Розділ 3. Цінності як ядро світоглядної проблематики

1. Людина як найвища цінність

Положення «людини — вища цінність», як правило, приймається гуманістами як аксіому, і це дійсно аксіома в тім змісті, що людство вистраждало ідею вищої цінності людини, прийшло до неї через гіркий досвід багатьох поколінь. Однак розглянута теза бідує й у логічному доказі, що має не тільки власне наукове, але і велике політичне значення. Адже дотепер у світі існують дуже впливові соціальні сили, що І теоретично і практично не визнають людини вищою цінністю.

Спробуємо сформулювати кілька таких доказів.

Філософський доказ. Безсумнівно, що світ цінностей — специфічно людський утвір, а сама аксіологічна здатність, у розвитому виді зв'язана лише із соціальною формою руху. Проте логічно цілком виправдано звернутися в джерелам цієї здатності, що іде своїми коренями у фундаментальні властивості матерії.

Численні факти свідчать про те, що всім живим організмам присутній прекрасно відпрацьований у процесі еволюції механізм біологічної оцінки, що в них розвинута здатність відноситися до навколишнього світу у співвідношенні зі своїми потребами, поділяти речі на корисні і шкідливі. Щось подібне — як можливість, як передумова оцінної форми взаємин матеріальних об'єктів — є, на нашу думку, і в неорганічній природі. Наприклад, у явищах хімічної валентності й в електромагнетизмі ми спостерігаємо, як одні зовнішні впливи "приймаються" даним матеріальним об'єктом, а інші «відкидаються». При цьому повинний діяти якийсь елементарний механізм порівняння, зіставлення зовнішнього впливу з внутрішньою структурою об'єкта, з тим, що відповідає його сутності, необхідності його існування.

Можна припустити, що всій матерії належить вибірковість, органічно зв'язана з іншим атрибутом матеріальним — відображенням. Виборче ж відношення будь-якої матеріальної системи до зовнішнього світу обов'язково припускає щонайменше їх об'єктивну схожість, тобто необхідну передумову оцінки й основаною на ній "ціннісної" диференціації цього світу.

При такому підході ціннісний аспект людини і його діяльностей виступає як розвиток і концентроване вираження фундаментальної

властивості взаємодіючих об'єктів — відбиваючи вплив зовнішнього середовища, вибірково відноситися до нього.

Соціологічний доказ. Людина не просто одна з цінностей, а цінність особлива, він — творець, творець матеріальних і духовних цінностей. Навіть не будучи справою рук людини, предмети природи є цінностями лише, оскільки вони здатні задовольняти потреби людей. От чому людина і людське, суспільство представляють собою фундамент царства певностей, вершину ціннісної ієрархії. Якщо при широкому, філософсько-соціологічному підході цінність окремої людини і цінність людства (суспільства) можуть до відомих меж ототожнюватися, то в етиці виникає необхідність розділити і навіть у чомусь протиставити ці поняття. Адже етична сфера особистих і суспільних інтересів і мотивів, як уже відзначалося,

виступає насамперед як регулятор взаємин між особистістю і суспільством, між їхніми інтересами.

От отут і виникають необхідність розмежування цілісності окремої людини і людства, особистості і суспільства. Вищою цінністю повинне бути людство, вищим благом — благом суспільства. Без цього не має боргу, відповідальності, совісті. Моральна людина обов'язково повинна виходити у своєму поводженні із суспільного інтересу, розглядаючи благо суспільства як вище благо, а саме суспільство, людство — як вищу цінність.

