Тема 7. Наука як феномен культури План

Вступ

1. Загальні уявлення про культуру і науку

   1. Поняття культури у філософії, її суть і структура

   2. Феномен науки і особливості його аналізу

2. Головні аспекти культурної детермінації науки

   1. Людиномірний характер наукових досліджень

   2. Соціокультурні основи науки

   3. Культурна цінність наукових знань

3. Принципи співвідношення науки і культури

Висновки

Література

Вступ

Питання про місце науки в системі культури є сьогодні важливою і актуальною темою, яку досліджують філософи, науковці, історики. Це, передусім,повязано з тією роллю, яку наука відіграє в сучасному суспільстві, ставши суттєвим фактором суспільного розвитку. Наука стає тим сегментом людської культури поза яким і без якого неможливо вирішувати як практичні, так і теоретичні питання , що стоять перед людьми.

Дослідженням науки як феномена культури займалися ряд вчених. Найбільш відомими є праці Фролова І.Т., Лапицкого В.В., Келле В. Аналізуючи такі два феномени як наука і культура, вчені, насамперед, звератають увагу на соціальну природу і сутність даних утворень, суб’єктний вимір обох феноменів, взаємне проникнення ціннісного і пізнавального. Велику увагу приділяють соціокультурним основам науки, ролі культури в процесі становлення і розвитку раціонально-теоретичного відношення людини до світу.

На порозі третього тисячоліття наука переживає бурхливий розвиток, зміцнення зв’язку з виробництвом стимулює розгортання науково-технічної революції, що викликала великі соціальні наслідки. Зростаюча роль науки у суспільстві має своїх прихильників і критиків. Деякі вважають науку еталоном усіх інших видів людської духовної діяльності, ставлять її вище інших форм суспільної свідомості, проголошують науку вищою культурною діяльністю, інші визнають обмеженість науки у вирішенні корінних проблем буття людини. Неоднозначна оцінка науки як соціальної цінності з позицій гуманізму інніціювали в науці саморефлексію, активний перегляд цінностей.

В роботі ми намагаємось висвітлити різні погляди на місце науки в системі культури, твердження про людиномірність наукових досліджень, культурну цінність наукових знань, а також принципи співвідношення цих двох феноменів.

1. Загальні уявлення про науку і культуру

1.1. Поняття культури у філософії, її суть і структура

З часів древніх римлян термін “культура” фіксував надприродне начало в способах і продуктах людської діяльності. В майбутньому поняття культури еволюціонувало, стало багатообразним і багатоаспектним. Виникла спеціалізована область знань – культурологія – як наука про культуру. Предмет культурології – вивчення сутності, структури і головних функцій культури, історичних закономірностей її розвитку, процесів передачі культурного досвіду, національно-етнічної своєрідності культур, духовного становлення особистості, гуманізації людських стосунків.[3;12]

В кінці 19 ст. зазнають руйнувань просвітницькі ідеали культури, наступає час “переоцінки цінностей”, звернення до ірраціонального в людині ( нігілізм і “воля до влади” в працях Шопенгауера і Ніцше).

Сучасні уявлення про культуру є досить різноманітними. Однак, в більшості, запропоновані визначення тяжіють до двох теоретичних полюсів. Перше, так зване “технологічне” визначення, пов’язує культуру з інтегральним способом людської діяльності. Інше розуміння культури базується на трактуванні її як системи, сукупності духовних цінностей, переважно морально-естетичного порядку. В другому визначенні акцент поставлено на протиставлені культури, як духовного утворення, чисто цивілізаційному, пов’язаному, передусім, з удосконаленням науки, техніки і технології, розвитку людства. Зрозуміло, що виходячи з першого визначення, наука потрапляє в сферу культури як її значима і невід’ємна частина, а в другому трактуванні культури наука випадає з культури. [2;10]

