Розділ і. Загальні тенденції зародження та формування гуманітарних наук

Гуманітарні науки - це науки які досліджують явища культури в різноманітних їх проявах і розвитку (наприклад, література); гуманітарні науки, які роблять акцент на соціальний характер діяльності людини і її витворів, являються суспільними науками (наприклад, соціологія)[16: 61].

Гуманітарними науками є: філософія, історія, соціологія, економіка, політологія, психологія, педагогіка, філологія, юриспруденція та інші.

Генезис і розвиток гуманітарних наук, відрізняється від генезису природничих чи технічних наук, оскільки, по-перше, суспільство і людина є об'єктами набагато складнішими, ніж природа; по-друге, якщо в галузі природознавства ідеологічні відмінності виявляються головним чином як відмінності філософсько-методологічної і світоглядної інтерпретації емпіричного і теоретичного матеріалу, то суспільні науки тісно пов'язані з суспільними інтересами, з політикою, з ідеологією, політичною боротьбою; по-третє, в гуманітарних і природничих науках є не тільки

спільні, а й відмінні методи дослідження[19: 510]. Також згадані науки відрізняються і за суб'єктом діяльності, і за використовуваними прийомами, метою дослідження. Процес становлення гуманітарних наук і подальший їх розвиток займає період починаючи з XVII ст. Саме на цьому історичному проміжку часу відбувся інтенсивний розвиток сучасних гуманітарних, природничих і технічних наук.

Також необхідно згадати, що деякі науки, які відносяться до сфери соціального дослідження, настільки старі як і філософія. Наприклад, проблематику політичної теорії обговорювали, починаючи з софістів, історіографію - від Геродота і Фукідіда, проблематику юриспруденції відповідно обговорювали, починаючи з Ціцерона, проблеми педагогіки -від Сократа і т.д. Звичайно, тоді наука існувала в формі нерозчленованого цілого і фіксація деяких фактів, геніальні здогади, фантастичні уявлення становили зміст нерозчленованої науки. Тенденцію розвитку структури науки як реального ідеалу наукового знання заклала епоха Відродження. Гуманітарні науки, ще не були в цей період науками як такими. Відбувався процес накопичення фактичного матеріалу, робилися спроби його систематизації. Ідеалістичні тенденції та метафізичний метод являлися філософською основою в поясненні явищ суспільного життя[1:245]. Епоха Відродження розв"язує проблему титанізму - підносить людину до рівня Бога. Людина ставиться в центр Всесвіту, мікрокосмос поєднується з макрокосмосом. Постає проблема міжособистісних стосунків - зв'язків між людьми. При цьому значний наголос робиться на індивідуалізмі -неподільні, неповторні властивості особистості, що знайшло яскраве відображення у мистецтві Відродження. Епоху пронизує гуманізм -ставлення до людини як до найвищої цінності, переконаність у безмежності її можливостей[5:44]. Можна з впевненістю стверджувати, що епоха Відродження закладає базу для інтенсивного розвитку та систематизації знань не тільки в галузі природознавства, але й в гуманітарній сфері. В епоху Відродження і пізніше, на стадії аналізу, який переріс в односторонню диференціацію наук, почалося відокремлення приватних наук (спочатку природничо-математичних, потім гуманітарних і, вкінці, - вже в наш час - психології і формальної логіки) від спочатку єдиної науки, а це означає від філософії[6: 94].

Найбільш інтенсивний процес становлення та розвитку гуманітарних наук відбувся все ж таки в XVIIII-XIX століттях. Саме в цей період мислителі Західної Європи роблять спроби визначення гуманітарних наук як унікальних, створюють нові гуманітарні науки, класифікують їх та завдають їм інтенсивного темпу розвитку. Спроба наукової систематизації історії і науки про дух (гуманітарні науки) належить італійському філософу історії Дж.Віко (1668-1744). В його праці «Основи нової науки про загальну природу націй» виділяється основна ідея: ми можемо володіти виразними і надійними знаннями проте, що ми самі створили.

