірник головних догматів, що складають основу віровчення.

Зазначте, що основним догматом, який відрізняє християнство від інших світових релігій, є догмат про боговтілення.

Самостійно розгляньте наступні Вселенські собори, виявіть догматику і єресі, що протиставлялись основному віровченню.

Християнським вченням виділено для віруючого основні сім таїнств християнські чесноти, зокрема, до яких ми відносимо віру , надію, любов; сім дарів Святого Духа, а саме: мудрість, розуміння, пророцтва, знання, поради, сили духовної, страху Божого; плоди Духа Святого – любов, віра, мир, радість, терпеливість, милосердя, лагідність, благість, поміркованість; сім діл милосердя для душі і тіла – грішника навернути, неука навчити, в сумніві порадити, сумного потішати, кривду терпляче зносити, образу прощати, за живих і померлих молитися; наголошення на основних гріхах і протилежних їм чеснотам: гордість – покора, захланність – щедрість, нечистота (розпуста) – чистота (цнотливість), заздрість – доброзичливість, нестриманість – поміркованість, гнів – лагідність, лінощі – працелюбність. Крім того визначені основні обов’язки християнина, які зводяться до наступних положень: установлені свята святкувати; у неділю та свята брати участь у церковних богослужіннях; постів додержуватись; кожного року, хоча б один раз, у Великий піст сповідатися і причащатися; у забороні церквою часи весіль і забав не справляти. І основним спрямуванням християнської праведності має стати: стерегтися зла і робити добро.

Розглядаючи питання основної канонічної літератури християнства, а саме Біблії, наголосіть, що Біблія є основною книгою християн, однією з найвизначніших пам'яток світової релігійної думки, яка міцно вросла в духовність і культуру багатьох народів. Написана вона від XII ст. до Р.Х. по II ст. після Р.Х., тобто, її творили впродовж майже півтори тисячі років. Складається Біблія із двох частин — Старого та Нового Завітів. Доречно звернути увагу на такий цікавий факт. Сам Іван Золотоуст вперше застосовує слово Біблія для позначення Старого і Нового Заповітів. Отже, звідси і переклад Біблії як «збірки книг».

Розгляньте структуру Біблії. При цьому виявіть основні відмінності і спільність між Старим і Новим Завітом. Якими заповідями доповнює Ісус Христос 10 заповідей за Мойсеєм?

Так, Старий Завіт написано в дохристиянські часи давньоєврейською (окремі фрагменти – арамейською) мовою, а Новий Завіт – ідеологами християнства давньогрецькою мовою (койне). Пізніше Старий Завіт було перекладено грецькою мовою (Септуагінта). Це перший в історії людства літературний переклад. Створювався з XІІ ст. по 60-ті роки II ст. до Р.Х., займає чотири п'ятих усього тексту Біблії. Танах написаний давньоєврейською мовою і визнаний іудаїзмом. Він складається з тридцяти дев'яти книг, об'єднаних у три великі групи. У ньому відображено космогонічні уявлення давніх євреїв про створення світу і людину, про вигнання людини з раю, всесвітній потоп, про початок історії єврейського народу. Містить він вчення про месію. Старий Завіт Палестинського канону нараховує 50 книг, з яких 39 є канонічними – джерело сучасного іудаїзму.

