1. Аксіологічна функція науки.

Наука – це ясне пізнання істини, просвітлення розуму, непорочна радість життя, похвала юності, старості опора, будівельниця градів, фортеця успіху в нещасті, і у щасті – укріплення, всюди вірний і нерозлучний супутник.

Що таке наука? Як визначити це складне явище суспільного життя? Складність тут пов’язана з тим, що розгортання і нагромадження розвиток наукових знань, зростання їх пізнавальної, світоглядної і практичної цінності веде до збагачення і певної зміни самого поняття “наука”.

Визначення науки певною мірою виявляє стан та рівень розвитку наукових знань у даний час, місце і роль науки в суспільстві. Складність визначення науки пов’язане також із багатогранністю змісту цього понятття, яке виражає в узагальненому вигляді продукт пізнавальної та практичної діяльності людства. Тому характеристика науки не може бути вичерпною її гносеологічною характеристикою, а повинна враховувати також соціальний аспект її сутності.

Використовуючи різні методи, вчені формулюють закони науки, які являються емпіричним спілкуванням, відтворюючи необхідні, суттєві відносини і зв’язки між окремими і зовнішньопротилежними та внутрішньоєдиними властивостями. Таким чином ми можемо встановити важливі відмінності і залежності між законами об’єктивного світу і законами науки. Перші існують незалежно від нас в самій дійсності, інші являються їх відображенням, наприклад, у формі емпіричного спілкування. При цьому об’єктивні закони світу відображаються в законах науки, чуть не повністю умовно, приблизно з допомогою особистих наукових абстракцій, між якими встановлюються логічні зв’язки. Але далеко не всі закони науки виникають як емпіричне спілкування.

На початку багато законів і закономірностей науки виступали у формі гіпотез. Гіпотези – це припущення, здогади більш або менш сформульовані, але ще не доказані, не підтверджені повністю. По своїй логічній формі вони являються умовними висловлюваннями виду “якщо виникає а, то виникає в” [4;288], “якщо між а і в існують відношення R, то між ними повинно існувати відношення Q”. Гіпотези діляться на дві великі групи: фактичні і теоретичні. Перші – це припущення або догадки про одиночні предмети, події, процеси. До них відносяться наприклад, багаточисельні гіпотези про склад поверхні місяця, його мінеральний та фізико-хімічний склад. Після того як на місяць приземлилися радянські автоматичні лабораторії, які передали на Землю точну інформацію про його поверхню і повернулись назад з пробами грунту з Місяця, із всієї сукупності гіпотез були вибрані лише деякі і навіть в них були внесені поправки, а інші були фальсифіковані. До гіпотез другої групи відносяться, наприклад, початкова догадка Д. І. Мендєлєєва про те, що властивості хімічних елементів змінюються і повторюються періодично. На основі цієї гіпотези були передбачені нові хімічні елементи і їх властивості. Коли пророкування підтвердилось, гіпотезу стали розглядати не як пропозицію, а як цілком доказаний науковий закон.

Теоретичні гіпотези і закони нерідко суперечать чуттєвому спостереженню. Так, геоцентрична система світу, цілком сформульована Клавдієм Пталемеєм яка говорила, що Сонце і інші планети обертаються навколо нерухомої Землі, краще погоджується з чуттєвими спостереженнями, які доступні любій людині, чим геліоцентрична система Коперника. Коперник сам розглядав всю систему лише, як правдоподібну гіпотезу, але цю гіпотезу, оскільки математичні, точні послідовності з нею співпадали з точними вимірюваннями набагато краще, ніж послідовність геоцентричної системи, стали розглядати як научну істину, як закон руху планет Сонячної системи.

Теоретичні знання включають в себе не тільки встановлені, доказані та підтвердженні практикою закони науки, але і різноманітні емпіричні обговорення, фактичні і теоретичні гіпотези, які ще не получили визнання як об’єктивні істини, але й поки що не відхилені. Серед останніх лише гіпотези, які отримують високий ступінь підтвердження і не суперечать раніше встановленим законам, можуть входити до складу тої чи іншої теорії. Теорія являє собою найбільш строгу і провірену частину теоретичних знань. За своєю логічною формою овна виступає як система законів пов’язаних між собою певними логічним відношенням. До цього відношення належить перш за все відношення еквівалентності і видимості або логічної послідовності, висловів. Вислови, які утворюють теорію повинні бути достовірними, доказаними, об’єктивно-істинними. Вони еквівалентні в розумінні своєї істини. Основна чеснота теорії полягає в тому, що переважна більшість створюючи її висловлювання може бути виведена із основних, початкових пропозицій логічним шляхом на основі чітких логічних і математичних правил. Висловлювання або пропозиція, яка отримується за допомогою такого висновку називається наслідком теорії.

Виникнення в тій або іншій області знання і праткики наукових теорій означає, що дана область досягла високого рівня розвитку, свого роду гносеологічної зрілості. Якщо знання відносяться до якої-небудь сфери діяльності, піднімаються на рівень теоретичних, тобто це означає, що в цих сферах діяльності складаються відповідно до них певна наукова дисципліна. Наявність в складі певної системи знання теорії і чітко встановлених законів являється вірною ознакою, що ця система наукова.

Тепер легко зрозуміти і те, які переваги дає наукове пізнання світу. Будь-яка людська діяльність являє собою рішення яких-небудь задач або проблем. Одні із них – виробничі задачі – націлені на досягнення матеріальних благ, інші, політичні – на досягнення політичних цілей. Існують задачі ціль який у збільшеннні об’єкту знань, створити нові знання необхідні для витрішення різних проблем. Подібні задачі називаються пізнавальними. Поки сучасна наука не виникла, пізнавальні задачі вирішувалися дуже повільно і довго. На це втрачалось деколи десятиліття і навіть століття, оскільки пошук рішень проводився в сліпу часто емпіричним шляхом або методом спроб і помилок.