Віко вгадав сучасні суперечки в філософії науки на рахунок взаємозв'язку гуманітарних і природничих наук. Відмінність між ними, як стверджує Віко, пов'язана не тільки з ї'х методами, але й з притаманними і'м типами відносин між суб'єктом пізнання і об'єктом пізнання. Суспільство, культура і історія являються для нього продуктами людського духу. В гуманітарних науках об'єкт пізнання сам являється суб'єктом (люди і створене ними суспільство). Ця обставина зумовлює розбіжність методів гуманітарних і природничих наук[13: 326]. Віко зачіпає також одне з основних питань гуманітарних наук: яким чином сучасна людина може зрозуміти те, що створено попередніми історичними епохами і іншими культурами? Відповідно, якщо ми хочемо зрозуміти людей минулого ми повинні займатися їх мовою (Віко також називає нову науку «філологією»). Ми повинні проникнути в їх життєві ситуації; і дивитися на речі з їх точки зору. Отже, Віко розробляє принцип історизму, але яскравим представником нової історичної свідомості котра надавала нового змісту індивідуальності та історичній дійсності був І.Г.Гердер. Саме тільки у Гердера, а також у Дройзена і Дільтея ми знаходимо систематизацію історії і наук про дух, яка відповідала спробі Віко створити нові гуманітарні науки.

Гердер розглядається як засновник історизму. Історизм пробудив так зване «історичне почуття», відповідно до якого історія стає компонентом і основною передумовою філософії і людського мислення. Пізніше історія як дисципліна перетвориться в домінуючу науку, яка накладає свій відбиток на всі гуманітарні дисципліни. Вони, якби «історизуються», тобто стають історично орієнтованими дисциплінами (наприклад, історія літератури, історія мистецтва, історія релігії, історія мови і т.д.).

Отже, можна сказати, що історизм являється і точкою зору на реальність і дослідницькою програмою для гуманітарних наук[13: 475].

Історизм характеризується його інтересом до історичних явищ як виняткових, унікальних і специфічних феноменів. Історизм підкреслює важливість історичних перемін і еволюції. Статична точка зору на реальність замінюється на динамічну. Все піддається потоку історії.

Поряд, з так-званою історичною школою (в історіографії), радикальна історизація зачепила і інші гуманітарні науки. Вона торкнулась і теології (так званий напрямок вищої критики) в рамках дослідження Біблії, представлена Штраусом, автором книги «Життя Ісуса», і юриспруденції (Савіньї), і історіографії (Ранке).

Іншими словами, історична школа сприяла визначенню сцієнтизації гуманітарних наук.

Подібно Гердеру і романтикам Савінья і Ранке вважали, що історія характеризується органічним розвитком і радикальне втручання в історію перешкоджає її природньому розвитку. Савінья порівнював органічний розвиток права зі змінами мови. Право, мова, традиції і звичаї представляють вираження душі народу. Тому, право повинно як і мова відповідати характеру народу. Науковий підхід до права повинен бути історично-генетичним і спиратися як на емпатію так і на критику історичних джерел[13: 483]. Савінья розглядає право і всі інші культурні явища як вираження національного духу. Національний дух пронизує всі форми життя і творить національну індивідуальність. З його точки зору, звичай і традиція володіють пріоритетом перед розумом.

Для Ранке ціллю історіографії являється об'єктивна реконструкція минулого «таким, яким воно було насправді». В центрі його уваги знаходиться політична історія. Ціль історичного дослідження заключається в розумінні перш за все не походження сучасності, а минулого, на основі його власних передумов: історіографія вимагає особливо правдивого відношення до минулого. Історик' повинен уникати суб'єктивних і пристрастних інтерпретацій. В цьому йому повинні допомогти історично-критичний метод і удосконалені форми критики історичних джерел. Без філософії - Ранке, напевно мав на увазі формативні гіпотези чи ідеї -історія являє собою хаос фактів. Ранке підкреслює важливість індивідуальності. З появою Ранке дослідження історії звільняється від пут філософської систематизації Гегеля. Інституціоналізація історіографії як строгої емпіричної дисципліни виходить перш за все зі школи Ранке [7: 485].

