1.4. Українська філософія як методологія освіти

Українська філософія утворює “серце” ціннісно-смислового поля національної культури, у межах якої визначаються структура, зміст, характер методики та організації освіти. Своїм категоріально-символічним апаратом філософія інтегрує різні аспекти навчально-виховного процесу, сполучає його з різними частинами суспільного цілого та міжнаціонального спілкування. Методологія вказує “світові координати” відтворення архітипів і стереотипів культури в даній ситуації навчання, формує системи освіти світовид, де поєднуються історія та новітні надбання науки, мистецтва, політики, техніки тощо. Методологія також виправдовує або спростовує методико-організаційну базу освіти, суспільну значущість “моделі випускника” школи чи вузу, яка офіційно визначається правдоподібною. Провідною, як свідчить історія багатьох країн, завше постає методологія освіти, закорінена у національній філософії.

Проте в Україні освіта ось уже два сторіччя керується переважно запозиченою філософією. Тільки внаслідок проголошення державної незалежності у вузах почався обережний рух до концептуальних засад української філософії. Передувала йому ще належно не оцінена робота тих дослідників, які підняли українську філософську думку із забуття.

Істотним кроком теперішнього поступу України має бути переорієнтація освіти у річище ідей вітчизняної філософії. Проблема, проте, полягає у тому, що освіта занадто інертна система, котра продовжує спиратись на запозичену філософську мудрість. Остання, з одного боку, являє суміш традиційного “марксизму-ленінізму” з елементами філософії Заходу, яку умовно можна назвати “українським неомарксизмом”; з другого боку, в Україні спостерігається намагання нав’язати системі освіти знову-таки зарубіжні філософські концепції, але виключно немарксистського та переважно “модерністського” змісту. Перспективно це означає, що домінування однієї із згаданих тенденцій чи обох разом прирікає освітній процес у державі керуватись і далі філософськими запозиченнями. Спроби ж надати освітньому процесу української специфіки без опори на національну філософію виливаються часто у техніку невдалого етнографізму.

Перехід освіти на засади української філософії постає актуальним як у плані розвою національної незалежності, так і в контексті потреб виходу освіти на рівень парадигм світової філософії. Йдеться про те, що саме українська філософія з XVIII ст. започатковує і розробляє новий тип філософствування. Він орієнтується не на характерні для Заходу питання співвідношення мислення та буття і не на питання втечі в “ніщо”, як це властиво філософії Сходу. Суть парадигми, котра з’являється саме в Україні, полягає в осмисленні основ цілості національного існування людини. Твердження Г. Сковороди про те, що філософ носить “внутр себе” народне право, що він повинен спиратись на “просту и всеобщу веру народну”, стає лейтмотивом української філософії.

Отже, будівництво освіти на методологічних засадах української філософії означає не більше, ніж поставити навчання на світоглядний грунт національної культури і одночасно — у контекст сучасної філософсько-методологічної думки світу, де свідоме вирішення глобальних питань на основі національного образу світу стверджується у XX ст. [21].

Основні концептуальні лінії української філософії, як вони складаються у Києво-Могилянській академії, Чернігівському колегіумі, Харківському і Київському університетах, дозволяють говорити про самобутність парадигми української філософії, яку слід належно цінувати. Найважливішими прикметами цієї парадигми постають певні тенденції:

1. реалістичність (“філософія дійсності”), грунт якої утворює вчення про субстанційне розмаїття та умовність меж світу;

2. етноцентризм, як осягання світу через призму існування українського народу серед народів світу;

3. інтернаціоналізм як зовнішнє продовження етноцентризму, що проявляється у рівноправному спілкуванні з іншими народами та запозиченнях у них того, що цінне для України;

4. вчення про поступ, яке на сьогодні є найбільш універсальним у філософії і дозволяє комплексно скористатись виробленими у філософії різними версіями світових та суспільних перетворень;

5. антропоцентричність (“філософія життя”) як вчення про існування людини у злагоді з природою та суспільством і нарешті, — поліфонічна діалектика як вчення про різноманітність шляхів, знарядь, методів та логік пізнавально-ціннісного освоєння “безначального” (багатосубстанційного) світу [20].

Перехід освіти на властиве українській філософії світорозуміння, життєрозуміння та вчення про пізнання — справа надзвичайно складна. Адже абсолютна більшість філософського загалу та керівників вузів, не кажучи вже про інші верстви інтелігенції України (на думку В. І. Шевченка), просто не знає змісту української філософії. Та цьому, за вийнятком коротких викладів історії філософії України, ніде не навчають. Тому німецька чи американська думка, перетлумачена українською мовою, розуміється і тепер зразками “справжньої” філософії, на відміну від “темної” філософії віками розколеного між різними державами українського народу.

Інший аспект функціонування української філософії як методології освіти — це ознайомлення з нею викладачів різних спеціальностей. Не для того, щоб проповідувати чергову “правильну” філософію, а для того, щоб вони переконались, що українська філософія має потужний, хоч і не розкритий ще достатньою мірою, потенціал, який активно сприяє творчості у викладацькій та дослідницькій справі. Зокрема, вчення української філософії про багатосубстанційність світу сприяє побудові правдивої наукової картини світу, а теорія поступу і поліфонічна діалектика обстоюють плюралістичність, а не монологічність пізнавального процесу.

Перехід на методологію української філософії, зрештою, означає, що система освіти готуватиме молоду людину для життя в Україні. Освіта в такому разі мусить відмовитися від спокуси черговий раз “сформувати нову людину”.

Безперечно, що українська філософія допоможе молоді усвідомити хибність потуг “загопачити” наше національне буття, збагнути утопічність спроб перетворити життя в Україні “як у Америці”. Українська реальність, як і кожна національна реальність, має свої освітні механізми інтеграції здобутків світової науки з традиціями національної культури. Методологія ж обгрунтування такої інтеграції перебуває передусім у площині української філософської думки [21].