3.Принципи співвідношення науки і культури

Після того, як були зроблені попередні замітки про науку і культуру, можна поставити питання про принципи їх співвідношення.

Становлення науки і її суб’єкта відбулось в лоні європейського способу соціального кодування – раціонально-понятійного. В інших типах соціального кодування наука не могла виникнути, тому що в традиційних суспільствах сакрально-міфологічного комплексу всі інновації принципово заборонені.[2;41]

Культура Древньої Греції вперше демонструє процес універсалізації особистості, її всезагльність в юридично-правовій і громадянській сфері. Цей процес розгорнувся внаслідок відступу від регулювання суспільного життя традиціями, звичаями, обрядами. Саме сфера громадянського суспільства (міста-поліси) стала тим полігоном на якому формувались перші категорії мислення про природу, соціум, людину. Відкриття і здійснення принципів демократичного устрою державного життя, теоретизації мислення, формування суб’єкта наукового пізнання, відкриття рефлексивних процедур мислення і методів контролю за отримуваним знанням стали вагомим внеском в формування науки і її суб’єкта.

Культура Середньовіччя не тільки зберегла об’єм знань, що були успадковані від греко-римської цивілізації, але й внесла суттєвий вклад в науку: відкриття християнством історії і відмова від кругообігу подій, увага до особистого духовного життя і вироблення методів інтроспективного аналізу, здійснення логіко-граматичних і філологічних процедур.[2;43]

Відродження і Реформація з різних сторін і різними засобами сприяли формуванню нового суб’єкта діяльності і пізнання. Концепції людини, що виникли в епоху Відродження, сама практика елітарної науково-художньої діяльності переорієнтували з теоцентричного на антропоцентричний погляд на світ, на особливу роль і призначення людини, здатної стати другим Богом. Цей емоційно-психологічний комплекс перетворення природи і людини став однією з головних ідей техногенної цивілізації. В свою чергу, реформатори зруйнували арістотелівсько-схоластичну картину світу і сприяли широкому втіленню уявлень про однорідність природи, про відповідальність людини за природу. Визнавши рівноцінність всіх видів діяльності людини, оголосивши пошуки істини, розлитої в творенні, формою благочестя, діячі Реформації сприяли подоланню корпоративних зв’язків, міграції людини в інші сфери праці.

Але науково-об’єктивна точка зору на природу і людину ще не склалася, лише намітилась ідея експерементальної перевірки знань, відхід від ідей античної методології відбувається не у всьому послідовно, природничо-наукова картина світу знаходить світоглядні орієнтири, відходячи від теологічних схем, але не пориваючи з Богом. 20 століття переглянуло ряд фундаментальних уявлень про багато галузей людської діяльності. Не уникнули цього наука і культура, їх спорідненість і протилежність.[3;18]

З легкої руки просвітницьких концепцій тезис про належність науки до культури не викликав ніяких сумнівів. Однак філософська аргументація цього положення в різних системах змінювалася. Так для Гегеля наука є завершальним етапом всього культурного розвитку людства. В ній до кінця усувається будь-яке розходження між об’єктивним порядком речей і суб’єктивними формами людської активності.

Лише з осмисленням розуміння кризи науки і культури перед соціальними катаклізмами виникла активна опозиція претензіям розуму на верховенство в культурі.[5;67]

Люди гуманітарної культури після подолання позитивістського “онаучнити” всі сфери діяльності людини з підозрою почали відноситись до аналітичного розуму, який розмежовує природу, життя і втягує через техніку, технологію і матеріальне виробництво все людство в катастрофи. Під критичним вогнем опинилася не тільки наука, а й раціональність як така.

З середини століття виник і набрав сили потужниий антисцієнтичний рух. Науці присвоювались реальні і придумані гріхи: АЕС, ядерні відходи, екологічні катастрофи, мілітаризація всього життя, відсутність моральних цінностей і відповідальності зі сторони вчених. Все частіше звучали питання: чи не помилилось людство в виборі свого шляху, поставивши науку і техногенну цивілізацію так високо? Як з’єднати культуру Заходу, що ґрунтується на науці і техніці, з культурою Сходу?[2;56]

Противники неприйняття і засудження науки підкреслюють, що, зупинивши науковий розвиток, доведеться повернутись в до індустріальну епоху, заплативши за це голодом і різким зниженням рівня життя. Якщо ж намагатися вилікувати біди, принесені наукою, засобами і методами самої науки, доведеться розширювати поле теоретичних досліджень, готувати нові кадри і т.д., тобто фактично розширено відтворювати таку небажану наукову домінанту в культурі.[4;74]

Таким чином, в залежності від вихідного уявлення про науку, її зв’язку з іншими типами людської діяльності ми отримаємо діаметрально протилежні погляди. Можна побачити науку як прояв вищих зусиль людського духу, як втілення творчості людини. Можна возвеличити науку і можна відмовити їй у приналежності до культури, звівши її завоювання до знущання над природою (через техніку і технологію), над суспільством (програми соціальної перебудови суспільства на законах розуму), над самою людиною (наука як засіб монупулювання людиною і її свідомістю, завдяки знанням, що відкриваються в науці про людину).