Мистецтво інтерпретації текстів завжди займало центральне місце в гуманітарних науках. Виникнення герменевтики як особливого методу класичної науки про мову, який дає змогу осмислено інтерпретувати пам^лятки давньої літератури, датується рубежем XVIIII - XIX ст. Вирішальний вклад в її запровадження вніс німецький філософ і теолог Ф.Шлейєрмахер. Для Шлейєрмахера герменевтика має справу перш за все не з текстом, самим по собі, а з творчим духом, втіленому в тексті. Як і Гердер Шлейєрмахер підкреслює необхідність ідентифікації дослідника з текстом, з авторським стилем мислення і з історичним контекстом, завдяки чому краще розуміння тексту дає нам краще розуміння фундаментальних проблем епохи.

Герменевтика визвала значний переворот всередині гуманітарних наук. Вона виявилася загальною основою не тільки для теології, літературознавства, юриспруденції, історіографії, але й для інших

гуманітарних наук. Вона як їх загальна спадщина сприяла конституюванню їх унікальності по відношенню до природничих наук. З герменевтичної точки зору, метою гуманітарних наук являється розуміння, а природничих - пояснення[7: 486].

Ще один представник історизму, засновник прусської історіографічної школи Дройзен на противагу Ранке підкреслював, що історик ніколи не зможе відректися від своєї власної точки зору. Наше розуміння минулого завжди визначається сучасними поглядами і інтересами. Відповідно, кожне нове покоління буде заново переписувати історію. Цей підхід був виражений Генріхом фон Сібелом, а саме: «Кожний більш чи менш значний історик має свою точку зору. Існують історики віруючі і атеїсти, протестанти і католики, ліберали і консерватори. Серед істориків є представники всіх партій, але ніколи не було об'єктивного «історика, позбавленого своїх власних принципів»[7: 486]. Відповідно французький лексикограф П.Буаста писав: «Щоб писати історію гідним чином, необхідно забути про свою віру, свою вітчизну, свою партію»[3:220]. Виходячи з цього, гуманітарні науки зіткнулися з очевидною проблемою об'єктивності.

Програма розвитку гуманітарних наук, заснована на вже згадуваному методі розуміння займала центральне місце у вченнях Дільтея і Вебера.

В той час як історична школа продемонструвала, чим гуманітарні науки можуть бути на практиці, Вільгельм Дільтей роздумував над фундаментальною епістемологічною проблемою: чим являються гуманітарні науки і чим вони можуть бути. Він аналізував їх науковий статус і відмінність від природознавства. Вираз «гуманітарні науки» може бути прослідкований до праць Дільтея. Спочатку він трактувався як німецький переклад терміну Джона Мілля «моральні науки». Дільтей намагався провести різку грань між науками про дух і природничими науками. В середині XIX ст. науками про дух називають всі науки, які займаються дослідженням творінь людського духу, культурних утворень і сфер культури, таких як мистецтво, релігія, держава, економіка, право і інші. До наук про дух відноситься історія, філологія, соціологія, теологія, етика, естетика, в той час як психологія займає проміжне місце між науками про природу і науками про дух[16: 289].

Для Дільтея виникнення гуманітарних наук являється герменевтичною революцією. Саме тому, що ці науки являються герменевтичними дисциплінами і їх центр тяжіння лежить в сфері інтерпретації мовних виразів. Подібно Шлейєрмахеру за Дільтеєм життя об'єктивізується в текстах і витворах мистецтва, і тому предметом вивчення гуманітарних наук являються форми об'єктивізації духу. Відповідно, розуміння в гуманітарних науках повинно ґрунтуватися на властивості дослідника відтворити, пережити. Дільтей розглядав герменевтику як єдиний метод, який виключає всі інші методи гуманітарних і соціальних наук. Але також, метод, який слід використовувати в гуманітарних науках залежить від природи досліджуваного об'єкту. Дільтей визначав характеристики об'єкту дослідження гуманітарних наук: 1) гуманітарні науки досліджують індивідуальне і унікальне (Когнітивні інтереси гуманітарних наук не можуть бути зведені до пояснення явищ на основі універсальних законів); 2) для гуманітарних наук настільки ж важливо, як і відношення «внутрішнє-зовнішнє» (переживання-вираження), взаємозв'язок «частина-ціле» (Індивід - частина цілого (сім'я, суспільство і т. д.), так само, як слово - частина речення; речення - частина абзацу і т. д. Відповідно, ми повинні зрозуміти слова, щоб зрозуміти речення, але ми повинні також розуміти речення, щоб правильно зрозуміти зміст слів). Категоріальна структура «частина-ціле» необхідна передумова розуміння в гуманітарних науках; 3) гуманітарні науки повинні розуміти людину в якості і суб'єкта і об'єкта. І одночасно слід розуміти, що людина являється творчим суб'єктом, котрий робить можливим в історії нові речі.

