1.2. Проблеми методу і методології в сучасній західній філософії

Сучасна західна філософія, особливо такі її напрямки і течії, як позитивізм, постпозитивізм, структуралізм, постструктуралізм, аналітична філософія, герменевтика, феноменологія, особливу увагу приділяють питанням методу і методології.

Центральне місце філософсько-методологічні проблеми займали в постпозитивізмі, філософській течії ХХ століття. Найяскравішими представниками цього напрямку були К. Поппер, Т. Кунн, І. Лакатос, П. Фейєрабенд.

На думку британського філософа Карла Поппера, наука — це система понять, концепцій і теоретичних проблем. Для вирішення цих питань науці необхідний надійний метод, а точніше — система методів. Тому, вважає Поппер, «наука характеризується не лише своєю логічною формою, але, крім цього, і своїм специфічним методом» [10: 61]. Ось чому для Поппера методологія науки — одна з найважливіших її характеристик. Поппер вважає наукові методи способом поводження з науковими системами із застосуванням відповідних правил. Теорія цих правил і є, на його думку, методологія, тобто істинна теорія пізнання.

Міркуючи про метод і методологію, філософ виступає проти двох крайностей. По-перше, вважає, що роль методів і методології не слід перебільшувати. По-друге, не розділяє думки про непотрібність наукових і філософських методів. Крім цього, Поппер, аналізуючи методи науки, підкреслює:

1. розмаїття методів і їх взаємозв’язок (емпіричного і теоретичного, індуктивного і дедуктивного, філософського і нефілософського);

2. багаторівневий характер методологічних правил за ступенем їх універсальності;

3. заперечення відведення методології лише до формальної логіки;

4. неприпустимість трактування методолгії тільки як емпіричної науки.

Серед методів науки Карл Поппер особливу увагу приділяє критичному діалектичному методу. Принцип «все відкрито для критики», на думку філософа, є важливим методом науки. І жодне джерело знання, вважає Поппер, не може бути виключене зі сфери критики. Характерною особливістю попперівського критичного методу є те, що в нього є достатньо чіткі ознаки діалектичності. Цей критичний (діалектичний) метод філософ протиставляє методу догматичному (псевдонауковому).

Т. Кунн також зробив значний внесок у розвиток методології, він вводить поняття «методологічні директиви». Саме ці методологічні директиви філософ вважає одним із факторів розвитку науки, а також передумовами науки.

Згідно з Кунном, методолгічні правила (директиви) — один з багатьох факторів наукового процесу, який не може їх собою замінити, а вони не можуть бути зведені лише до нього одного. Крім цього, методологічні правила регулюють наукову діяльність, не дають науці «збитися з дороги» [6: 28].

Щодо методів, то Кунн був також переконаний, що творчо мислячий учений бере участь перш за все у зміні методів. Серед методів, розроблених ученими, він називає кількісні і якісні, емпіричні і теоретичні.

У концепції британського вченого Імре Лакатоса поняття «метод» і «методологія» також є ключовими. Вони в нього тісно пов’язані з важливими у його концепції поняттями науки і теорії.

Лакатос поділяє думку Поппера, що вчені ще не навчилися бути достатньо критичними. Одна з причин цього — нерозуміння методологічних проблем. Але якщо визнавати, що найвища ціль науки — осягнути істину, то слід усвідомлювати, який саме шлях веде до істини, тобто, які методи її досягнення. А це і є проблеми методології.

Працюючи над питаннями методології, Лакатос дійшов до певних висновків, а саме:

• сучасна методологічна концепція представляє собою ряд правил для оцінки готових, сформульованих теорій;

• методологію не завжди можна виявити, тобто її можна усвідомлювати або ні;

• методологія не є виключно суб’єктивним випадковим феноменом;

• правила методології не слід абсолютизувати, перебільшувати їх роль у науковому дослідженні;

• всяка методологія неминуче обмежена [7: 26].

Проблеми методу і методології є центральними і у дослідженнях американського філософа П. Фейєрабенда. У своїх роздумах про метод він неодноразово повторює думку про те, що при всій важливості методу для науки він не може бути зведеним до сукупності незмінних і абсолютно обов’язкових принципів наукової діяльності [12: 450]. Філософ також не є прихильником «методологічної ейфорії», бо вважає, що методологія не є в руках учених тією «чарівною паличкою», за допомогою якої вони успішно вирішують свої проблеми [5: 553]. Тобто, на думку Фейєрабенда, методологія не може гарантувати вченим, що з її допомогою вони уникнуть помилок у своїй науковій діяльності.

Отже, можна зробити висновок, що сучасні зарубіжні філософи зробили значний вклад у розвиток методології, переосмислили її питання, обґрунтували її положення. Базуючись на вченнях філософів минулого, вони продовжили дослідження проблем методології і змінили підхід до вирішення її питань.