Розділ II. Перспективи розвитку філософії освіти в сучасній Україні

1. Питання реформування системи освіти

Проблеми сучасної освіти призвели до того, що вже на початку 70-х років ЮНЕСКО віднесло проблему реформування освіти до розряду глобальних проблем людства. Більшість дослідників згідна з твердженням відомого американського соціолога Д.Белла, що провідною нацією буде та, яка створить ефективну систему освіти, щоб максимально розвинути потенціал своїх молодих співвітчизників.

Усе це свідчить про необхідність докорінного реформування системи освіти в усіх країнах. Оскільки ця система є важливим елементом суспільного життя, культури і носієм прийнятого в даному суспільстві світогляду, то саме філософський аналіз системи освіти можна розглядати зараз як загальнотеоретичну основу, на яку має спиратися зазначена реформа [19].

Сучасна філософія освіти України визначає не тільки майбутнє нації, а й майбутнє держави у світовому співтоваристві. Про це свідчить нині діюча державна національна програма “Освіта (Україна XXI століття)”. У зв’язку з цим визначаються стратегічні напрями реформування освіти в нашій країні, які базуються на формуванні високо освіченої, творчої особистості шляхом національного виховання, набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу [9].

Однак мусимо констатувати, що реально існуюча в наших школах система навчання значною мірою травмує душі дітей. Не є секретом, що здійснюється це через усвідомлене запровадження навчальних стандартів, догматичних підходів, у які автори розробок прагнуть буквально силоміць втиснути різні прояви пізнавальних інтересів дитини. Думка про те, що вкладання в голови цілком відмінних за індивідуальними здібностями школярів стандартного набору знань є насиллям над особистістю дитини, на жаль, здається для багатьох дорослих людей крамольною. Але ж, по суті, з боку вчителів все так і повинно бути. Тому що, на їхній погляд, суспільству потрібні передбачувані “клони” в кожному новому поколінні, а для цього необхідні навчально-виховні стандарти.

В останній чверті XX століття дітвора у школах інтуїтивно, а подекуди уже й цілеспрямовано почала бунтувати проти нівелювання природних здібностей кожної конкретної юної людини. Значна частина вчителів, методистів, як це не прикро, перетворилися в “токарів”, з верстатів яких повинні виходити майже однакові “клоновані” людські особи [6].

Криза в освіті виявляється ще й у тому, що дуже швидко прогресує тенденція розриву між системою освіти і реальними умовами життя суспільства. Освіта відстає від життєвих запитів, не врівноважує сподівань окремих особистостей і потреб суспільства. Більше того, завдяки потужності свого пошукового потенціалу і незбалансованості міри “людина – природа” вона є першопричиною світової катастрофи, насамперед екологічної.

Здавалося, технічний прогрес має характеризуватися суцільною грамотністю людей. Насправді ж у світі збільшується абсолютна кількість неграмотних. Різко погіршується якість навчання, зокрема функціональна підготовка випускників. Спостерігається глибоке відчуження офіційної освітянської діяльності від багатьох інших особистих і групових інтересів людей та різновидів їхніх цінностей.

Дедалі очевиднішою стає реальність докорінної перебудови класичної освіти, яка часто-густо не відповідає вимогам сьогодення і якщо ще не вичерпала себе повністю, то вже окреслює контури своєї нежиттєвості загостренням кризових явищ.

Можна відзначити бодай три основні тенденції змін, що відбуваються у сфері сучасної освіти:

- світову тенденцію зміни основної парадигми освіти ( криза класичної моделі і системи освіти; розробка нових фундаментальних ідей у філософії і соціології освіти, в гуманітарній науці; створення експериментальних і альтернативних шкіл );

- світову тенденцію інтеграції та гуманізації освіти ( поступ освіти, усіх її закладів у напрямі інтеграції в світову культуру — демократизація освіти; створення системи безперервної освіти; гуманітаризація освіти; комп’ютеризація освіти; вільний вибір програм навчання; виникнення на основі самостійності навчальних закладів спільнот викладачів та учнів );

- тенденцію повернення до традицій вітчизняної освіти і культури, в яких спостерігаються потужна “методологія і методика”, добре організована гуманітарна освіта на єдності нашої та світової культур [7].

Реформування освіти передбачає:

1. Докорінну зміну в підготовці, підвищенні кваліфікації, організації безперервної освіти педагогічних кадрів та диференціації відповідної оплати їх праці.

2. Прискорення визначення науково-обгрунтованого державного компонента обсягу знань, умінь і навичок учнів для кожного класу загальноосвітніх шкіл, шкіл і класів з поглибленим вивченням окремих предметів, гімназій, вузів I та II рівнів акредитації. Підготовку і випуск відповідних підручників та методичного забезпечення.