Чи є в такому випадку вищої цінністю кожна окрема людина? Це варто розуміти в тому змісті, що благо окремої особистості лише в кінцевому рахунку є мета суспільства. Зрозуміло, суспільство існує для людини, заради його блага і щастя, що вперше починає реалізовуватися при соціалізмі, але це не виключає того, що в якихось конкретних ситуаціях суспільство може не розглядати дану особистість як вищу цінність. Більш того, людина і сама себе не завжди так розглядає, вважаючи вищою цінністю не себе, а суспільство, інших людей, їхнє благо. Яскравим цьому свідченням служить поводження кращих представників людства, що по велінню своєї моральної свідомості виявляли і виявляють самовідданість аж до героїчної самопожертви (до речі, подібні факти є також одним з доказів високої цінності людини — єдиної істоти, здатного свідомо жертвувати собою). Виходить парадокс; яка ж людина вища цінність, якщо і суспільство і він сам готові ущемляти його інтереси, а в надзвичайних обставинах навіть посилати на смерть? Однак тут немає логічного протиріччя, а є протиріччя життєве, що випливає з необхідності узгодження особистого інтересу із суспільним. У результаті виявляється, що і суспільство (людство), і людина суть вищі цінності, але в їхній взаємодії визначна роль належить суспільному інтересу, а отже, цінності суспільства. Тому можна зробити висновок, що в етичній сфері і, більш того, у всього суспільного життя благо суспільства, його інтерес — завжди вища цінність, а благо окремої людини таким є не завжди, зате особистість (і її благо) є вища цінність у кінцевому рахунку, як кінцева мета всього суспільного розвитку.

До області етики відноситься й інший доказ, в основі якого лежать розуміння, висунуті ще Кантом. На його думку, вищою цінністю, достоїнством володіє насамперед сама моральність, моральний закон (як виразник загальнозначущого, загальнолюдських інтересів, скажемо ми). Що ж стосується кожної окремої людини, то він має вищу цінність лише остільки, оскільки здатний до моральності, тобто здатний до розуміння загальних задач людства, здатний вважатися з іншими людьми. Виходить так: я — вища цінність тільки тому, що всі інші — вищі цінності; я повинний надходити, керуючись загальнозначущим, категоричним імперативом, інші — теж. Тільки в такій суспільній системі людин знаходить вищу цінність.

Такі докази, а тепер — про гуманізм і відповідних йому цінностях.

Як моральне явище гуманізм представлений цілим сузір'ям моральних цінностей, у центрі якого знаходиться людське достоїнство. Воно істотно відрізняється від особистого, групового й іншого видів достоїнства тим, що не зв'язано настільки безпосередньо з заслугами перед суспільством даної конкретної чи людини тієї соціальної групи, до якої він належить. Тут може йти мова лише про "заслуги" людства як такого, про його роль і місце в нескінченному процесі розвитку матерії.

Людське достоїнство засноване на такій цінності, як соціальна рівність усіх людей, їхнє рівне право на задоволення своїх основних матеріальних і духовних потреб (взагалі ідея рівності утворить фундамент, на якому спочиває вся теорія і практика гуманізму). Іншими словами, хоча люди дуже розрізняються по своїх потребах і здібностям, по своїх заслугах перед суспільством, честі і славі, вони не повинні відрізнятися по такій ціннісній характеристиці, як людське достоїнство, властиве в однаковій мірі кожному представнику роду людського. Звичайно, на ділі одні люди відповідають високому людському призначенню і своєму поводженню підтримують честь роду, інші, навпаки, настільки ганьблять його, що неминуче викликають на себе покарання іноді аж до страти. Але важливо, що в принципі кожна людина має особу, вищої, ні з чим не порівнянною цінністю і вимагає до себе відповідного відношення.

Визнання людини вищою цінністю з необхідністю породжує такі моральні відносини і моральні цінності, як повага, довіра і любов до людини, турботу про його благо & щастя. Ці цінності заслуговують того, щоб зупинитися на них докладніше.

У створеному людьми царстві цінностей особливе місце належить повазі. І справа тут не тільки в тім, що кожна людина - дорожить повагою суспільства, що оточують, близьких йому людей, а втрату поваги з їх боку розглядає як величезну втрату. Повага саме по собі є почуття цінності, є особливий спосіб визначення цінності чи людей суспільних інститутів. Поважаючи когось чи щось небудь, людина тим самим добровільно визнає цінність об'єкта поваги, його права стосовно себе і свої обов'язки стосовно нього.

