1.Емпіричний світ. Світ ноуменів.

2. Класифікація імперативів.

3.Формування категоричного імперативу.

1.Немецький філософ Імануїл Кант (1724-1804) є засновником критичної філософії, першим здійснив теоретичний аналіз моральності. Праці Канта, присвяченні етичним проблемам: «Основи метафізики моралі», «Релігія в рамках лише розуму», «Критика практичного розуму», «Метафізика моральності» і т.д.

Кант визначив границі пізнання. В праці «Критика практичного розуму» він встановив непізнання речей самих по собі, «речей в собі» - ноуменів. Вони:

• знаходяться поза простором, часом, причинності;

• не залежать від сприйняття людей;

• основними їх ознаками є свобода.

Людина нічого не може уявити поза простором, часом, причинністю, які вона сприймає як свій чуттєвий досвід. Ноумени, впливаючи на пізнання людей, породжують явища зовнішнього, емпіричного світу – «речі для нас», феномени. Вони:

• доступні розумінню людей;

• суб’єктивні, існують не самі по собі, а тільки в уяві людей;

Емпіричний світ феноменів, заснований на законі необхідності, егоїстичний. В ньому людина повинна відстоювати свої інтереси і повністю підкорюватися необхідності.

Кожна людина одночасно належить світу феноменів (як істота чуттєва) і світу ноуменів (як істота розумна).

В надемпіричному світі людина:

• володіє свободою волі;

• підкорюється моральному закону;

• вірить в Бога і безсмертя душі.

Існування світу ноуменів – постулат, «точка зору, яку розум змушений прийняти поза явищами для того, щоб мислити себе практичним» (І.Кант).

Людина має право вибору: підкорятися емпіричним прагненням або практичному розуму. І разом з тим він повинен, за думкою Канта, підкорятися імперативам практичного розуму.

2. Кант виділяв імперативи:

• гіпотетичні – укази, що зв’язують практичні цілі індивідів з умовами їх досягнення («якщо хочеш бути поважним, будь чесним» і т.д.). Вони залежать від обставин і періодично змінюються. Вчинки, здійснені за наказом гіпотетичних імперативів, Кант називав легальними. Вони можуть приносити людині користь, але не є моральними;

• категоричний (безумовний) імператив заснований на апріорному (переддосвідному) законі моралі. Цей закон:

• носить безумовний і всезагальний характер, не є конкретним пердписанням, а тільки задає направленість пізнання і діяльності;

• не залежить від конкретних обставин і приватних емпіричних цілей, реалізується в будь-яких обставинах;

• являється регулятивним принципом, диктує образ поведінки в будь-яких обставинах;

• утверджує необхідність виконання обов’язку по відношенню до інших людей;

• є самоцінним.

3. Кант дав декілька формулювань категоричного імперативу.

• «Чини відповідно тій максимі, яка… сама може стати всезагальним законом» (максима – суб’єктивний принцип поведінки). Це означає, що людина повинна вести себе так, щоб її поведінка була:

• схвалена усіма людьми;

• відтворена усіма людьми.

На відміну від «золотого правила моралі» категоричний імператив не концентрує уваги на корисності людини. Вищою метою моральної поведінки Кант вважав благо всього людства.

• «Роби так, щоб ти завжди ставився до людства і в своєму обличчі, і в обличчі будь-кого іншого так само, як і цілі, і ніколи не відносився би до нього як до засобу». Кант стверджував, що будь-яка людина:

• має гідність;

• абсолютно цінна;

• є метою сама по собі, а це означає, що не може бути засобом.

Кант закликав людей не втрачати гідності і не дозволяти іншим ущільнювати її.

Всі якості людини, зовнішні блага набувають моральні характеристики тільки завдяки добрій волі. Вона, безумовно, не підлягає впливу зовнішніх мотивів, є властивістю розумної істоти чинити відповідно до законів.

Кант надавав великого значення добрій волі людини, її прагненню втілити в життя категоричний імператив. Благий намір цінний сам по собі, навіть якщо результат не був досягнутий.

Кант сформулював принцип, згідно з яким воля кожної людини (розумної істоти) сама може встановлювати загальні закони.

Суб'єктивним принципом моральності є борг, який полягає в:

✓ чистоті морального мотиву (мотивом діяльності є моральний закон);

✓ твердості моральних переконань.

Через борг затверджуються загальність морального закону і гідність особи.

У праці "Основоположение к метафизике нравов" Кант сформулював аксіому своєї етичної теорії:

• Моральний закон заснований на абсолютній необхідності;

• Моральні норми категоричні, безумовні, їх не можна порушувати нікому і за жодних обставин. Вони задають границі, порушивши які, людина втрачає моральність.