Новий Завіт сформувався протягом І-II ст. після Р.Х., втіливши в собі ідеологію християнства. Він складається з чотирьох Євангелій (від Матвія, Марка, Луки та Івана), в яких розповідається про непорочне зачаття, прихід Спасителя – Ісуса Христа, про його життя, смерть і воскресіння. Зверніть увагу на таку інформацію: лише у 325р. на Нікейському Соборі були відібрані і канонізовані ці чотири Євангелії. Так, Матвій писав свою Євангелію в Антіохії приблизно 60-65-ті роки після Р.Х. За фахом він був збірником податків. Марк писав свою Євангелію у Римі у той же приблизно час, що і Матвій. Він був одним із супутників апостола Павла. Але у своєму тексті він більше описує те, що Ісус робив, ніж говорив. Лука натхненно створював своє Євангелія у 60-ті роки після Р.Х. у місті Кесарії. Сам він був лікарем. Найпізніше писав свою Євангелію Іван – у 85-90 роки після Р.Х. Він писав у місті Ефесі. Іван наводить багато фактів, про які не згадують інші євангелісти особливо те, що говорив Ісус своїм учням до смерті, а також ретельно описує події після смерті й воскресіння Христа. Уважно аналізуючи зміст всіх чотирьох Євангелій, можна побачити різне уособлення Ісуса. Так, Матвій говорив, що Ісус – Месія, Марк підкреслював, що Ісус – слуга Бога, за Лукою – це вдосконалена Богом людина, Іван підкреслює Божественну природу Ісуса Христа. Серед чотирьох Євангелій розрізняють синоптичну та несиноптичну (виявіть їх відмінність). У ІV ст. обидва Заповіти переклав латиною блаженний Ієронім.

На українську землю Біблія прийшла з Візантії. В часи Київської Русі вона (богослужбові тексти) поширювалася на наших землях у перекладі старослов'янською мовою, здійсненому в IX ст. солунськими братами Кирилом та Мефодієм. У XII ст. було завершено переклад інших її частин.

Незважаючи на розвиток книгодрукування, Біблію переписували в Україні до XIX ст. Таких книг існує декілька тисяч. Серед найвідоміших – Остромирове Євангеліє, Реймське Євангеліє, яке було привезене дочкою Ярослава Мудрого в Реймс для вінчання з французьким королем Генріхом І.

З друкованих перекладів першим в Україні було видано стараннями І. Федорова "Львівський апостол" (1574). А "Острозьку Біблію" (1581) вважають першим церковнослов'янським перекладом.

Український переклад уперше був здійснений у другій половині XIX ст., в чому неабияка заслуга Кирило-Мефодіївського братства.

Над перекладом Біблії працювали П.Морочковський, М.Шашкевич, І.Нечуй-Левицький, М.Максимович. Особливо помітний доробок у цій царині П. Куліша й І.Пулюя, завдяки яким 1880 р. вийшло "Святе Письмо Нового Завіту", 1903 р. Старий Завіт, а роком пізніше – вся Біблія. Через кілька десятків років до цієї роботи взявся І. Огієнко (митрополит Іларіон), який у липні 1940р. завершив її. Повністю Біблія українською мовою була видрукувана 1962р. 

Розглядаючи основні віхи еволюції християнства, наголосіть на такому факті, що християнізація значної частини Європи й Азії, створення централізованої церковної організації, уніфікація християнського віровчення мали своїм неминучим наслідком і початок розколу у середині християнства. Але перш, ніж це сталося, християнство пройшло тривалий шлях випробовувань і гонінь.

У перші віки свого існування християнська Церква зазнавала гонінь і переслідувань – спочатку від правовірних іудеїв, а згодом і від римської влади. Остання вбачала в християнстві марновірство, яке завдавало шкоди державному ладу. Гоніння, випробувані християнством у перші століття його існування, наклали глибокий відбиток на його світогляд і дух. Особи, що перетерпіли за свою віру тюремне ув'язнення і катування (сповідники) або мученики, стали шануватися в християнстві як святі. Взагалі ідеал мученика стає в християнській етиці центральним.

У IV столітті становище християнської церкви радикально змінюється. Із пригнобленої і забороненої вона стає спочатку рівноправною з іншими релігіями, а згодом навіть пануючою. В 313 році імператор Костянтин видав Міланський едикт (указ) про надання християнству офіційної рівності з усіма релігіями, проголошував свободу віросповідань, зокрема, стосовно християн. А в 324р. імператор Костянтин проголосив християнство державною релігією Римської імперії.

Указами імператора Феодосія І від 380-381 років християнство фактично стало державною релігією.