Кожному виду достоїнства (цінності) відповідає свої вид поваги, що може бути персональним, групової, професійним, цивільним, національним і т.д. Існує і повага до людини як такому, засноване на визнанні людського достоїнства, цінності людини взагалі. Цей вид поваги найбільш важливий у сфері моральності, він входить як компонент в основні загальнолюдські норми моралі, в усі гуманістичні цінності.

Іншою гуманістичною цінністю є: віра в людину, довіру до нього, яке можна вважати одним з універсальних моральних відносин. Як і повага, довіра заснована на визнанні достоїнства людини, його цінності. Відповідно декільком видам достоїнства існують і кілька видів довіри, починаючи від персональної довіри саме до даної людини і закінчуючи довірою до людини взагалі, до людини як такому, довірою до людей.

Останній вид довіри, видимо, має у своєму фундаменті деяку природну основу, соціальний інстинкт, що складається в довірі до себе подібним, що досить явно виявляється в довірливості дітей. Однак цю основу довіри ні в якому разі не можна переоцінювати, тому що досвід історії вчить, що від характеру суспільних відносин залежить як розвиток довіри між людьми, так і різке зростання недовіри між ними.

Не викликає сумніву моральний, гуманістичний характер і такі ціннісні відносини, як увага до людей, турбота про їхній благ і щастя. Багато хто з цих відносин мають яскраве емоційне фарбування. Адже гуманність — це людинолюбство, визначена теплота почуттів у відношенні до людини.

Як і згадувані вище полова і материнська любов, людинолюбство у всіх своїх проявах зберігає деякий зв'язок з біологічною, природною основою людини. І не дивно, що в любові, у людських бажаннях і схильностях є якісь себелюбні моменти, Любов завжди — моя любов, що важлива не тільки для об'єкта любові, але і для її суб'єкта. Це саме та сторона любові, що бентежила риторично набудованих моралістів і спонукала їх ставити любов нижче поваги, відмовляючи в праві називатися моральним будь-якому мотиву, заснованому на особистій схильності.

Але саме абсолютне протиставлення любові так «нечистої» моральності, з однієї сторони, повазі як моральності «чистої» — з іншої, робить зовсім непоясненим природними причинами походження моральної свідомості особистості і змушує шукати його джерела в чомусь надприродному, містичному, апріорному. Тому для дослідника-матеріаліста при аналізі гуманістичних почуттів важлива не турбота про їх абстрактну «чистоті», а встановлення того, як вони поступово формуються, виростаючи із соціальних інстинктів і біологічних потреб, «олюднюючи» останні, відсуваючи в них на задній план тварина, біологічне й усе більш культивуючи соціальне, моральне. Саме любов, як і інші вищі почуття, є одним з основних містків, що ведуть від біологічної природи людини до соціальної природи особистості. З інший сторони, чим вище і вірніше розвите моральна свідомість особистості, тим безкорисливіше і шляхетніше ЇЇ любов, тим тісніше зв'язок між любов'ю і повагою.

Людинолюбство, турбота про благо людей складають основу таких моральних цінностей, як шляхетність, доброта, доброзичливість, чуйність, делікатність, тактовність (такт) і ін. Не випадково шляхетними називають діяльність і поводження, що перейняті турботою про людей. Людина добрий, доброзичливий — це гуманна людина, що бажає і робить добро людям, що сприяють їхньому благу і щастю. Чуйна людина має загострену уважність до справ і почуттів навколишніх, здатний на жаль І співчуття. Делікатність — це внутрішньо властива людині тонка і висока уважність до людей, м'якість і обережність у звертанні з ними. Також — це почуття міри, це інтуїція гуманної людини, що як би підказує йому найбільш вірний підхід, найбільш делікатну лінію поводження стосовно навколишнього. Цим чеснотам протистоїть велика група моральних пороків:

нелюдськість, мізантропія (людиноненависництво), злість, недоброзичливість, черствість, жорстокість, безтактність і ін. У головному й основному вони є продуктами антагоністичного суспільства, відображенням у моральному вигляді особистості соціального зла, жорстокості і нелюдськості суспільних відносин.

