І.2. Специфіка гуманітарної області знання

У 1862 році Герман Гельмгольц підкреслював величність гуманітарних наук в їх загальнолюдському значенні Дільтей дотримується романтико-ідеалістичних традицій в розумінні гуманітарності. Він згідний з тим, що природничі науки — зразок для гуманітарних. В некролозі, присвяченому Вільгельму Шереру, Дільтей підкреслює, що дух природничих наук супроводжував Шерера в його працях. Для Дільтея з науковим пізнанням пов'язаний розрив життєвих зв'язків, відхід на певну дистанцію від власної історії, що дозволяють перетворювати ці зв'язки і цю історію в об'єкти. Можна сказати, що і Шерер і Дільтей застосовують індуктивний і порівняльний методи з індивідуальним тактом і що такий такт виникає тільки на грунті духовної культури, яка зберігає живий зв'язок зі світом просвіти і романтичної віри в індивідуальність. Тим не менше в своїй науковій концепції вони обидва керувалися зразком природничих наук.

Особливо наглядна тут спроба Дільтея апелювати до самостійності методу гуманітарних наук, обґрунтовуючи її відношенням до свого об'єкту. Подібна апеляція демонструє відмову природничонаукового зразку. Скільки би Дільтей не захищав теоретико-пізнавальну самостійність гуманітарних наук, але те, що в сучасній науці називається методом, завжди однакове і лише проявляється в області природничих наук з найбільшою послідовністю. Не існує ніякого власного методу гуманітарних наук, проте можна вслід за Гельмгольцем запитати, в якому об'ємі тут вживається поняття методу і чи не впливають на стиль роботи в гуманітарних науках деякі пов'язані з ними умови більшою мірою, ніж індуктивна логіка. Гельмгольц вірно підмітив це, коли він, бажаючи реабілітувати гуманітарні науки, говорив про пам'ять, авторитет і психологічний такт. На чому засновується такий такт? Як він виникає?

Оскільки мотивація подібних питань створюється гуманітарними науками, вони були і залишаються проблемою власне філософською. Відповідь, яку дали на ці запитання Гельмгольц і його століття, не може нас задовольнити; вони слідували за Кантом, орієнтуючи поняття науки і пізнання на зразок природничих наук і займаючись пошуками відмінних особливостей гуманітарних наук в художніх моментах. Проте Гельмгольцу відомо, що історичне дослідження визначається абсолютно іншим типом пізнання, ніж те, яке служить вивченню законів природи. Тому він намагається стверджувати, що індуктивний метод щодо історичного пізнання знаходиться в інших умовах, ніж при дослідженні природи. Світ людської свободи незнайомий через відсутність винятків, утверджених для законів природи. Цей хід не відповідає ні намірам Канта, згідно з якими індуктивне дослідження світу людської свободи повинне засновуватися на його розрізненні природи і свободи, ні власним ідеям індуктивної логіки. Непослідовність, з якою Гельмгольц опирається на Канта заради виправдання гуманітарних наук, приносить і неправдиві плоди, оскільки, за Гельмгольцем, емпіризм цих наук слід розцінювати так само, як емпіризм прогнозів погоди, а саме як відмову від активної позиції і спробу покластися на випадок.

Але насправді гуманітарні науки далекі від того, щоб відчувати свою неповноцінність стосовно природничих. Епоха німецького класицизму принесла не тільки оновлення літератури та естетичної критики, які змогли подолати старі ідеали барокко і раціоналізм Просвітництва, а і надала абсолютно інший зміст поняттю гуманності, цьому ідеалу розуму. Перш за все Гердер піднявся над перфекціонізмом Просвітництва завдяки новому ідеалу "освіти людини" і цим самим підготував грунт, на якому в XIX столітті змогли розвинутися історичні науки. Поняття освіта, яке в той час заволоділо розумом, було, мабуть, найбільшою думкою XVIII століття, і саме вона визначила стихію, в якій існували гуманітарні науки XIX століття, навіть якщо вони ще не знали її гносеологічного обгрунтування [2; 224].

Дослідження ранніх етапів становлення явищ, що історично розвиваються, завжди пов'язане з певними труднощами, перш за все з тими, з якими зіштовхується емпірична реконструкція процесів генезису як соціальних,так і природних систем. Звертаючись до проблеми виникнення гуманітарних наук, ми зіштовхуємося з відсутністю ясності по двох принципово важливих питаннях. По-перше, до цього часу немає відповіді питання про те, як треба інтерпретувати природу гуманітарного знання і гуманітарних наук. Існують дві основні традиції. Суть першої зводиться до заперечення будь-яких принципових відмінностей між гуманітарним і негуманітарним знанням. Гуманітарне знання спеціалізується тільки своєю орієнтацією на людину, але не властивими їй гносеологічними механізмами. Суть другої в тому, що гуманітарні науки визначаються особливим типом пізнання, оскільки їх предмет складає "виразне буття". Тому фундаментальною властивістю гуманітарних наук є характерна тільки для них процедура розуміння, при чому вона протиставляється поясненню, що стосується тільки компетенції природознавства, науки про природу.

Гуманітарна область — дуже специфічна область знання, що суттєво відрізняється від світу точних природничих наук. Основи цих відмінностей дуже різноманітні: людина як основний предмет гуманітарних наук — предмет особливої складності. Вона (в єдності своїх соматичних, психо-фізичних, емоційно-духовних і соціально-історичних вимірювань) чи не найскладніша з того, з чим доводиться мати справу науковому знанню. Якими б цінними не були розроблені в світі точних і природничих наук логічні, експериментальні і кількісні методи, яким би цінним не було їх втілення в область гуманітарних наук, але в лоні останніх вони є необхідними, але не достатніми. В лоні гуманітарії ці методи вимагають деякого "перерахунку" на людську реальність, певного світоглядного переосмислення. Якщо вчорашній день природничо-наукового знання характеризувала досить-таки жорстка ситуація методологічного протиставлення предмету дослідження його об'єкту, то в гуманітарному світі таке протиставлення завжди було відносним.

По-друге, в історіографії науки до теперішнього часу не розроблено достатньо адекватної концепції виникнення і розвитку наукового знання взагалі. З одного боку, факти, що характеризують генезис науки, спостерігаються вже з сивої давнини. З іншого боку, такі ж важливі і необхідні для генезису науки моменти повною мірою простежуються тільки в XIX столітті.

Таким чином, виникає питання — з якого моменту еволюції пізнавальної діяльності можна говорити про конституювання власне наукових форм пізнання? Відповісти на поставлене запитання важко, і труднощі підсилюються ще й тим, що генезиси природничих наук і наук про людину не співпадають за своїми фазами. Якщо "теперішнє" природознавство, згідно Ф. Енгельса, "починається тільки з другої половини XV ст.", то суспільствознавство в силу цілого ряду причин проходить аналогічну еволюцію значно пізніше.