Виникає слушне запитання: чому християнство стало панівною релігією народів світу?

З цього приводу церковні історики називають щонайменше три основні причини:

перша, християнство проголосило рівність всіх перед Богом та особисту відповідальність кожного за моральні вчинки в умовах земного життя;

друга – християнство не знало державних культів, проголошувало вшанування Бога і наслідування Христа як вияв святості і духовної сутності людини;

третя – християнство давало відповіді на питання, що тривожили людську свідомість, про Бога, безсмертя душі, спасіння, гріх, милосердя, чого не знали політеїстичні релігії.

Обговорюючи четверте питання, яке стосується ісламу, наголосіть, що іслам є третьою світовою релігією. Іслам (від араб.- покірність). Того, хто прийняв цю релігію називають «відданим» «покірним», що арабською – «мусульманин» (від слова «муслім», що означає «покірний» саме Мухаммеду). Звідси і друга назва цієї релігії – «мусульманство». У Європі іслам має ще й третю назву – «магометанство».

Це одна з найпоширеніших релігій. ЇЇ прихильників налічується близько мільярда, переважно в Північній Африці, Південно-західній, Південній і Південно-східній Азії. В 28 країнах іслам є державною релігією, зокрема, в Алжирі, Єгипті, Іраку, Ірані, Лівії, Мавританії тощо. Іслам зародився в Аравії в VII столітті після Р.Х. Походження ісламу ясніше, ніж походження християнства і буддизму, бо воно майже із самого початку освітлюється письмовими джерелами.

Засновником ісламу був пророк божий Мухаммед. Можна вважати, що Мухаммед дійсно жив близько 570-632 рр. і проповідував нове навчання спочатку в Мецці, де знайшов мало послідовників, потім в Медіні, де йому вдалося зібрати багато прихильників. Спираючись на них, він підпорядкував собі Мекку, а незабаром об'єднав і велику частину Аравії під прапором нової релігії. Розглядаючи фактори розповсюдження ісламу, зазначте, що особливості мусульманства, породжені самими умовами його виникнення, полегшили його розповсюдження серед арабів. Хоча і в боротьбі, долаючи опір родоплемінної аристократії, схильної до сепаратизму (повстання племен Аравії після смерті Мухаммеда), іслам досить скоро отримав серед арабів повну перемогу. Нова релігія указувала войовничим бедуїнам простий і ясний шлях до збагачення, до виходу з кризи: завоювання нових земель.

Наступники Мухаммеда – халіфи Абу-Бекр, Омар, Осман – завоювали в короткий час сусідні, а потім і віддаленіші країни Середземномор'я і Передньої Азії. Завоювання скоювалися під прапором ісламу – під "зеленим прапором пророка". В скорених арабами країнах повинності селянського населення були значно полегшені, особливо для тих, хто приймав іслам; і це сприяло переходу широких мас населення різних національностей в нову релігію. Іслам, зародившись як національна релігія арабів, скоро став перетворюватися на наднаціональну, світову релігію. Вже в УІІ-ІХ ст. іслам зробився пануючою і майже єдиною релігією в країнах халіфату, що охопив величезні простори – від Іспанії до Середньої Азії і меж Індії. В ХІ-ХУІІІ ст. він широко розповсюдився в Північній Індії, знову таки шляхом завоювань. В Індонезії іслам отримав розповсюдження в ХІУ-ХУІ ст., головним чином через арабських і індійських купців, і майже начисто витіснив індуїзм і буддизм (окрім острова Балі). В XIV столітті іслам проник також до кипчаків в Золоту Орду, до болгар і інших народів Причорномор'я, дещо пізніше – до народів Північного Кавказу і Західного Сибіру.

Щодо особистості пророка, то він проголошував велич одноосібного та єдиного бога Аллаха (слово походить від «ал-иллах», що означає «гідний поклоніння»), відкидав багатобожжя, попереджував про майбутнє воскресіння з мертвих, про суд та кару у пеклі всіх тих, хто не вірує в Аллаха.

