1.Епікурійство

2.Евдемонізм Демокріта

3.Стоїцизм

1.Епікур (341 – 270 рр. до н.е.) створив філософську школу, яка проіснувала 600 років. Він був послідовником традицій евдонізму. Згідно з Епікуром щастя – це свобода від фізичних і духовних страждань, самодостатність індивіда, свобода від зовнішнього світу.

Умови, необхідні для щастя:

• атараксія – безтурботність, незворушність духу;

• правильне ставлення до задоволень;

• позбавлення страхів;

• байдужість до зовнішнього;

• дружба.

Епікурійці вважали, що людина повинна:

• віддавати перевагу духовним задоволенням;

• дотримуватись міри в задоволеннях;

• уникати неприродних задоволень.

Епікур виділяв задоволення:

• природні, необхідні (їжа, пиття, одяг та ін.);

• природні, не необхідні (смачна їжа);

• неприродні, не необхідні (влада, слава, багатство).

Природні потреби (на відміну від неприродних) легко задовольняються, їх задоволення не пов’язане з небезпеками, порушенням духовного балансу.

Для щастя та спокою людині необхідні лише природні задоволення. Епікур говорив: «Живи непомітно».

В ієрархії задоволень вищими являються духовні задоволення, в тому числі заняття філософією. Філософія допомагає людям позбутися страхів:

• перед богами: боги, досягнувши вищого блаженства, замкнуті на собі і не виявляють ніякого інтересу до світу людей, не втручаються в їх життя;

• страху смерті: смерть не зла, а перехід в небуття, відсутність усіляких відчуття (в тому числі страждань). Щастя визначається якістю життя, а не його протяжністю.

Досягненню щастя сприяє дружба. Це міжособистісне спілкування, яке відбувається з доброї волі, взаємного бажання і того, що приносить учасникам спілкування задоволення.

Держава є благом, вона забезпечує безпеку і незалежність людей.

Людина, на думку Епікура, повинна дотримуватись законів (що дозволить уникати страждань), не займатися політичною активністю, оскільки воно веде до бажання неприродних задоволень (влади та ін.)

Людина, яка живе у суспільстві, може ухилитися від всього негативного, яке приходить ззовні, сама стати джерелом моральних цінностей. Незалежність – одна з умов щастя.

2.Демокріт (460 – 370 рр. до н.е.) виголошував метою життя людини прагнення до щастя. Основою щастя є:

• душевний спокій;

• мудрість (важливіша чеснота);

• почуття міри (розумне задоволення потреб, помірність).

Пізнання добра і зла здійснюється у процесі виховання. Демокріт говорив: «Більше людей стає хорошими від тренувань, ніж від природи». Пророк є наслідком невігластва.

Демокріт вважав, що:

• слава, багатство та прагнення до них позбавляють людей душевного спокою;

• бідність також робить людину заздрісною, неспокійною;

• мудрість забезпечує душевний спокій, а отже, щастя людини.

3.Стоїки Зенон з Китона (333 – 262 рр. до н.е.) і Хрисипп (281 – 208 рр. до н.е.) розвивали ригористичні ідеї кініків. Основні положення етики стоїків:

• людина повинна:

• усвідомити необхідність, наскрізну причинність – вираження вищого, розумного начала;

• свідомо підкорятися необхідності, покірно приймати свою долю;

• в процесі підкорення не втрачати почуття достоїнства;

• жити розумно, доброчинно, в гармонії з природою;

• люди повинні подолати такі пристрасті, як бажання, насолода, страх, скорбота.

Відчуженість від пристрастей – важлива умова внутрішньої свободи людини;

• досягнувший повного спокою (апатії) мудрець володіє чеснотами: мужністю, справедливістю, помірністю, розсудливістю;

• мудрець повинен бути щирим, безпристрасним, діяльним, суворим, гордим, позбавленим жалості (перш за все до самого себе), ставити благо суспільства вище особистого, керуватися почуттям боргу;

• стоїки не цінили:

• зовнішні блага;

• людську прив’язаність;

• здоров’я і навіть життя, якщо воно не моральне. («Краще достойно вмерти, ніж не достойно жити.» Сенека)

В етиці стоїків існують лише чеснота та пророк, нюанси не входять в рамки моральності. Людина вільна сама вирішувати, буде вона доброчесною чи порочною.

Ідеї стоїцизму пройшли три періоди розвитку:

• Давня Стоя (||| - | ст. до н.е.);

• Середня Стоя (|| - | ст. до н.е.);

• Нова Стоя (| - || ст.) – римський період розвитку стоїцизму. Для Нової Стої характерні:

• песимістична покірність долі;

• посилення індивідуалізму, «відхід у себе»;

• релігійні переживання;

• милосердя, співчуття.

Представники стоїцизму: Сенека (5 р. до н.е. – 65 р. до н.е.), Епіктет (50 - 140), Марк Аврелій Антоній (121 - 180).

Питання 17: Корпоративна мораль