Висновки

Гуманітарна область — дуже специфічна область знання, що суттєво відрізняється від світу точних природничих наук. Людина як основний предмет гуманітарних наук — предмет особливої складності. Вона чи не найскладніша з того, з чим доводиться мати справу науковому знанню. Якими б цінними не були розроблені в світі точних і природничих наук логічні, експериментальні і кількісні методи, яким би цінним не було їх втілення в область гуманітарних наук, але в лоні останніх вони є необхідними, але не достатніми. В лоні гуманітарії ці методи вимагають деякого “перерахунку” на людську реальність, певного світоглядного переосмислення.

Генезиси природничих наук і наук про людину не співпадають за своїми фазами. Якщо “теперішнє” природознавство, згідно Ф. Енгельса, “починається тільки з другої половини XV ст.”, то соціальне знання не піднімалося вище рівня буденної свідомості аж до середини ХІХ ст. Історія розвитку суспільства суттєво відрізняється від законів розвитку природи. У природі діють тільки сліпі, без свідомі сили, у взаємодії яких і проявляються загальні закони. А в історії суспільства діють люди, наділені свідомістю, які прагнуть до певної мети. Аналіз функціонування наділених самосвідомістю систем дійсно суттєво відрізняється від процедур природничо-наукового дослідження. Досвід марксизму в області соціального пізнання показав, що критерії науковості можуть бути реалізовані в гуманітарному дослідженні, де основною емпіричною процедурою є “розуміння”.

Оскільки людське суспільство виникло і існує у постійній взаємодії з природою, тому виникає питання, пов’язане з вивченням цих пограничних явищ. Зв’язуючою ланкою між двома областями зовнішнього світу — природою і суспільством— служить техніка. Самі ж технічні науки в свою чергу можуть вступати у складнішу, більш безпосередню взаємодію як з природничими, так і з суспільними науками. Це відбувається тому, що техніка впливає на багато сторін суспільного життя, відчуваючи зворотній вплив з їхнього боку. В області пограничних суспільних наук поєднуються обидва головні методи наукового дослідження — структурний та генетичний (історичний).

Гуманітарне знання і гуманітарна освіта є надзвичайно складними утвореннями, які завжди були в центрі уваги як широкої громадськості, так і владних інституцій. Гуманітарія покликана культивувати кращі риси людської натури: благородство, милосердя, освіченість, загалом гуманність. Гуманітарна освіта є складовою всього навчально-виховного процесу. Важливу роль гуманітарна освіта відіграє у формуванні інтегрального знання в системі наук. Неодмінною рисою її реалізації є тісний зв’язок із природничими, технічними напрямами освіти, що знаходять своє виявлення у формуванні світогляду людини.

IV. Література

1. Раушенбах Б.В. Точные науки и науки о человеке // Вопросы философии — 1989. — № 4. — С. 110 - 113.

2. Лукашов И.Е. Метод и истина. — М., Мысль, 1988. — 433 с.

3. Жоль К.К., Сиволоб Ю.В. Информация обществ. Н., управл.: Филос.-экон. анализ. — К., Наук. думка, 1991. — 458 с.

4. Чепиков М.Г. Интеграция наук (Филос. очерки). 2-е изд. — М., Мысль, 1981. — 396 с.

5. Философия пограничных проблем науки. Ученые записки. № 185. Пермь. 1967. — 167 с.

6. Кедров Б.М. Классификация наук: Прогноз Маркса о науке будущего. — М. Мысль, 1985. — 420 с.

7. Проблемы гуманитарного познания // АН СССР. Сибирское отделение. Ин-т истории, филологии и философии; тв. ред. А.Н. Корчегин. — Новосибирск, Наука, 1986. — 335 с.

8. Кисельов М. Феномен гуманітарної освіти в Україні // Освіта і управління. —

1997. — № 1. — С. 129 - 131.

9. Шинкарук В.І. Культура і освіта. Світоглядні аспекти // Філософія освіти в сучасній Україні: Матер. Всеукр. наук.-практ. конф. '"Філос суч. освіти та стан її розробки в Укр." (1 - 3. 02. 1996). — К., 1997. — С. 6 - 22.

10. Андрущенко В.П. Гуманітарна освіта на зламі тисячоліть: пошук нових підходів // Філософія освіти в суч. Укр.: Матер. Всеукр. наук.-практ. конф. —

К., 1997. — С. 122 - 130.

11. Луханіна Т.П. Головне завдання гуманітарної освіти — духовне відродження народу // Нові технології навчання: Наук.-метод. зб. — К., 1997. — Вип. 19. — С. 9 - 11.