Священною книгою мусульман є Коран («ал-Куран» – читання вголос, напам’ять). Цікавий той факт, що сам Мухаммед не писав Корану. Це збірник його проповідей і повчань, які частково записувались або запам’ятовувались. Об’єднав, систематизував і зробив редакцію його прийомний син. У 651 році він переписав всі зібрані матеріали, розділив їх на 114 розділів або сур. Вони розташовані без жодного порядку, просто за розмірами: довші ближче до початку, коротші – до кінця.

Інша частина релігійної літератури мусульман — це Сунна, що складається з священних переказів (хадисів) про життя, чудеса і повчання Мухаммеда. Якщо Коран – це святе письмо мусульман, то святим переказом ісламу є Сунна. Але не всі мусульмани визнають Сунну. Ті, які визнають її називаються суннітами, вони ж складають значну більшість в ісламі.

Для того, щоб виявити особливість ісламу, розгляньте його догматику.

Перш за все зазначте, що мусульмани називають Бога Аллахом – це ім’я було відоме й раніше як ім’я одного з найвищих божеств аравійського пантеону.

Догматизм ісламу зводиться до наступного: мусульманин повинен твердо вірити, що є тільки один бог – Аллах. Навіть християнську Трійцю мусульмани відкидають як політеїзм, що Мухаммед був його посланником-пророком; що до нього бог посилав людям і інших пророків – це біблійні Адам, Ной, Аврам, Мойсей, християнський Ісус, але Мухаммед вище їх; що існують ангели і злі духи (джинни), втім, ці останні, що перейшли в іслам з арабських вірувань, не завжди злі, вони теж знаходяться у владі бога і виконують його волю; що в останній день миру, мертві воскреснуть і всі отримають подяки за свої справи: праведні, шануючи бога, насолоджуватимуться в раю, грішні і невірні горіти в геєні; нарешті, що існує божественне визначення, бо Аллах кожній людині наперед призначив його долю.

Аллах зображається в Корані як істота з чисто людськими моральними якостями. Він то гнівається на людей, то прощає їх; одних любить, інших ненавидить. Як і іудейський і християнський боги, Аллах наперед призначив одних людей до праведного життя і майбутнього блаженства, інших – до беззаконня і замогильних мук. Проте в Корані, як і в Євангелії, бог багато разів іменується милостивим, прощаючим. Найважливіша якість Аллаха – це його могутність і велич. Тому найважливіше догматичне і моральне розпорядження в Корані – це вимога повної, беззастережної покірності людини волі Аллаха. Важливим є те, що Коран стає основою для мусульманського юридичного права, яке ґрунтується на суто релігійних основах – «суд по божески».

Наскільки простий догматизм ісламу, настільки прості і його практичні й обрядові заповіді. Вони зводяться до наступного:

• вірити в те, що Аллах – єдине божество, а Мухаммед – його посланник:

обов'язкова п'ятиразова молитва (ас-салят, перс. намаз) щодня у встановлений час; обов'язкове обмивання перед молитвою. У п’ятницю відвідувати мечеть для спільної молитви усіх прихожан;

• милостиня (зак’ят) на користь бідних;

• дотримуватися посту (ас-саум). Основним та обов’язковим для усіх є піст у рамадан – дев’ятий місяць мусульманського календаря. Протягом світлого дня треба утримуватися від їжі, задоволень та розваг;

• паломництво (ал-хадж) в священне місто Мекку до головної святині ісламу – Кааби, яке правовірний мусульманин повинен по можливості зробити хоча б раз в житті.

Кожне з цих розпоряджень, не дивлячись на те, що вони самі по собі не так вже важкі, допускає вилучення і пом'якшення в скрутних випадках. Вода для обмивання у разі її відсутності може бути замінена піском, пилом; дотримання поста необов'язково для хворих, для мандрівників, вони можуть і повинні поститися пізніше відповідне число днів; до речі, мусульманський піст, на відміну від християнського, полягає у повній стриманості від всякої їжі і пиття від сходу до заходу сонця, та зате в решту часу доби можна їсти і пити що завгодно і вдаватися до будь-яких задоволень.