Риси моральної цінності наявні і багатьом якостям спілкування, культури поводження. Вихованість, ввічливість, культурність характеризують засвоєння особистістю традиційних форм поводження, дотримання нею правил пристойності, вимог етикету, зовнішньої культури. Важливість цих правил визнається людьми, починаючи з глибокої стародавності, що знайшло своє відображення в усній народній творчості, у прислів'ях і приказках, у художній літературі і, звичайно, в етиці.

Відношення суспільства до людини як до вищої цінності виражається також у справедливості — однієї з найважливіших соціальних цінностей. Справедливість — комплексне, багато аспектне явище, але нас цікавить насамперед його моральна сторона.

Історично поняття справедливості є однієї із самих древніх етичних категорій, яка ретельно аналізується вже у філософії рабовласницького суспільства. На думку Аристотеля, справедливість є «найбільшою з чеснот», вона «не є частиною чесноти, а вся чеснота».

Можна затверджувати, що справедливість є насамперед розподіл між людьми матеріальних і духовних цінностей, (благ), добра і зла відповідно до прийнятого в даному суспільстві мірою. Остання, звичайно, носить конкретно-історичний характер і у вирішальній ступені визначається інтересами пануючого класу. Однак розподіл цінностей, щоб бути справедливим, повинне в тім чи іншому ступені враховувати й інтереси інших класів і соціальних груп, а також вважатися з основними життєвими потребами окремої особистості.

В особистісному плані справедливість виступає і як визначена оцінка поводження людини (справедливий — несправедливий), і як принцип, норма його поводження («Будь - справедливим»), і як моральне почуття (почуття справедливості). Справедливість особливо повинна бути присуща офіційним представникам суспільства, посадовим особам, спеціально уповноваженим розподіляти між людьми матеріальні і духовні блага. Але вона необхідна й усім без винятку, тому що кожна людина, виконуючи які-небудь суспільні функції, виступає при цьому як представник суспільства, що повинна діяти справедливо, об'єктивно, неупереджено.

Таким чином, саме гуманізм і справедливість яскравіше всего представляють і виражають той комплекс соціально-моральних цінностей, що породжується визнанням людини вищої, ні з чим не порівнянною цінністю.

2. Людина у світі моральних цінностей.

Кожне нове покоління застає вже існуючий, сформований світ моральних цінностей. У соціальне неоднорідному, класове антагоністичному суспільстві це навіть не один, а кілька світів, що лише частково перетинаються, роз'єднаних протилежними по своєму класовому змісті моральними принципами і нормами. Природно, що кожна людина орієнтована на якийсь один історично конкретний моральний світ, що не витає десь у надхмар'ях, а цілком реально існує і з'являється перед особистістю, що формується, у вчинках навколишніх її людей, у вдачах і звичаях, у трудовому процесі, у діяльності соціальних інститутів, у літературі і мистецтві і узагалі у всій системі культури даного суспільства.

Моральна культура, як і інші види культури, передається від одного покоління до іншого шляхом не біологічного, а соціального спадкування, тобто вона формується всіма умовами життя людей і цілеспрямованим виховним впливом на них з боку суспільства.

У такий же спосіб відбувається і засвоєння особистістю існуючої системи моральних цінностей. Дійсно, якщо виходити з того, що ці цінності не дані дитині при народженні, а для такого висновку є досить основ, то варто визнати, що він поступово входить у світ моральних цінностей, поетапно освоюючи їх.