3. Удосконалення оптимально обгрунтованої мережі освітніх закладів, які б забезпечували рівні можливості всім громадянам країни задовольнити свої потреби в освіті різних рівнів.

4. Реалізацію хоча б вже прийнятих рішень щодо забезпечення усіх освітніх установ психологічною службою.

5. Законодавче забезпечення навчання непрацюючої до 18 років молоді у навчальних закладах та відповідальності батьків або осіб, що їх заміняють, за безпідставне ухилення дітей від навчання.

Зупинимось на кожному з цих аспектів.

1.Зміни у змісті освіти, що дозволяють різнорівневу підготовку учнів при обов’язковому державному компоненті навчального плану та програм, введення інтегрованих курсів навчальних предметів вимагають проведення відповідних змін у підготовці вчителів.

У ряді випадків педагогам не читають курси шкільної гігієни, валеології та інших при вкрай обмеженому бюджеті часу на їх професійну психолого-педагогічну підготовку взагалі. Переважна більшість з них не підготовлена до ведення позакласної роботи. Відсутні відповідні підручники з педагогіки і психології. Це певною мірою стосується і організації перепідготовки вчителів, підвищення кваліфікації і самоосвіти. Не мають, наприклад, кадрової можливості забезпечити курсову перепідготовку вчителів-предметників більшість обласних інститутів підвищення кваліфікації.

2. Поволі вирішується питання науково-обгрунтованого, визначення обсягу знань, умінь і практичних навичок учнів в розрізі предметів державного компонента. Ці нормативи мали б бути основою при ліцензуванні та акредитації навчальних закладів. Діючі нормативи ще далеко не досконалі.

3. Нерівномірно, не пропорційно до соціальних потреб розгортається мережа шкіл і класів з поглибленим вивченням окремих предметів, гімназій, ліцеїв, як в цілому в Україні, так і в окремих областях. Залишаються обділеними в цьому плані учні сільської місцевості.

4. Враховуючи всю ситуацію сьогоднішнього буття, низький рівень психологічної підготовки педагогічних кадрів, гостро стоїть питання про забезпечення освітніх установ психологічною службою. Прийняті з цього питання відповідні нормативні документи, але реалізуються вони як за формою, так і за змістом вкрай незадовільно.

5. Відмова від обов’язкової середньої освіти залишила поза школою значну частину підлітків. Одні з них, виходячи з реалій життя, не бачать престижності освіти (часто такої ж думки дотримується певна частина батьків), інші вимушені залишати навчання через матеріальні нестатки, третім легше не вчитись, ніж вчитись. Влаштуватись на роботу випускникам також не легко (без роботи залишаються і дорослі).

Ось чому виникає нагальна потреба охопити різними формами навчання всю молодь до 18 років ( мова йде не про обов’язкову середню освіту, а лише про обов’язкове навчання ), за винятком тих, у яких є життєва необхідність у працевлаштуванні. Запровадити це положення необхідно законодавчо з передбаченням відповідальності батьків за навчання дітей.

З причин не зайнятості ні навчанням, ні роботою підлітки, залишені на самоплив, скоюють правопорушення, злочини, ведуть аморальний спосіб життя, вживають алкоголь, наркотики [15].

Отже, як виявилося сучасна освіта неспроможна сформувати у людей такий світогляд, який би допоміг запобігти катастрофам, що загрожують людству. Саме тому нині багато дослідників займаються інтенсивним пошуком нової парадигми освіти, що будуватиметься на основі сучасних наукових уявлень про потреби сучасної особистості та суспільства; про особливості їх взаємодії; про можливості, цілі і завдання освіти в її особистісно генетичному і соціогенетичному аспектах; уявлення про дитину, її можливості та потреби; про вчителя та основні характеристики його особистості, цілі і способи його діяльності; про взаємодію особистості, суспільства і держави. Увесь цей комплекс ідей окреслює парадигму освіти і безпосередньо відображає загальну картину світу, властиву нашій епосі.

Сьогодні ми маємо всі підстави говорити про становлення парадигми особистісно-зорієнтованої освіти. Причому йдеться не лише про розробку теоретичної моделі, проведення відповідних досліджень, але й про процес швидкого впровадження досягнень науки в практику, а інколи навіть про випередження у порівнянні з розробками в фундаментальній науці експериментально-практичної діяльності щодо побудови особистісно-зорієнтованого освітнього процесу в закладах освіти. З одного боку цей факт засвідчує необхідність якнайшвидшого філософського і наукового осмислення феномену особистісно-зорієнтованої освіти; з другого — це свідчить про реальність становлення нової парадигми освіти як соціального феномена [13].