1. Ідеалізм Платона

2. Етика Арістотеля

1.Учень Сократа Платон (427 – 347 рр. до н.е.) розвивав ідеї свого вчителя, системазував етичні ідеї на об’єктивно – ідеалістичній основі.

Згідно з Платоном світ дуалістичний. Він включає в себе:

• світ явищ (видимий світ);

• гармонійний світ вічних ідей – ейдосів (у ньому перебувають душі людей до народження у видимому світі). Ідеї являються праобразами всього існуючого у видимому світі.

Основні концепції Платона.

• Індивідуальна етика – вчення про самовдосконалення людини (моральному, інтелектуальному), гармонізація душі людини. Платон вважав, що сенс людського життя заключається в приближенні до світу ідей шляхом самовдосконалення.

Мудрець повинен прагнути до виходу з недосконалого видимого світу і возз'єднанню з гармонічним світом ідей.

Чесноти основані на сторонах людської душі:

• мудрість (розумна сторона);

• мужність (вольова сторона);

• помірність (афективна сторона).

Чесноти являються вродженими якостями, людська душа згадує те, що знала до народження.

• Соціальна етика. В утопічному трактаті «Держава» Платона обґрунтовує моральну ієрархію, яка відповідає ієрархії соціальній.

Кожна чеснота властива тому чи іншому стану:

• мудрість – правителям;

• мужність – воїнам;

• помірність – селянам і ремісникам;

• справедливість являється чеснотою держави (але не якістю особистості), реалізується за допомоги жорсткої політичної ієрархії;

• раби позбавлені чеснот взагалі.

Платон стверджував пріоритет соціальної гармонії. Інтереси індивіда відходять на задній план. Моральність індивіда повинна бути соціально значимою. Людина згідно з Платоном стає моральною тоді, коли підкорює своє життя інтересам суспільства в цілому.

В праці «Закони» Платон стверджував, що чеснота народу являється істинною, вона властива правителям. Мудрець, філософ повинен прагнути до виходу за рамки чуттєвого світу, возз’єднанню із світом вічних ідей.

2.Арістотель (384 – 322 рр. до н.е.) з міста Стагира:

• ввів термін «етика»;

• класифікував етичні поняття;

• обгрунтував етику як систему наукового знання;

• написав перші етичні праці «Нікомахова етика», «Евдемова етика», «Велика етика»;

• узагальнив етичні погляди попередників в синтетичну теорію моралі;

• сформулював основні проблеми етики і т.д.

Згідно з Арістотелем етика – це прикладна наука, яка вивчає мораль, чесноти, мета якої – зробити людину моральною (а отже, щасливою).

Етиці Арістотеля властивий евдонізм: вища мета людини – блаженство, щастя, яке заключається у розумній діяльності (благо – не тільки результат моральної дії, але і сама дія), почуття задоволення від самої дії.

Арістотелю чужий ідеалізм Платона. Він вважав, що людина повинна набути щастя в емпіричному, видимому світі. Тому задачами етики є: дати людині моральні знання, навчити її моральній поведінці.

Арістотель стверджував, що чесноти:

• являються не вродженими, а набутими в процесі виховання якостями;

• в основі мають природні пристрасті (страх і т.п.), які морально нейтральні

• виникають тоді, коли людина дає оцінку пристрастям.

Виховання, за Арістотелем, - боротьба з крайнощами у прояві пристрастей. Чеснота – це «золота середина» між крайнощами. Наприклад, чеснота – щедрість, крайнощі – скупість і марнотратство – чеснотами не є.

Головна чеснота – справедливість. Арістотель виділяв справедливість:

• розподільну (політичну): розподілення благ відповідно достоїнства людей;

• зрівняльну (економічну).

«…Мірило достоїнства…громадяни демократії бачать…у свободі, олігархія – у багатстві, аристократія – в чеснотах» (Арістотель).

Згідно з Арістотелем людина здібна досягнута щастя, лише керуючись розумом.

Арістотель розділяв чесноти на діаноетичні (інтелектуальні) і етичні (вольові). Істинно моральною поведінка являється тоді, коли розум узгоджений з почуттями (єдність етичних і діаноетичних чеснот)

Вчинки можуть бути:

• добровільними, навмисними – їх характеризує наявність мотивів, усвідомлений вибір. Лише добровільні вчинки можна оцінити етично (схвалювати чи ні);

• недобровільними, які здійснюються без вільного волевиявлення (можуть визивати співчуття і т.п.);

Арістотель вважав, що гармонія у взаємовідносинах людини та суспільства можлива при виконанні таких умов:

• зі сторони індивіда – розумно обмежувати потреби, орієнтуватися на суспільне благо;

• зі сторони держави – захищати інтереси громадян, враховуючи потреби людини.

Арістотель також розглядав проблеми, що мали велике значення для розвитку етики:

• спілкування (вчення про дружбу);

• єдність етики та політики;

• відповідальності в моралі і т.д.

Питання 16: Етичний суб’єктивізм в епоху античності