У силу зазначених причин важливого теоретичного і практичного значення набуває виділення основних чи етапів рівнів морального розвитку особистості, що вона проходить від деякого морального «нуля» до вищих проявів моральності. Спираючи на наявні в нас і за рубежем дослідження, можна як гіпотезу запропонувати визначену модель основних етапів формування і відповідних їм рівнів моральної свідомості особистості, рівнів засвоєння нею існуючої системи моральних цінностей.

Насамперед потрібно назвати доморальний рівень, що охоплює період від народження дитини до перших проявів його моральної свідомості. Тут ще немає моралі, але інтенсивно формуються підсвідомі основи моральної культури, одержують початковий імпульс, заряджаються ті акумулятори, що будуть потім протягом усього свідомого життя харчувати моральні почуття особистості.

Далі випливають три етапи, (рівня) власне морального розвитку особистості, переходу, «переливання» об'єктивно існуючого світу моральних цінностей у внутрішній, особистісний світ, становлення власного морально-ціннісного світу кожної людини. Як критерій виділення таких етапів і рівнів розвитку моральної свідомості ми пропонуємо прийняти зміну способів регулювання морального поводження від простого вселяння і наслідування через зовнішнє регулювання, засноване на силі суспільної думки, змаганні і суперництві, до морального саморегулювання.

1. Рівень елементарної моральності, чи рівень морального вселяння і наслідування, що характеризується засвоєнням особистістю азів, що формується, моральної культури даного суспільства. Здійснюється це шляхом морального вселяння, моралізування, підкріпленого визначеною системою заохочення і покарання, а також шляхом прямого наслідування дорослим.

Копіювання сформованих форм морального поводження. Основними характеристиками і придбаннями розглянутого рівня можна вважати засвоєння індивідом простих норм моральності, абетки культури поводження й етикету, розвиток у нього слухняності, елементарної дисциплінованості, настільки ж елементарної солідарності з оточуючими людьми, доброзичливості й уваги до них.

2. Рівень орієнтації в основному на «зовнішні моральні регулятори, чи рівень самолюбства і змагання. Регулювання доведення особистості на цьому рівні моральності здійснюється насамперед за допомогою суспільної думки, що використовує моральні механізми сорому і честі. Важливі моральні якості даного рівня зв'язані і з властивій людині як суспільній істоті оцінкою себе через інших, а інші — через себе. Такі, наприклад, простота і скромність — якості, що виражають уміння особистості тверезо оцінювати власне достоїнство, трохи занижувати свою цінність при високій думці про достоїнство інших людей.

Подібні ж порівняльні оцінки в значного ступеня визначають і претензії особистості на розподіл на її користь ряду благ, що маються в інших, чи на збереження якихось благ у її одноособовому володінні. На цій основі виростають заздрість і ревнощі, що приймають в антагоністичному суспільстві крайні, антисоціальні форми. І лише подолання матеріальних і духовних підвалин цього суспільства дозволяє зробити суперництво між людьми істинно людським, перетворити його в змагання моральних людей.

Узагальнюючими якостями, що відповідають розглянутому рівню, є почуття самолюбства і змагання (самолюбство не слід змішувати із себелюбністю й егоїзмом, хоча це теж любов людини до себе, але вже як до моральної особистості, що володіє потребами в суспільному визнанні і самоповазі). Ці почуття нерідко стають мотивами самовідданих, навіть героїчних учинків. Для самолюбної людини невиконання боргу і зв'язані з цим ганьба і безчестя, сором і втрата поваги навколишніх часом страшніші смерті.

І все-таки самолюбство, навіть у найкращих його проявах, не можна вважати вищим досягненням моральної культури, і вираженням «чистої» моральності. Це скоріше перехідна форма, важливий і необхідний етап на шляху становлення моральної свідомості. Це перехід від егоїзму, індивіда, що розглядає світ тільки через призму своїх інтересів, до моральної свідомості особистості, що вміє чи цілком майже цілком керуватися інтересами суспільства, інших людей, відсуваючи на другий план вузькі, егоїстичні інтереси. Саме з такою спрямованістю свідомості і поводження зв'язаний третій, вищий рівень морального розвитку особистості.

