1. «Світ як уявлення»;

2. «Світ як воля»;

3. Моральність.

1.Артур Шопенгауер (1788-1860) – автор песимістичної концепції моралі. Етичних проблем торкався в роботах «Світ як воля і уявлення», «Про волю в природі», «Дві основні проблеми етики» та ін.

«Світ як уявлення». Шопенгауер вважав:

• речі, дані в просторі і часі, є простими явищами;

• простір і час – це суб’єктивні явища;

• світ, що існує в просторі й часі, - здається, "мозкова примара";

істинна реальність (у Канта – «річ у собі»):

• існує як воля («світ як воля»);

• діє поза інтелектом людей;

• є прагненням, сліпою всепроникаючою силою.

2. «Світ як воля». Відштовхуючись від ідей Канта, Шопенгауер вважав, що:

• в основі світобудови лежить воля;

• воля – ірраціональна сила, «річ у собі», незбагненна розуму людини (як кантівський ноумен).

Шопенгауер розумів волю як свідоме бажання, несвідомий інстинкт, «сліпу волю до життя», яка осягається внутрішнім сприйняттям людини.

Тим, що сутність світу – воля – нерозумна і сліпа, Шопенгауер пояснював недосконалість нашого світу (він стверджував, що це – гірший із світів). У світі відбувається «боротьба всіх проти всіх» - джерело усіх страждань на землі.

У житті людини насолода після того, як вона досягнута, залишає почуття незадоволеності. Задоволення – це недовговічна відсутність страждань, реальними є тільки страждання.

Позбавлення від страждань можливо з допомогою подолання «волі до життя», переходу в тишу, небуття (аналог буддійської нірвани) - "квієнтива волі". "Квієнтива волі може досягатися за допомогою співчуття, філософського пізнання, естетичного споглядання.

3. Дії, мотивом яких є бажання особистого блага, Шопенгауер вважав егоїстичними, аморальними. Критерієм моральності Шопенгауер вважав відсутність егоїстичних мотивів.

Єдина форма моральності – взаємна симпатія людей. Чуже страждання повинне сприйматися як своє.

Співчуття Шопенгауер підрозділяв на дві норми поведінки:

• пасивне співчуття ("не шкодь");

• активне співчуття ("допомагай").

Шлях до припинення страждань лежить «через свідоме подавлення волі аскетичним запереченням життя, відмовою від прагнення продовження роду і тим самим – відмовою від постійної «цепи» мук » (А. Шопенгауер).

Питання 31: Розвиток етичної думки нового часу. Теорія утилітаризму Д.Мілля 

1.Принцип користі.

2.Моральні санкції. Рівні морального щастя.

1.Англіський філософ Джон Стюарт Мілль (1806-1873) розвинув і методологічним способом обґрунтував етичну теорію утилітаризму. Утилітаризм (від лат. Utilitas-користь) - переконання, що в основі моралі лежить прагнення до всезагального добробуту, користі – “найбільше щастя найбільшого числа людей” (Д. Мілль).

Мілль систематизував свої етичні погляди в працях “Утилітаризму”, “Основи політекономії” та інші. Він розвинув ідеї свого вчителя Бентама (1748-1832) – засновника утилітаристської етичної доктрини.

Мілль стверджував, що; 

• всі люди прагнуть до задоволення своїх потреб і бажань; 

• щастя людини заклечається в безперервному задоволені і відсутності страждань;

Критерієм моральної оцінки задоволення, вигоди (а також всіх явищ життя) в утилітаризмі являється відповідність вищої цілі – загальну щастю. Благо заклечається не у задоволені особистих інтересів.

Основою моралі Д.Мілль вважав принцип користі : “такі правила для керівництва людині в його вчинках через дотримання деяких доставляється всьому людському існуванню, найбільш вільне від страждань і най можливішої насолоди ” (Д.Мілль).

Принцип користі імперативний, являється обов’язком людей. Користь заклечається в загальному щасті. Завдання людини допомагати щастю інших людей. В першу чергу люди повинні прагнути до зменшення і усунення нещастя.

Мілль вважав, що щастю перешкоджають :

• себелюбність, егоїзм і песимізм людей ( люди приймають ні чого, крім задоволення и розваг, тому розчаровані реальним життям);

• недостатній розумовий розвиток людей, який забороняє розумінню істинного щастя ( це не тільки екстаз, але й спокій задоволення );

• свавілля держави заважає людині користуватися джерелами щастя.

Мілль думав, що прогрес суспільства, розвиток наук допоможуть справитися з цими перепонами.

Оцінюючі, деякі добродії в рамках своєї концепції, філософ робить наступні висновки:

• якщо “ держава особистим щастям може бути корисна для щастя інших”, значить, життя людей не досконале;

• самопожертва не є самоціллю;

• аскетизм має зміст, тільки якщо приносить добро людям;

• загальне добро зв’язане з “ золотим правилом моралі” із християнською заповіддю любові.

2.Мілль виділяв два види моральних санкцій ( суворих постанов, мір впливу), спонукати людей до скоєння вчинків:

• внутрішні: совість – безкорисне почуття, обумовлене моральним боргом;

• зовнішні : любов до Бога, страх гніву Божого або немилості людей.

Моральні почуття природні і органічні, вони благо набутими, розвиваються під впливом зовнішніх санкцій і вражень.

Мілль стверджував, що добродій не самоцінна, а є засобом досягнення щастя. Людина, орієнтуючись на загальне добро, повинна досягти хоч би свого особистого добра в процесі досягнення вона повинна керуватися совістю.

Мілль виділяв в головному моральному принципі нижчі рівні моральності ( другорядні принципи). Вони є: 

• значущими і обов’язковими, як і головний принцип;

• ними керуються люди в конкретних вчинках (заповіді декалога).

Щастя в уяві утилітаристів – задоволення, відсутність страждань. Пріоритетними являються зовнішні задоволення, а чуттєві задоволення вторинними. Людина може отримувати задоволення від того, що робить добро. Якщо людина робить добро не за для задоволення, отже, ціль його дій – добробут інших.

Маючи право морального вибору, людина обирає найвищі задоволення, відповідні його гідності (це почуття – одне з умов щастя людини).

Д.Мілль інтерпретував категоричний імператив Канта наступним чином: “… Ми повинні керуватися в … чинках таким правилом яке, може визнать всіх розумних істот з користю для їхнього колективного інтересу”.

Мілль визнавав, що “…велика частина гарних вчинків здійснюється не через прагнення до всезагального добробуту, а через прагнення до індивідуального блага через яке і здійснюється загальне благо”. (Спільне благо – це сума приватних благ).

Справедливість задається поняттям права. Основні вимоги справедливості:

• «не нашкодь»;

• вдячність («добром за добро»);

• «возмездие»;

• «беспристрасность» (вдячність або «возмездие» по заслугам, не зважаючи на обличчя).

Виробляючи моральну оцінку вчинку, на думку Мілля, треба виходити з тих же вимог. Оцінка повинна бути безпристрасною: однакові вчинки оцінюються за одними критеріями, особисті якості, моральний облік людини не приймаються до уваги, за окремим вчинком не оцінюється характер людини.

Питання 32: Етика ХХ ст. Марксистcька етична теорія