Серед інших визначень культури, слід згадати про розуміння культури як творчого начала в людині, міри розвитку людини в людині. Зрозуміло, що наука і вчені з їх творчим потенціалом будуть включені в культуру. Якщо ж розглядати культуру як сукупність знакових систем (Ю.М.Лотман, І.Л.Савранський), то наука в силу інформаційно-відображувального характеру випадає з складу культури.[2;13]

При такій різноманітності і багатоманітності поглядів на культуру важко запропонувати єдине і вірне визначення культури. Однак ряд обставин допомагає нам наблизитись до осмислення феномена культури. Вже римська традиція встановила уявлення про цілісність і людиномірність культури. З цієї точки зору стає зрозумілим, що прояви діяльності людей в науці, мистецтві, моралі, техніці і т. д. Є лише моментами загальної культурно-історичної діяльності людей. Епоха Просвітництва сприйняла цю установку, але пов’язала цілісність з чисто духовними, гуманістичними аспектами діяльності людей. Диференціація знання, яка охопила в XIX ст. наукові дисципліни, залишила в тіні інтегральне розуміння культури. Багаточисленні етнографічні експедиції, звіти місіонерів про народи і культури, лінгвістичні дослідження неєвропейських мов привели до постановки питань про співвідношення науки і релігії, науки і мистецтва, культури і мови, етнічної культури. Звернення до історичного аналізу різних видів мистецтв, вірувань, звичаїв, традицій, мов в рамках етнокультурних досліджень ще більше віддалило вчених від інтегрального способу вираження людської життєдіяльності – культури. І лише з часів Данилевського, Тейлора, Шпенглера спостерігається повернення до осмислення культури як цілісності, як такої, що має відношення до людства як свого носія і суб’єкта.[5;54]

В загальному вигляді культуру можна визначити як “сукупність того, що створює людина і як вона це створює в своїй свідомо спрямованій, вільній і такій, що постійно удосконалюється, діяльності”. Культура, з однієї сторони, виступає як спосіб людської діяльності, закріплення в продуктах сил і здібностей людини і присвоєння через продукти діяльності інших людей багатства культури, виробленого іншими. З іншої сторони, культура є сама предметність, матеріальна і духовна, тобто сукупність відокремлених від свого творця, об’єктивованих продуктів діяльності, які отримують самостійне існування ( продукти праці, витвори мистецтва, книги, наукові теорії). Або, простіше кажучи, культура є переходом діяльності в предметність і предметності в діяльність, перетворення способів діяльності в продукти і навпаки. Сама ж діяльність аналізується на категоріальному рівні засобом категорій “суб’єкт”, “засоби діяльності”,”об’єкт”. Більше того, саме відношення до предмета як об’єкта чи суб’єкта зумовлює глибинну диференціацію культурних явищ.[2;15]

Структурно культура може бути представлена як матеріальна і духовна культура. Господарсько-практичне освоєння природи змінилось в подальшому промислово-технічним її освоєнням, зумовивши всі особливості техногенної цивілізації. Негативні екологічні, біомедичні наслідки, порушення біосферного балансу обумовили введення етичного аспекту у взаємини людини і природи. На порядку денному постає питання творчих можливостей природи і допомоги в їх розгортанні.

Духовна культура нерозривно пов’язана з духовними цінностями: свободою, істиною, добром, красою. Цінності виступають формоутворюючим ядром культури. Одухотворення і гуманізація життя, природних і соціальних умов буття – головне призначення цінностей культури. Створення і утвердження цінностей культури, приєднання до них суб’єктів ( від особистості до суспільства в цілому) – магістральний шлях розвитку людства. Історичне становлення особистості розгорталось як суперечливий процес зростання її соціальної значимості, духовної свободи і культурного багатства. При цьому оволодіння культурною спадщиною, дотримання культурно-історичних традицій і новаторство в створенні нових цінностей і типів діяльності здійснювалось нерівномірно на різних етапах історичного розвитку. Загальнолюдське завжди прослідковувалось у взаємодії різних культур, подоланні національно-етнічних стереотипів.[4;16]