Питання 27: Розвиток етичної думки Нового часу. Етична концепція Ф.Гегеля

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) розвивав теорію діалектики, визначив значення етики в системі суспільних відносин. Свої етичні погляди філософ виклав в працях «Філософія праці», «Феноменологія духу», «Енциклопедія філософських наук».

Гегель розмежував поняття «мораль» та « моральність».

Моральність – це об’єктивний аспект вчинків людини, те, якими вони є насправді. Моральність:

• співпадає зі звичаями суспільства на даному етапі його розвитку, є суспільною природою людини ;

• об’єднана з політичною свідомістю людини;

• не пов’язана з волею індивіда;

• це подолання людиною свого природного єства, підкорення індивідуальності інтересам держави.

Формами розвитку моральності є: родина, суспільство, держава.

Основними моральними цінностями Гегель вважав працю та силу духу, яка виражається в діяльності людини. Людина, що зайнята творчою працею, є двигуном історичного прогресу.

Гегель розвивав ідею Канта про моральність як подолання природного єства індивіду. Оскільки суспільний інтерес вище інтересів індивіда, то суспільна моральність вище індивідуальної моральності.

Гегель, полемізуючи з Кантом, стверджував, що не можна зводити переконання та совість індивіда в ранг закону. « Єдність суб’єктивності та об’єктивного у собі… є моральність».

Зміст моральності – моральні закони, якими керуються члени суспільства.

Гегель вважав, що з переходом у кожну нову історичну епоху моральність піднімається на більш високий щабель розвитку.

Мораль – суб’єктивний аспект вчинків людини, яким він їх бачить. Це сфера особистісних переконань, оцінок, переживань. Мораль є результатом сучасного класового суспільства, у якому люди роз’єднані, відчужені від держави. Вони повинні керуватися юридичними нормами та виконувати певні обов’язки.

Поза юридичного примусу можливі моральна свідомість (воля та обов’язок) і моральний вибір.

Згідно з Гегелем моральність – це форма співвідношення індивіда та суспільства, що властива даному історичному періоду, ступень розвитку суспільства.

Гегель стверджував, що на якісно новому ступені розвитку будуть відродженні античні ідеали :

• вільний розвиток усіх прошарків населення;

• подолання атомізації інтересів;

• злиття моральності із законом держави та ін.

Зло Гегель вважав рушійною силою історичного розвитку та розглядав як позитивний фактор.

Гегель розмежовував поняття « свобода» та « свавілля».

Свавілля – свобода дій, що суперечить моральності.

Свобода – це:

• поєднання розуму та волі;

• пізнана необхідність;

• заміна егоїстичних інтересів інтересами всезагальними.

Питання 28: Розвиток етичної думки Нового часу. Моральна концепція Л. Фейєрбаха.

Людвіг Андреас Фейєрбах (1804-1872) був одним із опонентів Гегеля. Він притримувався традицій антропологічного матеріалізму. Етичні проблеми Фейєрбах розглядав в працях «Думки про смерть та безсмертя», «Сущність християнства», «Евдемонізм», «Основи філософії майбутнього».

Феєрбах стверджував, що природа існувала раніше ніж дух («... Не Бог створив людину, а людина створила богів ») і не зводиться тільки до механічних законів.

Релігія має земне коріння (гносеологія, психологія) і являється ілюзорним баченням світу.А людина вклала в ідею Бога кращі сторони свого духу.

Фейєрбах стверджував, що людина має вклонятися лише людині («Людина людині Бог»). Людина – істота природна, психофізична, стражденна і бажаюча.

Тяжіння людини до щастя являється :

• Головним її тяжінням;

• Природним тяжінням;

• Моральним тяжінням основою моралі.

На думку Фейєрбаха, бажанням людини досягти щастя можна пояснити співчуття, аскетизм і навіть самогубство. Критикуючи вчення Канта, Фейєрбах заперечував обов*язок в якості основної мети людини.

Феєрбах вважав, що :

• Людина завжди знаходиться у співвідношенні з іншими людьми;

• В основі суспільства людей лежить зв’язок двох людей («Я і Ти»);

• Основою соціального життя являються міжвідносні стосунки;

• Борг людини – турбуватись про щастя людей, з якими вона знаходиться у відношеннях, тобто щастя може бути лише спільним;

• Кращою формою відношень між людьми являється кохання.

Феєрбах стверджував, що статеве кохання – це праобраз, приклад будь-якого кохання : батьківського, братнього і т.д. Кохання (будь-яке) Фейєрбах вважав ознакою буття, виявленням творчості людей, намагання до самовдосконалення (кохання, направлене на себе ).

Почуття кохання – це самовідчуття людини, єдинство людей, загальний принцип філософії. Головним завданням філософії Фейєрбах вважав допомогу людству в досягненні щастя.

Питання 29: Розвиток етичної думки Нового часу. Песимістична концепція А. Шопенгауер.