Відповідно Дільтею гуманітарні науки ведуть до більш глибшого саморозуміння людини і різнобічних наслідків, які сприяють гуманізації і толерантності, вони породжують нове відчуття свободи, звільняють нас від скованих і обмежених границь догмантичної позиції.

При обговоренні питання про розвиток науки чи гуманітарних наук, зокрема не можливо обминути німецького мислителя К.Маркса, котрий відіграв в цьому процесі важливу роль. Створений К.Марксом історичний матеріалізм і відкриття основних законів матеріалістичної діалектики дали ключ до розуміння взаємозв'язку гуманітарних наук між собою, відповідно до побудови системи гуманітарних' та суспільних наук. Особливу увагу Маркс приділяє проблемам взаємозв'язку людини і природи. Спільність науки про природу і науки про людину та суспільство він віднайшов в їх історизмі, в тому, що там і тут має місце світовий процес розвитку, в результаті якого створюється усе існуюче, всі речі і явища, їх зв'язок і відносини, все, що нас оточує і пізнається нами[6: 15]. К.Маркс вперше в один ряд з науками природничими ставить науки суспільні (гуманітарні). Прогноз К.Маркса про науку майбутнього полягає в тому, що всі науки в майбутньому будуть об'єднані в одну єдину науку про людину і головну роль в цьому процесі відіграватимуть суспільні науки. Також К.Маркс характеризував історію як єдину науку: «Ми знаємо тільки одну єдину науку, науку історії. Історію можна розглядати з двох сторін, її можна розділити на історію природи і історію людей. Але обидві ці історії нерозривно зв'язані до тих пір, доки існують люди, історія природи і історія людей взаємно обумовлюють одна одну»[6: 16]. Також природа являється більш низьким ступенем розвитку матерії в порівнянні з людським суспільством» [4: 19].

Всю область гуманітарних знань Карл Маркс ділить на дві групи наук: суспільно-історичні та психологічні науки. Для класифікації наук про людину і суспільство К.Маркс використовував генетичний чи історичний та структурний підхід.

Взагалі К.Маркс закладає новий етап в розвитку науки. Починаючи з середини XIX ст. завдяки виникненню марксизму і його філософії вперше відбувається тенденція до інтеграції науки взагалі та гуманітарних наук зокрема[6: 440].

На рубежі ХІХ-ХХ століття в сфері суспільного та гуманітарного дослідження стали проглядатися контури цілого ряду нових антиісторичних дослідницьких програм. Лінгвістика розробляє нове системне і синхронічне розуміння мови, відмінне від традиційного історичного чи діахронічного підходу. Лінгвістика стає частиною загальної науки про знаки, семіології (грец. semion - знак). Починаючи з 30-х pp. XX ст. робиться спроба прищеплення цього «структуралізму» до соціальних наук. І в середині порівняльного літературознавства історизм і психологічне дослідження «внутрішнього переживання» (досвід) автора замінюється формалістичними і структуралістичними підходами. В той же час гуманітарні науки зустрічають виклик з боку функціонального і системного підходів в соціальних науках (Дюркгейм, Персонс і інші).

Зараз вже неможливо говорити про один особливий метод чи підхід, притаманний гуманітарним наукам. Сучасні гуманітарні науки характеризуються новим методологічним плюралізмом і рухомими границями між різними академічними дисциплінами[13: 493].

Для сьогодення також характерна помітна інституціональна диференціація. Свідоцтвом висхідної спеціалізації являються нові навчальні дисципліни і дослідницькі відділи в наукових закладах. Дисципліни, які раніше були об'єднані на одному факультеті, поступово починають викладатися на незалежних факультетах. Сьогодні в більшості університетів гуманітарні науки інституціонально відділенні від соціальних наук, психології і юриспруденції. Це ставить нові дискусійні питання про унікальність і статус гуманітарних наук в науковій спільноті.