Проте крайності емоційних оцінок науки, її місця і ролі в системі сучасної культури, не можуть відмінити той факт, що наука залишається найбільш важливим і динамічним фактором всього життя людства. ЇЇ вплив на інші сфери діяльності людей – виробництво, техніку, технологію, військову справу, економіку, політику, культуру і побут продовжує стрімко зростати. Більше того, наука і її досягнення активно змінюють соціальну сферу суспільства. Так лавиноподібний потік інформації, процеси її виробництва, зберігання, переробки і трансляції привели до великих соціальних змін. В США більше 50% працездатного населення зайнято в секторах, пов’язаних з інформацією. Інформація стає важливим стратегічним товаром, символом влади. [6;66]

Розглянуті нами уявлення про науку і культуру дають підставу вважати, що основою їх співвідношення є діяльнісне розуміння обох феноменів. Тому що, науку по великому рахунку, можна назвати винаходом Заходу. І хоч потужні соціальні і культурні зрушення в 6-4 ст до н.е. проходили на Сході (Індія, Китай), науку все –таки створили греки. Корінна відмінність культури Заходу від східної в розумінні людини як активного начала, цінного самого по собі. Націлленність на перетворення світу і себе до сьогодні залишається домінантною в культурі Заходу, яка найбільш чітко проявляється в техногенних напрямках західного світу. Для сходу характерні традиціоналізм і релігійність, регламентованість і нормативність видів і засобів діяльності, заперечення новизни як такої що таїть в собі небезпеку знищення традиції, способу життя. Через це перший висновок досить очевидний – наука могла виникнути тільки в певному типі культури: культурі, діяльнісно-перетворювальному напрямку по відношенню до суспільства, природи, людини. Такий погляд спрямований від культури до науки, він історично зорієнтований і задає людиномірний вимір науки і культури. Але тоді зразу ж виникає питання про те, хто є суб’єктом науки і культури, як відбувається взаємодія цих суб’єктів, які канали і механізми трансляції знань в культуру, а культурних досягнень в науку.[4;16]

Однак виникає ще одна проблема: чи не приведе введення суб’єкта в дослідження науки до уб’єктивного безпорядку, тому що суб’єкт ввійде зі своїми культурно-історичними, соціально-психологічними і індивідуально-психологічними особливостями. Довгий час це породжувало об’єктне бачення науки і її історії.

Так, поширений об’єктний принцип реконструкції полягає в наступному: 1) суб’єкт пізнання може бути принципово із системи отримуваних знань; 2) емпіричний базис науки є абсолютним знанням, як фундамент будь-якого більш складного типу знання; 3) критерії науковості, які ототожнюються в більшості концепцій з раціональністю, є універсальними і незмінними в різні історичні епохи; 4) модель науки на стільки ж універсальна, як і раціональність; 5) наукове знання якісно однорідне. Така схема типова для представників неопозитивізму. [2;45]

Критика такого підходу розгорталася кількома шляхами. Насамперед, критики відмітили вузький спектр розуміння науки лише як системи знань. Але наука – це, насамперед підсистема діяльності людини. Через це представники пост позитивізму запропонували відмовитись від таких оцінок розвитку науки, в яких відсутній суб’єкт.

Тобто, постала проблема суб’єктної організації науки і культури. Одним з перших критиків безсуб’єктного розуміння науки був В.І.Вернадський. Намагання людини науково побудувати світ, “відмовившись від себе і намагаючись знайти яке-небудь незалежне від його природи бачення світу”, Вернадський вважав ілюзією на подобі “вічного двигуна”. ”Наука незалежно від людини не існує і є вона її творінням, як творінням є слово, без якого не може бути науки. Знаходячи правильне і закономірне в оточуючому світі, людина зводить їх до себе, до свого слова і свого розуму. В науково вираженій істині завжди є відображення духовної особистості людини, її розуму” – підводить підсумок Вернадський.[2;48]

Ідеалом розвитку наукового знання, на думку Вернадського, повинна виступити взаємодія науки з іншими формами освоєння світу, розуміння її гуманістичних, життєво-практичних основ і людського призначення. Вказана обставина свідчить про обмеженість гносеологічного підходу, який вирішує всі проблеми пізнання в системі жорсткої опозиції “істина – брехня”. Нова теорія підкреслює Вернадський, перемагає попередню не внаслідок своєї “логічної сили”, а через елементи загальнокультурного характеру – ввелення нових ідей в освіту, виховання і життя.