З.Рівень морального саморегулювання, чи рівень совісті. Тільки тут можна говорити про моральну свідомість особистості в строгому змісті слова, про сформовану в неї активної життєвої позиції. Моральні якості цього рівня (докладніше про їх мова дійде нижче) є основними характеристиками моральних цінностей взагалі і виражають нові моральні потреби, що стають другою натурою морально вихованої людини, входять у його Я, закріплюються в його свідомості і самосвідомості.

Так, совість, будучи проявом моральної свідомості особистості при виборі й оцінці своїх учинків, голосом суспільства усередині нас, завжди залишається моєю совістю, частиною і вищим проявом моєї власної моральної свідомості. Об'єктивна по змісту, совість суб'єктивна за формою. Це той моральний регулятор поводження, що діє зсередини особистості, із самих глибин її свідомості.

Розгляд цінностей вищого рівня моральності впритул підводить нас до давньої теоретичної дискусії, що виникла ще в домарксистській етиці і триваючої і донині. Мова йде про тім, чи вважати мораль одним із соціальних регуляторів, сукупністю норм і правил поведінки чи тільки способом самопізнання і самореалізації особистості, способом розкриття людської сутності, людського в людині. Це питання, безпосередньо зв'язаний із проблемою природи моралі, має й іншу сторону: які границі моральної свідомості і відповідно світу моральних цінностей, чи відносяться до моральної сфери будь-які норми і цінності, що регулюють взаємини між особистістю і суспільством, чи тільки ті з них, що зв'язані з моральною-свідомістю в «чистому» виді, з вільним, добровільним вибором кожної окремої особистості.

Якщо прийняти останню точку зору, то виявиться, що й в історії людства й у розвитку кожної окремої особистості мораль — досить пізніше утворення, а коло явищ, що відносяться до ЇЇ сфери, дуже вузьке, як відповідно і коло моральних цінностей. У всякому разі тоді ні честь, ні самолюбство, ні тим більше ввічливість і вихованість відносити до моралі, до моральних цінностей не можна. Такий підхід сприяє розкриттю природи моралі, але його абсолютизація, власне кажучи, знімає питання про її походження, про тім, відкіля береться і на чому тримається моральність особистості, чи ж шукає відповіді на них у надприродному світі.

Інша точка зору, що розглядає мораль як засіб соціальної регуляції, як систему сформованих на цілком реальному соціальному ґрунті норм поводження, набагато ближче коштує до з'ясування джерел моральності, шляхів формування світу моральних цінностей, але створює труднощі в розкритті специфіки цього світу, у відділенні моральних цінностей від аморальних.

Чи можна сполучити два зазначених підходи? Так, можна і навіть потрібно. Тому що вони розглядають мораль з різних сторін і, тільки будучи сполучені, можуть перебороти власну однобічність.

Дійсно, і у філогенезі, і в онтогенезі, тобто й в історії людства, і в розвитку окремої людини, мораль виникає й існує спочатку як засіб — засіб регулювання поводження людей у суспільстві, узгодження особистого і суспільного інтересів. Такий регулятивний, інструментальний характер спочатку носять і моральні цінності. Але саме в силу своєї природи цей соціальний регулятор, розвиваючись, усе більш спирається на добровільний вибір, на моральну свідомість особистості і тим самим активно сприяє духовному удосконалюванню останньої. У підсумку виходить, що Сама особистість неможлива без моралі, без цього самовизначення свого поводження. Так мораль із засобу перетворюється в мету, у самоціль духовного розвитку, а моральні цінності стають одним з необхідних умов становлення і самоствердження людської особистості.