Одне з положень мусульманської релігії полягає в священній війні за віру (джихад). Це цілком зрозуміло, якщо пригадати, що сам мусульманський рух виник з потреби арабів в об'єднанні і в добуванні нової землі. В Корані це розпорядження висловлено ясно: протягом восьми місяців в році (бо чотири місяці вважаються "забороненими") належить воювати з багатобожниками, з невірними, винищувати їх, захоплювати їх майно. В цьому яскраво виявилися фанатизм і нетерпимість до іновірців, властиві ісламу навіть більшою мірою, ніж іншим світовим релігіям. Проте згодом і мусульманські богослови, і світські учені по-різному тлумачили заповідь джихаду. Дійсно, в Корані проводяться деякі відмінності між прихильниками різних не мусульманських релігій. До багатобожників, тобто, послідовників племінних і політеїстичних культів, відношення різко вороже: «О ви, які увірували! Бийтеся з тими з невірних, які близькі до вас». До людей же, що "мають писання", тобто, іудеям і християнам, укладачі Корану виказують пошану: це і зрозуміло, адже на ідейному ґрунті саме цих релігій, на шляхах їх спрощення виросла ідеологія ісламу. Проте в Корані є розпорядження воювати з тими, "яким послано писання", – з іудеями і християнами, – якщо вони не вірують в Аллаха і не підкоряються релігії істини". На практиці в ісламі всяке розділення між прихильниками інших релігій стиралося: всі вони розглядалися як невірні (джяур), підлягаючі або винищуванню, або підкоренню. Під прапором джихаду мусульманські лідери не раз, аж до наших днів, спонукали віруючих до винищувальної війни проти всіх іновірців.

Етика ісламу досить елементарна. Наказує бути справедливим, віддавати за добро добром, за зло злом, бути щедрим, допомагати бідним і т.п. Нездійсненних моральних розпоряджень в ісламі, на відміну від християнства, немає.

В сімейній моралі і в погляді ісламу на статеві взаємостосунки відобразилися поняття патріархально-родового устрою. Жінка – підлегла істота, створена Аллахом для потішання чоловіка. Разом з тим в Корані признаються людські і цивільні права жінки: засуджується зайва жорстокість чоловіка у відношенні до дружини, обмовляються майнові права жінки – право на придане, на спадок. Коран дещо полегшив положення жінки в порівнянні з патріархальним звичайним правом арабів.

В соціальних принципах раннього ісламу знайшов віддзеркалення той же патріархально-родовий устрій. Всі мусульмани рівні перед богом, але майнові відмінності, багатство і бідність признаються природним фактом, встановленим самим Аллахом. Обов'язковий податок на користь бідних покликаний неначе пом'якшувати майнові суперечності; проте приватна власність захищається Кораном. Торговий прибуток оголошується цілком законний, лихварство ж засуджується: "Аллах дозволив торгівлю і заборонив зростання" що, мабуть, є результатом компромісу між інтересами торгового класу і маси землеробів і кочівників, що страждали від лихварства і кабали. Закабалення за борги заборонено.

Розглядаючи догматизм, обрядовість, етику раннього ісламу, необхідно відзначити, що в основі цієї ідеології лежить іудейсько-християнський світогляд, але пристосоване до примітивнішого суспільного устрою – до родоплемінному побуту арабів, що розкладався. Ідеологія арабів простіша, грубіша, зрозуміліша для широкої маси віруючих, особливо для кочівників і землеробів Азії; розпорядження його нескладні і цілком здійснимі.

Для того, щоб чітко змалювати сучасну картину течій ісламу, варто розглянути їх передісторію.