В аналізі суб’єктної організації науки і культури можна виходити з її п’ятирівневої схеми: людство, суспільство, спільність, колектив і індивід. Так, на рівні людства і наука, і культура стоять як цілісні суспільні утворення. На рівні суб’єкта – людства відкриваються абстрактно –загальні параметри науки і культури. Саме масштаб людства дозволяє оцінити внесок науки в культуру як створення універсально-понятійного типу кодування соціального досвіду і засобів комунікації, вироблення категоріальних і людиномірних схем, які змінюють типи діяльності і пізнання в інших галузях культури. В широкому розумінні, наука і її суб’єкт є школою формування вільної, ерудованої, нестандартно-мислячої і діючої людини, що і розкриває культурну значимість науки серед інших типів відношення людини до дійсності. При цьому наука розглядається в цілісній єдності природознавства, суспільствознавства, людинознавства і технікознавства.[2;54]

Рівень суспільства-суб’єкта наукового пізнання є адекватною основою для аналізу соціально-історичних і культурно-історичних параметрів науки того чи іншого періоду. Саме при переході від одного соціально-економічного устрою до іншого відбувається той перелом в способах розгляду суб’єкта і об’єкта пізнання, в розумінні зв’язку людства і універсуму, які накладають свій відбиток на вихідні принципи і інтуїції науки. Соціокультурні основи науки – це той реальний феномен, в якому здійснюється реальна взаємодія науки і культури певної епохи. Саме в рамках культури відбувається первинна категорізація світу, задаються вихідні метафори і символи, які визначають можливість і значимість наукового освоєння світу. Загальнолюдське, а звідси і загальнокультурне, відкрите тією чи іншою епохою, полягає не стільки в предметних знаннях і методах, скільки в тих завоюваннях суб’єкта, які виникнувши в певний час, в подальшому транслюються в інші епохи, будучи непрохідними завоюваннями людства. Вписана в соціальний і культурний контекст своєї епохи, наука по мірі перетворення її на всезагальну продуктивну силу все активніше змінює і самі соціальні відносини і саме суспільство як суб’єкт культури.[2;54]

Аналіз реального суб’єкта наукового пізнання в історії культури є не що інше, як відтворення історичних типів носіїв і творців інтелектуальної діяльності, комунікативних зв’язків як в самій науковій творчості, так і з іншими носіями культури, виконання певних функцій. Це дозволяє адекватно вписати науку в соціокультурний контекст епохи, показати яким чином зміна суб’єктів наукового пізнання в самій структурі матеріальної і духовної культури ведуть до змін параметрів науки.

Якісно своєрідні великі історичні епохи в розвитку науки пов’язані з певними типами суспільного виробництва, зберігання і обміну знаннями і діяльністю в науці і поза нею. В цілому такі етапи відрізняються суспільним способом виробництва( матеріального і духовного);суспільним способом виробництва в науці в рамках визначеного співвідношення матеріального і духовного суб’єкта наукового знання; соціальними функціями науки і механізмами її соціальної орієнтації; системами наукових комунікацій, засобами фіксації знань в соціальній пам’яті і механізмами її трансляції суб’єктам інших видів діяльності. Глобальну функцію науки в той чи інший історичний період можна визначити по тій домінуючій функції яку вона виконує по відношенню до інших суб’єктів діяльності, і, передусім тому, що вона дає принципово нову для розкриття суттєвих сил і здібностей людину.[5;78]

Велике значення для аналізу науки як феномена культури мають реальні суб’єкт-суб’єктні зв’язки всередині науки, і зв’язки суб’єктів науки з іншими суб’єктами культури. Ці зв’язки можуть ефективно здійснюватися при наявності реальних механізмів такої взаємодії. Як правило такі зв’язки всередині науки здійснюються в рамках наукового співробітництва по організаційних, рольових і інтелектуальних параметрах.