Варто помітити, що така метаморфоза, перетворення засобу в мету, не є чимось унікальним, рідкісним, властивої тільки моралі. Адже саме так склалися всі сутнісні характеристики людини — діяльність, праця, соціальна активність, творчість, прагнення до Істини, добру, красі й ін. Добре відомо, наприклад, що людину, що створила, праця не тільки у своїх первісних, але й у багатьох сучасних формах являє собою засіб для життя, необхідна умова людського існування, що лише потім починає перетворюватися в першу життєву потребу. Аналогічну трансформацію засобу в мету (самоціль) спостерігаємо ми й у моралі. Причому перетворюючи в мету, мораль, як і праця, у чомусь обов'язково залишається засобом, у всякому разі у формуванні кожної особистості мораль проходить шлях від засобу до самоцілі, а моральна цінність лише поступово змінює свій інструментальний статус на статус самодостатній.

Якщо повернутися тепер до рівнів індивідуальної моральної свідомості, то можна сказати, що в процесі морального виховання моральна свідомість особистості, що формується, повинне постійно удосконалюватися, поки не буде досягнутий рівень моральної саморегуляції.

При такому широкому підході виникає необхідність класифікувати моральні цінності, розташувати їх у порядку визначеної ієрархічної системи. Основою цієї ієрархії можуть бути три названих рівні моральної свідомості.

Цінності вищого рівня і є вищі моральні цінності.

Щоб орієнтуватися у світі моральних цінностей, потрібно уміти відрізняти ці цінності від інших, що дуже не просто, особливо якщо врахувати історично конкретний, класовий і дуже відносний характер моральних цінностей. І все-таки можна виділити деякі фундаментальні, минаючі через всю історію, загальнолюдські власне кажучи своєму ознаки моральних цінностей.

Багато хто з них уже були названі вище. Це солідарність і колективізм, з одного боку, і гуманізм — з іншої. Це справедливість — один з найважливіших проявів відносини суспільства до особистості як до вищої цінності. Альтруїзм, самовідданість, аж до героїчної самопожертви, також належать до обов'язкових рис моральних цінностей..Більш того, у складних обставинах, у надзвичайних умовах стихійних лих, соціальних потрясінь, прямого зіткнення добра зі злом самовідданість стає головним фактором збереження і твердження моральних цінностей, а отже, головною їхньою ознакою.

Із самовідданістю тісно зв'язаний і такий атрибут моральних цінностей, як безкорисливість, що у принципі не суперечить турботі людини про задоволення своїх потреб. Справа в тім, що життя в суспільстві формує в людини широке коло вищих соціальних потреб і інтересів. Будучи теж потребами особистості, вони по своєму змісті далеко виходять за рамки безпосередньо особистих інтересів. Служіння загальному благу, прагнення до відкриття істини і до створення прекрасного, любов до людей і турбота про їх — задоволення цих і інших вищих потреб нерідко відбувається всупереч безпосередній особистій користі і вигоді, воно може бути зв'язане із самовідданістю і самообмеженням. І проте людина йде на це, тому що інакше не може жити, тому що високі соціальні інтереси стали його особистими інтересами. Тут саме і має місце достовірніше безкорисливість. Моральна людина — це безкорислива людина, що не вимагає нагороди за чесноту й одержує задоволення насамперед від самого виконання громадського обов'язку і здійснення добрих справ, а не від тік благ, що за цим випливають.

Безкорисливі але сама своя природа моральні цінності, природно, не можуть бути предметом купівлі-продажу. Будучи продані, тобто прирівняні до якогось матеріального, грошового еквівалента, моральні цінності перестають бути такими. Потрібно чи доводити, що моральні принципи, яким людина змінила користі заради, перестають бути моральними принципами, що продані честь і совість стають звичайним товаром і втрачають риси честі і совісті. І це стосовно до кожної з моральних цінностей.