Розглядаючи ісламську релігійну структуру, треба сказати про відсутність певної релігійної організації. Релігійна ієрархія тут майже відсутня. При цьому серед спрощеної форми правління виділяють імама (керівник молитви). Функції імама як керівника молитви спочатку виконував сам Мухаммед, а після його смерті – халіфи, заступники посланця Аллаха. Ця функція внаслідок релігійно-політичного характеру мусульманської общини призвела до того, що керівник молитви став одночасно головою общини, найвищим духовним і політичним авторитетом, верховним носієм духовної та світської влади. Уже через три десятиліття після смерті Мухаммеда мусульманська громада розкололася на три основні напрями: сунізм, шиїзм та хариджизм.

Сунізм релігійно-філософська система ортодоксального ісламу, що охопив більшість мусульман світу. Його прихильники визнають законність сунн. Вважають, що саме вони дотримуються традицій пророка, шанують не лише Коран, а й святість Сунни. Формально сунітом вважається той, хто визнає перших чотирьох правовірних халіфів і правдивість збірок хадисів. У сфері теології основна відмінність сунізму від шиїзму полягає у тому, що його прибічники не визнають можливості посередництва між Аллахом і людьми після смерті Мухаммеда, заперечують особливу природу двоюрідного брата пророка Алі й право його нащадків на імамат – управління громадою, світського і духовного главу повинні, на їх думку, обирати члени громади.

Шиїзм (араб. ши’а – угрупування, партія) – це другий за кількістю послідовників напрям в ісламі, виник як політична течія у другій половині VII ст. в Іраку. Засновником шиїзму вважається група прихильників Алі (двоюрідного брата Мухаммеда), яка домоглася обрання Алі халіфом.

Основна риса шиїзму – віра в те, що законними наступниками пророка Мухаммеда – імамом – можуть бути тільки його родичі-нащадки, а "вибрані общиною халіфи" незаконні. У зв'язку з цим шиїти відкидають суну, складену при перших халіфах з переказів про пророка. Як уже зазначалося основна відмінність між шиїтами і сунітами полягає у тлумаченні поняття «імамат» (інститут верховного керівництва мусульманською релігійною громадою, в якому збігається влада світська і влада духовна).

Хариджизм – це третій напрям ісламу, що виник у середини VII ст., тобто, раніше від шиїзму. Хариджити (араб. харадж – виступаючий, повстанець) є прибічниками ідеї, що однієї тільки віри в догматиці ісламу і виконання всіх передбачених норм замало, аби бути правовірним мусульманином. Віра повинна поєднуватися з конкретними добрими справами. Хариджити впевнені, що халіфом-імамом може бути будь-який повноправний член громади, який добре знає догмати ісламу і дотримується їх. Допускається, що громада може існувати і без імама.

Крім основних напрямів в ісламі з часом з’являються нові спрямування, специфіка яких визначається їхніми вимогами. Зокрема розгляньте суфізм та ваххабізм.

Суфізм. В VІІІ-Х ст. в ісламі виник містичний напрям, який отримав назву суфізм (від слова "суфі" – груба шерстяна тканина). Це вчення зародилося в надрах шиїзму, але проникло і в середовище суннітів. В суфійському віровченні позначився вплив ідей маздеїзму, буддизму і навіть неоплатонізму. Суфії не надавали великого значення зовнішній обрядовості, а шукали істинного богопізнання, містичного злиття з божеством.

Ваххабізм. У новітній час ускладнення соціально-економічних і політичних умов викликали появу нових сект в ісламі. Серед бедуїнів Аравії в XVIII столітті виник рух ваххабітів (послідовників Муххамеда ібн Абдель Ваххаба), в якому відобразився стихійний протест проти багатства і розкоші міських купців і багачів. Ваххабіти, продовжуючи традиції суворої ханбалітської школи, вимагали повернення до патріархальної простоти життя перших століть ісламу, строгого виконання обрядів, що наказали, і заборон, знищення розкоші, боролися з європейськими культурними впливами, не визнавали культу святих, поклонялися тільки одному богу.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]