Здається введення суб’єкта, суб’єктивного виміру в науку і її історію здатне розрушити і саму науку і процес її становлення і розвитку, тому що разом з суб’єктом входять соціально-історичні, культурно-історичні, соціально-психологічні, індивідуально-психологічні параметри, що підривають суть науки. Однак, слід підкреслити, що в даному випадку не відбувається заміни “методологізму” аналізу на “психологізм”, як це відбувалося в протистоянні представників постпозитивізму. Тому що в історичній динаміці розвитку науки в контексті культури можна виділити об’єктивні параметри суб’єктного – а, відповідно, і культурного - виміру науки. До них відносяться: соціальний статус інтелігенції в системі суспільного способу виробництва, а відповідно соціально-культурні функції науки; типи реальної колективності в науці ( типи кооперації в процесах виробництва, зберігання і використання наукових знань і діяльності в єдності організаційних форм); історичні типи суб’єктів зі своїми способами виробництва знань; соціокультурні основи науки; історичні типи самосвідомості вчених; системи освіти і комунікації в науці і поза нею.[2;64]

Роль філософії в аналізі науки і її функцій як правило зводилась до декількох функцій. Перша – інтегруюча. Філософія довгий час була дійсним інтегратором наукових знань, оскільки саме вона переводила предметні знання окремих наукових дисциплін в категоріальні структури і схеми мислення. Однак сьогодні ситуація змінюється. Філософ повинен рефлектувати над культурою в цілому, виявляючи і аналізуючи граничні основи культури. Тому не помістивши науку в систему культури, не виявивши її суттєві параметри і функції, важко сподіватися на успіх аналізу. Таким чином науку не можна теоретично адекватно описати і пояснити, реконструювати її історію без звернення до соціокультурного буття науки: ієрархічної структури суб’єкта, суб’єктно-суб’єктним зв’язкам в науці.[[3;86]

Розвиток сучасного наукового знання, що за своїм характером є інтегральним, вимагає подальшого поглиблення суміжних досліджень в науці. Інтегративні процеси в сучасній науці роблять необхідним міждисциплінарний, комплексний підхід до досліджуваних проблем. Такий підхід стає однією з основних особливостей розвитку науки в сучасних умовах, оскільки в його основі лежать глибокі якісні перетворення в практиці науково-технічного і соціального прогресу, що зумовлює зміцнення зв’язків між різними структурними рівнями об’єктів, прискорення темпів пізнавальних процесів.

Складний і взаємозалежний характер сучасного суспільного розвитку обумовлює зміни не лише в змісті, а й в структурі пізнання, виникнення його нових напрямків і рівнів. З’являються особливі напрямки досліджень, які виступають міждисциплінарними, комплексними як за характером, так і за використаними засобами. [7;553]

Разом з тим виникає необхідність не лише виявлення для дослідження нових комплексних проблем, а й аналізу, що передбачає глибокий зв’язок науки з людиною, її єдність з культурою в цілому, людське призначення наукових знань, їхню культурну цінність. На шляху такої інтеграції науки і культури найбільше виявляється гуманістична спрямованість наукових досліджень, що набуває сьогодні не лише теоретичного, а й зростаючого практичного значення.

Характер і спосіб функціонування науки в суспільстві обумовлені не лише потребами технічного розвитку, інтересами матеріальної практики, а й більш загальними цілями культурного порядку. Наука в своєму розвитку також виявляє формуючий вплив на характер і зміст усіх культурних процесів у суспільстві, породжуючи при цьому якісно нову культурну ситуацію. Зміст наукового знання, характер розвитку в суспільстві можна правильно зрозуміти і всебічно розкрити, якщо врахувати входження науки в загальний культурний контекст. Тому важливо розкрити також соціокультурний механізм функціонування науки, визначити її загальнокультурну значимість, цінність з точки зору історичної перспективи.

Наука не лише співвідноситься з культурою, а й відноситься до неї. Інакше кажучи, наука має власну культурну сутність, оскільки освоєння людиною об’єктивного світу власне і є вираження культури.[7;553]

У сучасних умовах наука все більше перетворюється із засобу технічного прогресу, в органічну частину соціального і культурного розвитку, що охоплює не лише ставлення людини до природи, а й її ставлення до інших людей і до самої себе.

Результатом цього процесу є зростання продуктивності суспільної праці, причому не лише за рахунок нової техніки, а й за рахунок її поєднання з підвищенням культури праці. Тому технічне застосування наукового знання виступає культурною силою, культурним феноменом, оскільки воно одночасно є і процесом розвитку самої людини.

Безпосереднім завданням науки є досягнення правильного знання про дійсність і на основі цього – створення більш ефективних та доцільних засобів та джерел виробництва матеріальних благ. Однак ні знання самі по собі, ні матеріальні блага не є метою розвитку людини. Вони слугують лише основою для вирішення фундаментальнішого завдання –всебічного розвитку людських сутнісних сил.

Система знання входить в культуру тією мірою, якою вони розпредметнюються в творчій діяльності – у виробництві, мистецтві тощо, тобто у будь-якій сфері освоєння людиною дійсності. Як процес виробництва нового знання наука тим самим є виробництвом людини як суб’єкта культурно-історичного процесу. Цей суб’єкт має формуватись не як функція власної професійної діяльності, а як цілісна особистість, як представник суспільства, тобто універсально.