Якщо розглядати моральні цінності з позицій людських взаємин, відносини особистості до суспільства, то можна виділити ще одна їхня ознака — подяка. Вона є як би доповненням справедливості і гуманності, відповіддю на них з боку окремої особистості. При цьому, звичайно, мається на увазі не «подяка» діляцьких відносин («послуга за послугу», «ти — мені, я — тобі») і не психологія хабародавця, що очікує «подяки» від того, послуги якого були оплачені. Мова йде про моральну подяку, що знаходить вираження в почутті вдячності, у внутрішній необхідності віддати добром за добро й у відповідних учинках.

Подяка є моральною підтримкою людини, навіть цілком що безкорисливо надходить гуманно І справедливо, стимулює його на нові добрі справи (навряд чи хто-небудь буде заперечувати, що добро потребує підтримки і стимулюванні). З іншого боку, почуття подяки будить у нас самих не тільки вдячність стосовно тих, хто був добрий і справедливий з нами, але і бажання надходити аналогічним образом стосовно інших людей. Таким чином, подяка є важливою ланкою в «ланцюговій реакції» добрих справ, роздуваючи в людях життєдайний вогонь людяності і справедливості (так само, як невдячність гасить цей вогонь і перериває «ланцюгову реакцію»).

До характеристик світу моральних цінностей належать і специфічні особливості морального регулювання, що, як уже відзначалося, здійснюється на основі суспільної думки і добровільного вибору кожною особистістю лінії свого поводження. У зв'язку з цим можна затверджувати, що сором і честь як основні фактори впливу суспільної думки на моральне поводження в той же час є досить точними Індикаторами чи наявності відсутності моральної цінності. Адже людина випробує почуття сорому, коли він у чомусь порушує моральні норми, змінює моральної цінності, причому це чи стає може стати надбанням гласності. Можна сказати і так: сором — це одна з важливих негативних характеристик моральних цінностей, тобто він як би емоційно окреслює границю моральної сфери, перехід від морального до аморального. У позитивному ж змісті моральні цінності є предметом честі і гордості, викликають в особистості почуття морального задоволення, що підтримується позитивною оцінкою суспільства, повагою і повагою навколишніх.

Вищий рівень моральності, рівень морального саморегулювання представлений, як ми вже говорили, декількома фундаментальними моральними цінностями. Зв'язані з добровільним вибором особистості, з моральністю мотивів її поводження, ці моральні феномени в більшому ступені, чим сором і честь, характеризують світ моральних цінностей і є його індикаторами. Такі, наприклад, чесність і совість.

Складне, багатозначне поняття чесності в сучасному його розумінні найчастіше означає відповідність зовнішнього і внутрішнього, об'єктивного і суб'єктивного в поводженні особистості, відповідність мотиву і вчинку, слова і справи. Чесна та людина, у якого слова не розходяться зі справами, що говорить правду і служить їй, що надходить у відповідності зі своїми справжніми мотивами. Діючи так, людин буде суб'єктивно чесний, чистий перед собою і людьми, що є також обов'язковою ознакою моральної цінності. Однак простої відповідності зовнішнього і внутрішнього в поводженні — того, що можна назвати формальною чесністю, — суцільно і поруч виявляється недостатньо. Адже й окрема людина і велика соціальна група можуть помилятися, йти по помилковому шляху. Формально, суб'єктивно їхнє поводження буде чесним, змістовно ж, об'єктивно воно може виявитися соціальне небезпечним, аморальним.

І нарешті, завершуючи характеристику моральних цінностей з їхньої суб'єктивної сторони, треба сказати, що вони обов'язково погодяться із совістю. Безсовісної, суперечної совісті моральних цінностей не буває. І самим точним суб'єктивно-особистісним індикатором порушення моральності, виходу поводження людини за кордон світу моральних цінностей є каяття совісті. І, навпаки, якщо наша совість спокійна, якщо, більше того, ми випробуємо почуття морального задоволення від своїх учинків, значить вони, ці вчинки, погоджені з моральними цінностями, служать їх твердженню в дійсності.