Коли ж виникло сучасне наукове пізнання, виявилось, що за допомогою наукових теорій час таких рішень можна скоротити.

Знання нового часу можна було розвивати в ХVІІ ст., а протягом наступних століть прискорювало темпи нового розвитку. І на рубежі ХVІІ – ХVІІІ ст, коли створили Ньютон, Лейбніц і інші корифеї науки, англійський письменник Д.Свіфт створив сатиричний образ брехливих вчених. Іронізуючи над загальним захопленням наукою і потягом створити багаточисельні академії Свіфт вкладає в слова Гулівера новий сарказм розповіді про країну Ліліпутію. Ліліпутський король і його свита безплідно замислюються про математичну, музичну гармонію, і косімчні прояви. При цьому вони не помічають один одного. Їх математика годиться лише для того, щоб подавати до обіду баранячу ніжку у формі рівностороннього трикутника, кусок гов’ядини у формі ромба, пудинг у формі круга. Кравець знімає мірку за допомогою астрономічного прибору – квадранта. Але зшите ним плаття виглядає погано. Описуючи академію наук і маючи при цьому на увазі – королівську свиту Великобританії – Свіфт малює галерею усіх помилок. Вчених він називає прожекторами. Адже один із них намагається видалити сонятні промені із огірків, а потім використати їх для обігрівання губернаторського дому. Інший вивчає павутину, намагаючись придумати новий вид тканини. Треій створює машину із табличок з написами слів, різних перемикачів і провідників, які повинні за його задумом замінити мислячу людину. Звичайно образ науки, створений Свіфтом – це гіпербола, крайнє перебільшення. Але все ж таки в цьому зібрано загальну думку епохи, яка в передчуття промислового перевороту ХVІІІ-ХІХ ст. розглядала тодішню науку, як дещо абстрактне, далеке від життя, не пов’язане з його реальними проблемами і не впливає на неї, як забаву небагатьох чудакуватих хоча і обдарованих людей.

За час, який відділяє нас від того періоду відношення людини до науки дуже змінилося. У наші дні ніби не розходились думки відносно користі і шкоди науки, без сумніву одне – майже ніхто не вважає, що наука знаходиться поза суспільством, що її можна ігнорувати, як заняття чудаків і прожекторів, далеких від гострих соціальних проблем. Що ж призвело до таких глибоких змін в розумінні і оцінці науки? Чи може людина, спираючись на власний розум, гармонійно, досконало влаштувати своє життя, чи вона мусить визначити існування вищих від розуму цінностей, які треба сприймати як закон.

Для теоретиків аксіології проблема цінностей від самого початку була виключена із сфери раціонального пізнання. Вона вважалась галуззю позанаукового дослідження, особливим способом бачення світу, а цінності – феноменами особливої природи.

Фундаментальною для теорії цінностей є проблема природи, способу буття цінностей, їх способу функціонування в суспільстві. Вже Кант вважав, що цінності самі по собі не мають буття, їм притаманна лише значущість, вони суть вимоги, звернені до волі, цілі, поставлені перед нею. Але тоді проблематичним видавалось саме існування цінностей, їх імперативний характер щодо поведінки суб’єкта. Цінності становлять інший модус буття, вони ухвалюють щось, наказують, вимагають, закликають. Усе це підштовхувало до думки про відносність, ілюзорність цінностей, що було б смертю цивілізації, яка живе до того часу, поки непорушні моральні закони. Прагнучи уникнути ціннісного релятивізму, Лотце, Віндельбанд розглядали цінності як норми, що утворюють загальний план і основу культуротворчої діяльності.

Повернемося до цінностей, які є об’єктивними за своїм змістом, але вони завжди переживаються і сприймаються суб’єктивно.

Цінності можуть бути предметними і суб’єктивними. Предметні цінності – це ті сторони любих об’єктів людської діяльності, які викликають суб’єктивне відношення до них людини. Предметні цінності – це природне благо і зло, споживча вартість предметів праці (корисність), культурна спадщина, корисний ефект пізнання, моральне добро і зло, естетичні характеристики прирродних і суспільних об’єктів, предмети релігійного поклоніння тощо. Людський світ, тим самим, не є простою сукупністю об’єктів пізнання або перетворення. Він набуває суб’єктивного значення, переживається людиною як частина її самої, на нього розповсюджується людиною як частина її самої, на нього розповсюджуються людьські якості і властивості. Предметні цінності і є відображенням значення предметів в людському житті, вони оцінюються людиною в поняттях “позитивного” і “негативного”: добра і зла, істинного і хибного, дозволеного і забороненого, справедливого і несправедливого, правди і брехні, прекрасного і потворного, доброго і поганого тощо.

В історії людства не раз зустрічались великі переломи. Які передбачали історичну долю на тисячоліття вперед. Таким був перехід від кочівництва до осілості, породжений розвитком землеволодіння та ремесла. Другий величезний перелом пов’язаний з революцією 17-18 ст. І кожен раз ці перевороти призводили до глибоких змін в житті, культурі і світогляді людей, в їх розумінні навколишнього світу в їх пізнанні самих себе. Ще більш глибокі переміни виникли через швидко наростаючий науково-технічний прогрес сучасниками і учасниками якого ми є. Вічним питанням про смисл буття, про розвиток суспільства. Про життя і смерть, про пізнання істини, про добро і зло цей останній перелом в історії людства надає особливого значення.