1.2 Феномен науки і особливості його аналізу

Історично можна виділити ряд етапів поглядів на науку, які змінювали бачення самої науки, її історії, перспектив подальшого розвитку. Вперше феномен науки осмислений в гносеологічних системах класичного емпіризму і раціоналізму. Науку розуміли як систему істинних знань, інтерес філософів був спрямований на з’ясування відповідності знань про предметну область тій сукупності об’єктів, відносно яких ці знання отримані. Емпіристи проголошували лозунг - “всі знання з досвіду”; раціоналісти вбачали джерело знання в розумі. Синтезувати крайності обох поглядів на пізнання намагався І.Кант, який поставив питання про пізнання всієї науки. Своїми “критиками” Кант намітив історично перспективну програму дослідження науки в її співвідношенні з культурою. Поставлені ним питання про співвідношення пізнавального і ціннісного, теоретичного і практичного розуму, свободи і необхідності не втрачають свого значення для дослідників науки і культури сьогодні.[2;19]

З 40-х років 20-го століття проходить чітке філософське осмислення претензій науки на провідну роль в філософії і культурі. Позитивізм, марксизм, неокантіанство Марбурської школи, прагматизм свідомо орієнтуються на науку і її досягнення в виробленні і обґрунтуванні своїх філософських поглядів. В кінці кінців возвеличення науки привело позитивістів до проголошення лозунгу “Наука сама собі філософія” і обернулось онаучненням всіх галузей діяльності людини за рецептами науки. Епітет “науковий”, використаний до яких-небудь поглядів, автоматично робив їх рентабельними в очах суспільства.

Гносеологічний аналіз знання поступово замінювався логіко-методологічними дослідженнями емпіричних і теоретичних процедур наукового дослідження. Фізико-математичне знання стало каноном і зразком для інших типів знань. Однак при перевірці позитивістських уявлень про науку поступово виявились недоліки тих спрощень та ідеалізацій, з якими позитивізм підходив до осмислення науки.[5;43]

В другій половині 20-го століття заявила про себе соціологія науки з ретельним аналізом науки як соціального інституту. Увагу соціологів привертали проблеми включення науки в суспільство, соціальні функції науки, форми організації наукових досліджень в світовому, національному і інших масштабах. Відношення влади і науки, пошуки форм оптимальної організації наукових спільнот, розвиток комунікацій в науці і поза нею великою мірою були осмислені в рамках соціології науки і соціології наукового знання.[2;19]

Більше півтора століття інтенсивно розвивалася історія науки, яка запропонували різні програми для опису великих історичних фаз розвитку науки, переважно природничо-математичного знання, або ж історії окремих наукових напрямків і дисциплін.

В останній час на передній край досліджень науки виходять проблеми її сутності, походження і розвитку з точки зору культурології і антропології. Або, по-іншому, стоїть проблема пошуку суб’єктного виміру науки. Замість традиційного об’єктного розгляду науки, її дисциплінарної будови і розвитку постають питання, пов’язані з відношенням науки до свого творця суб’єкта.[6;44]

Таким чином, сьогодні вивченням науки займаються гносеологія, філософія науки, логіка і методологія наукового дослідження, історія науки, соціологія науки і соціологія наукового знання. Проте спірні питання в поглядах на науку все ще залишаються. Великою мірою ці обставини пояснюються складністю і багатогранністю самого феномена науки. Та чи інша наукова дисципліна обмежується однією-двома проекціями цього феномена, виходячи з власної мети і засобів. З’єднати ці проекції неможливо, те,що в одного дослідника є важливим, в іншого залишається на периферії аналізу. Незважаючи на ці факти серед багатьох уявлень про науку можна знайти ті моменти, відносно яких досягнуто певної згоди. Насамперед, мова йде про те, що наука є знанням об’єктним. До будь-якого явища наука підходить як до об’єкта що живе за своїми законами. Згідні дослідники науки і в тому, що в ній виробляються істинні знання про об’єкти, які вивчаються. Саме істинність знань дозволяє ефективно втілювати їх в техніці, технології, системах управління. Вироблення істинних знань робить будь-якого вченого рівноправним серед інших учасників процесу – перед істиною всі рівні.

Установка на утримання нового знання, на інновацію також складає невід’ємну частину наукової діяльності. Через це постійна творчість – одна з вимог до вченого зі сторони суспільства.

На відміну від повсякденного пізнання наука вибирає в якості об’єктів вивчення фрагменти реальності, які ще не ввійшли в орбіту повсякденного пізнання. Та і сам об’єкт пізнання “виривається” з природних умов, стає лабораторним взірцем, який контролюється початковими умовами експерименту.[3;67]

Виникнувши в епоху Древньої Греції, наука стала гуманітарним утворенням, в якому системи різних предметних знань і діяльності були тісно переплетені. Один і той самий мудрець був і фізиком, і геометром, і філософом, і вчителем життя. В майбутньому відбулася диференціація наукових знань і, хоча інтегративні процеси перешкоджали розходженню думок серед вчених, процес відокремлення знань навіть в рамках однієї дисципліни зростав. При цьому філософія втратила роль інтегратора культури, не завжди вміючи переводити предметні знання різних дисциплін в всезагальні категоріальні структури мислення. І тим не менше ідеал науки як єдиної цілісної системи дослідження природи, суспільства, техніки і людини залишився в порядку денному.